Меню сайта

Область и районы
  • Одесса
  • Одесская обл.
  • Ананьевский р-н
  • Арцизский р-н
  • Белгород-Днестр-й
  • Беляевский р-н
  • Березовский р-н
  • Болградский р-н
  • Великомихайловский
  • Захарьевский р-н
       (Фрунзовский)
  • Ивановский р-н
  • Измаильский р-н
  • Килийский р-н
  • Кодымский р-н
  • Лиманский р-н
       (Коминтерновский)
  • Николаевский р-н
  • Окнянский р-н
       (Красноокнянский)
  • Подольский р-н
       (Котовский)
  • Овидиопольский р-н
  • Раздельнянский р-н
  • Ренийский р-н
  • Саратский р-н
  • Татарбунарский р-н

  • Николаевская обл.
  • Николаевский р-н








  • История края
    А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
    A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z

    Одеська область

    ІСТОРІЯ СЕЛА СТАВРОВО

    Село Ставрово Подільського району розташоване за 12 км від смт Окни, за 5 км від залізничної дороги по лінії Київ-Одеса (ст. Чубівка). До Ставрівської сільської ради входять населені пункти: Василівка, Калістратівка, Федорівка, Дем’янівка.

    Перші згадки про село відносяться до другої половини XVIII ст. В селі тоді знаходилася найдавніша митниця в цьому регіоні, розміщена на пересіченні османсько-польського кордону Кучманським шляхом. Землі південніше Ягорлика, відповідно з селом Ставрово, були турецькими володіннями, вони були північними прикордонними землями Єдисану, або Очаківського еялету – адміністративної одиниці Османської імперії. Митниця Ставрово підпорядковувалася каймакамлику (адміністрація намісника) Голта, відносилася до господарсько-податкового району мукатаа (адміністративний центр) Томбасар (суч. Дубоссари).

    На картах другої половини XVIII ст. біля цього населеного пункту фігурує позначення «Вама» – у перекладі з молдавської «митниця» чи прикордонний пункт. Цей кордон був діючий аж до приєднання Російською імперією дністровсько-бузького межиріччя в 1791 році. Селище Ставрово, залишаючись на внутрішніх османських територіях, не припиняє функціонування як митниця до кінця османсько-кримського управління в регіоні.

    Стосовно назви села побутує турецька версія – в перекладі з турецької мови «Istavro» означає хрест. Кажуть, що колись давно будинки в селі були розташовані у формі хреста, від чого й пішла назва.

    Історик Олександр Середа віднайшов в Станбулі чимало турецьких документів того періоду стосовно населених пунктів Єдисану, зокрема і сіл ягорлицького побережжя, які і опублікував в книзі «Османсько-українське степове порубіжжя в османсько-турецьких джерелах XVIII ст.». Зокрема, в дефтері (реєстрова книга) оподаткування і видатків в мукатаа хассу Томбасар від 08 квітня 1780 року вказується, що в Ставрово потребується 1 митник, зарплатня для митників береться з грошей, які платили за ярмо.

    Дефтер оподаткування і видатків в мукатаа хассу Томбасар від 08.04.1780 року

    Після російсько-турецької війни 1787-1791 років землі Єдисану за умовами Яського миру було приєднано до Російської імперії. Так село перейшло під російське підпорядкування, спочатку до Катеринославського намісництва, потім до новоствореного Вознесенського намісництва у 1795 році. У 1796 році намісництво розформували, частина його земель з селом Ставрово увійшла до Тираспільського повіту Новоросійської губернії. З 1803 року село знаходилося в складі Херсонської губернії. У 1834 році було створено Ананьївський повіт Херсонської губернії, куди і увійшло село Ставрово.

    Землі завойованого Єдисану стали роздавати чиновникам та військовослужбовцям як плату за учать у війні з Туреччиною. Ставрово було приписано до сусіднього села Флора, яке згідно Генеральному плану Херсонської губернії 1806 року належало колежському раднику Івану Костянтиновичу Макарескулу (ділянка № 202).

    Фрагмент карти Шуберта 1860-х років

    У 1856 році село належало дворянам Сомовим, налічувало 96 дворів згідно з книгою Пивовара А.В. «Поселення Херсонської губернії за повітовими алфавітами 1856 року». Після скасування кріпосного права у 1861 році та з положеннями нових реформ Ставрово, в числі інших великих сіл імперії, стало волосним центром.

    1868 року в селі було 118 дворів, проживало 376 чоловік та 325 жінок. Державі утримання Ставрівського волосного і сільського управління коштувало у 1870 році – 900 рублів 50 копійок, а у 1877 році – 803 рубля 67 копійок. 1888 року в Ставровому проживало 704 чоловік та 672 жінки. 1896 року в селі було 286 дворів, там тоді проживало 1 674 осіб (841 чоловік та 833 жінок). Тут знаходилося волосне правління, православна церква, земська школа, школа грамоти, фельдшерський пункт, поштова станція, 8 торгівельних точок, 2 корчми. Біля села знаходилась Ставрівська економія (4 двори), де проживало 28 осіб.

    Станом на 1888 рік в селі діяв фельдшерський пункт. 18 грудня 1892 року відбувся з’їзд лікарів Ананьївського повіту, на якому було представлено звіт лікаря земської лікарні П.Волохова про стан медичного обслуговування повіту. Лікар у звіті вказав, що в Ставрово було облаштовано фельдшерський пункт, який належав до Валегуцулівської дільничої лікарні (суч. Долинське). У 1893 році Ставрівський фельдшерський пункт відвідало 1 416 осіб. Населення волості було менш забезпечене лікарняною допомогою в порівняно з іншими волостями Ананьївського повіту. У 1897 році пункт було закрито за постановою повітових земських зборів.

    Дворянкам Гвоздєвій Катерині Миколаївні, Полторацькій Євдокії Миколаївні у 1899 році належало 966 десятин в селі Ставрово та на хуторі Флора. Сомову Сергію Миколайовичу, діючому статському раднику та його брату, дворянину Сомову Миколі Миколайовичу належало 965 десятин в селі Ставрово та на хуторі Флора. Дворяни Сомови мали в селі двоповерховий будинок, складські приміщення для зберігання сільськогосподарської продукції. Двоповерховий склад зберігся до цього часу. Більшість селян своєї землі не мали, а за користування поміщицькою землею відробляли або платили. Поміщицьке господарство вів управитель Карабета, його будинок зберігся і до сьогодні, в ньому знаходиться сільська амбулаторія.

    Сомов Микола Миколайович
    Склад кінця ХІХ ст. Сучасний стан

    Опис володінь у 1900 році (села Ставрово, Флора, Антонівка), які належали Сергію і Миколі Сомовим, Полторацькій і Гвоздьовій: «Вся площа маєтку перетинається трьома балками, які в деяких місцях не зручні для оранки. Всього незручної землі близько 100 десятин. У маєтку 15 колодязів, глибиною від 2 до 5 сажнів. Всі вони розкидані навколо садиб і по полях. Маєток здано в оренду Миколі Цезаревичу Беліковичу на 10 років по 4 руб.50 коп. за десятину на рік. Частина землі вже орендаторами здається селянам за скопщину і за гроші. Умови скопщини – 1/2 або 1/3 посіву, або 1 руб. 50 коп. за десятину на рік. Умови фінансової оренди – від 8 до 10 рублів звичайної землі, 15 рублів – під баштан, 25 рублів – під город. На решті площі орендар веде власне господарство. Із загальної площі маєтку – 4.800 десятин, під оранкою перебуває 3000 десятин, під сінокосом – 900, під толокою – 700, під лісом – 80, під садибою – 20. Все інше здається. Господарство дотримується наступної сівозміни: сіють баштан, яру і озиму пшеницю, ячмінь, овес, жито і потім поле залишають під сінокіс. У господарстві було 5-6 десятин залежів поля, що служили сінокосом. 1 десятина такого залежу давала 80-120 пудів сіна. Крім цього, була ще постійна толока на 1 десятину. Озимі хліба починали сіяти на початку серпня. На одну десятину засівали озимої пшениці 8 пудів, жита – 7, ярої 5-7, ячменю – 7 пудів. Мертвий інвентар господарства складався з: однолемішних плугів Сака і Гена, трьохлемішних плугів Гена, борін Зигзаг, кінних американських грабель, віялок Гена, тюкозбірника Пернолє. У 1898 році було засіяно 220 десятин жита, пшениці ульки і ячменю. Живий інвентар складався з 100 українських волів, 113 коней, 25 корів, 5 бугаїв і 100 свиней суміші йоркширської з місцевою і ще 700 голів худоби, яка весь час перебувала на пасовищі і не працювала. Поповнення худоби проводилося вирощуванням у власному маєтку. Господарство також скуповувало молодняк, випасало його і потім продавало. У 1900 році було продано 300 биків в Мінську губернію по 40 рублів кожен».

    1905 року по Російській імперії покотилася хвиля селянських заворушень. Не оминула вона і Ставрівську волость. В самому селі селяни відправилися до управляючого маєтку з ціллю відібрати і розподілити поміщицькі землі. Активними учасниками заворушення були Стратієнко Мартин та Дядько Павло Іванович.

    Волость у 1916 році займала територію в 22.534 десятин, налічувала 1.568 господарств з населенням 3.708 чоловіків та 4.238 жінок. В самому селі проживало 1.115 чоловіків та 1.329 жінок.

    1914 року розпочалася Перша світова війна, на фронти якої було призвано чимало жителів села. Самим відомим учасником війни в селі був Деменчак Марк Панасовий, 1889 р. н., унтер-офіцер. Він був повним кавалером Георгієвського хреста, повним кавалером Георгієвської медалі, нагороджений також медалями «100 років Вітчизняній війні 1812 р.» та «300 років царюванню Дому Романових». Після закінчення Першої світової війни проживав в Ставровому. 21 лютого 1938 року був приговорений до розстрілу.

    Після лютневої революції 1917 року посилюється рух селян. Селяни села Ставрово організовано направилися до поміщицької садиби з вимогою переділу землі. Селяни вибрали ревком села в склад якого увійшли: голова ревкому Лисмак Григорії Григорович, заступники – Щур Кузьма Олександрович, Муляр Пилип Панасович. Невдовзі прихильників більшовиків було вигнано з села військами УНР та австро-угорськими військами. В село повернулися поміщики Сомови. Зберігся звіт Херсонському губернатору від 1918 року, в якому розповідається, що біля села Ставрово було організований напад на трьох євреїв, викрадено 3.274 рублі. Двоє грабіжників було затримано і розстріляно австрійськими військами. В рукописі історії села розповідається, що австрійці організували показову страту, зігнали все село.

    Територія Ставрівської волості на карті Одеської губернії. 1920 рік

    Після чегових адміністративних змін, Ставрівська волость вже Одеської губернії станом на 28 серпня 1920 року налічувала 1.782 господарства, 7.857 жителів. Але влада УНР в селі протрималась не довго, вже скоро денікінські війська захопили села повіту. В січні місяці 1920 року в селі базувалася 11-та бригада ІІІ-го корпусу Української Галицької армії, яка на той час була союзником денікінської армії. Під час битви за село Ставрово з окнянським більшовицьким загоном в січні 1920 року УГА (під командуванням генерала Карла Шльоссера) потерпіла поразку та була змушена відступити. Після того відновив свою роботу комітет бідноти, в склад якого входили: Чуприна Арсентій, Міщенко Федор, Веренко Петро, Швець Яків.

    Восени 1921 року радянська влада зуміла міцно закріпити свої позиції в селі Ставрово. Із Окон прислали землеміра Гартмана для розділу землі. Була організована партійна група із 5-6 чоловік для боротьби з заможними селянами. В склад групи входили Чуприна Арсеній, Мищенко Федір. Ставрово було велике та заможне село, в ньому тоді налічувалося 1.970 жителів. Одними з перших стали осудженими: Бондар Григорій Герасимович, 1903 р.н., заможний селянин; Деменчак Микита Дем’янович, 1890 р.н., малограмотний селянин; Ткач Ємільян Петрович, 1859 р.н., не освідчений селянин. Вищевказані особи були заарештовані 5 листопада 1921 року волосною продподатковою комісією за невиконання продподатку. Виїзна сесія Одеського губернського ревтрибуналу в складі голови Манулиця, членів Чеканського і Кочергіна 5 листопада 1921 року приговорила Бондаря до двох років ув’язнення в таборі, Деменчака до 1 року ув’язнення в таборі, Ткача до 1 року ув’язнення в таборі умовно. Сесія постановила також конфіскувати майно осуджених. Осуджено було також і Матвієва Максима, жителя села, який відкрито відступав проти продподатку. 1922 року його було випущена на волю у зв’язку з амністією.

    1922 року в селі було створено комсомольську організацію. Першими її членами стали Паламарчук Марія, Портнов Сергій, Портнов Євгеній, Шуманський Сергій, Мунтян Гурій, Паладій Одарка, Баркар Лідія, Флора Ольга, Бабан Іван. Комсомольська організація села брала пряму участь в розкуркуленні селян та конфіскацію їхнього майна. Пізніше, комсомольці були головними, хто агітував селян до вступу в колгоспи.

    У 1923 році з Кондратієвської та Ставрівської волостей було утворено Ставровський район Балтської округи Одеської губернії. Територія району складала 487,6 кв. км., з населенням 15.414 осіб. Район ділився на 8 сільських рад, налічував 3.681 господарство. З утворенням Автономної Молдавської Соціалістичної Радянської Республіки у 1924 році район було ліквідовано, його територію приєднали до Красноокнянського.

    Фрагмент карти 1923 року

    Територія Ставрівського району на початку 1920-х років

    1926 року в Ставрово проживало 2.810 осіб. 1927 року 16 господарств створили ТСОЗ (товариство спільної обробітки землі) «Досягнення», отримали 2 трактори «Фордзон». Радянська пропаганда і апарат примусу змушував селян ступати до таких товариств. До кінця грудня цього ж року в товаристві вже налічувалося 331 господарство, що складало 60,6 % всіх селянських господарств Ставрового – це 2.018 га землі.

    Першим трактористом був Александрук Михайло Іванович, який працював з помічником Войтенком Денисом. 1929 року «Досягнення» увійшло в артіль «Червоний лан», яким керував Михайло Іванович Безименко. Трудівник цієї артелі Кирило Іванович Мокан був делегатом І-го Всесоюзного з’їзду колгоспників-ударників. На допомогу сільраді в зміцненні колгоспів, в село з Одеси прислали «двадцятипятитисячників» Макаревського і Шведченка. На початку 1930-х років більшість заможних селян, та незгодних з політикою більшовиків було вислано з села до Сибіру та Казахстану. В селі організували два колгоспи: ім. Будьоного та ім. Кагановича.

    1933-33 роки відомі в сучасній українській історії як одні з найтрагічніших сторінок. Страшні події Голодомору не оминули село. Про те, що відбувалося в селі, ми можемо прочитати в листі кореспондентів газети «Правда», які таємно відвідали Красноокнянський район АМСРР: «…Руйнували солом'яні стріхи, шукали качани кукурудзи в соломі стріх. Якщо знаходили хліб, тут же оголошували селянина, хто б він не був – бідняк, чи середняк, або заможний – «твердосдатчиком», накладали на нього штраф хлібом і грошима, причому в такій кількості, яке свідомо не можна виконати. У цю ж ніч і не пізніше наступного дня розпродавали (в ряді випадків просто розбирали) все майно, буквально роздягаючи селянина і його сім'ю. В Ставрово нами виявлені випадки, коли з жінок знімали спідниці, а з чоловіків – чоботи. Причому, мабуть, для особливої «науки» у приховувача хліба, як правило, виймались вікна разом з рамами. Зрозуміло, будинок перетворювався в нежитловий будинок. Наступний «перегин» – побиття селян. Ми особисто були тільки в одному селі Ставрово, де практикувалися побиття, але матеріалів у нас про побиття більше, і стосуються вони ряду сіл і районів. В Ставрово бували зовсім гарячі дні, коли у лікарні вибудовувався, за висловом місцевого лікаря, «цілий транспорт» підвід з побитими. Виламували пальці, викручували руки, висмикували волосся по одному волосу. Ставрівський лікар, виключно залякана особистість, боячись переслідувань, не видавав довідок побитим. У кращому випадку він писав: «Рани нанесені такі-то, розміру такого-то, а причини невідомі». В книзі «Голодомори в Україні. Одеська область» також розміщені спогади жителів села про тодішні трагічні події.

    «Колхозники кол-за им. Буденного в Ставрове. 1938 г.»

    В серпні 1940 року Молдавську АРСР було ліквідовано, Красноокнянський район було приєднано до Одеської області.

    В серпні 1941 року Ставрово було окуповано німецько-румунськими військами. Окупація тривала довгих 2,5 роки, доки ворог не став відступати під натиском Радянської армії.

    Про відступ збереглися спогади німця Рольфа Грамса, колишнього командира 64-го мотоциклетного батальйону, що входив до складу 14-ї танкової дивізії Вермахту: «Велика частина обозів затрималася через болото на дорогах і тимчасову нестачу пального, але перш за все – через необхідність ремонту вантажівок. Їх довелося направити по маршруту Бірзула-Любомирка-Ставрово. Але і там вони натрапили на нескінченні колони біженців – німців і румунів, які рухалися дуже повільно, так як вели з собою домашню худобу...»

    В умовах морозів та снігових хуртовин, 2 квітня 1944 року 89-та гвардійська стрілецька дивізія та 48-й стрілецький корпус 111-ї стрілецької дивізії звільнили село Ставрово від німецько-румунських солдат. На фронтах Другої світової війни боролися проти ворога понад 500 жителів села, за бойові заслуги з них було нагороджено 214 осіб, 289 осіб загинуло. В їх честь в селі існує пам’ятний меморіал. Житель села Колесник Іван Гнатович був повним кавалером ордену Слава.

    Пам’ятник жителям села, загиблим на фронтах Другої світової війни

    Післявоєнна відбудова важким тягарем лягла на плечі жителів села. На початку 1950 років в селі було відновлено приміщення клубу. При ньому працювали драматичний, танцювальний та музичний гуртки, бібліотека з фондом 3.000 книг.

    У 1952 році колгосп ім. Кагановича отримав 2 мільйони 300 тисяч карбованців прибутку. За кожний трудодень колгосп платив 3,5 карбованці, не враховуючи оплати хлібом. Колгоспники Микита Безпечук, Іван Бурдейний, Спиридон Ковба, Василь Бурдейний отримали по 5-6,5 тисяч карбованців. Колгосп на площі 40 га виростив по 2,4 центнера насіння люцерни. За це голова колгоспу отримав преміальних 3.752 карбованця, 4 бригадири по 1.972 карбованця кожний. 19 тисяч карбованців було виділено колгоспникам. 1954 року свинарка Лукава Н.А. стала Героєм Соціалістичної Праці

    1959 року Ставрівська сільська рада була з’єднана з Красноокнянською. Через рік сільради знову розділили. 1960 року колгоспи села було об’єднано в один – ім. ХХІІ з’їзду КПРС, який очолив Михайло Якович Чувакін. За цей час колгосп досяг високих трудових показників. 1963 року було реформовано Ставрівську сільську раду, її площа займала тепер 62,92 кв км. У 1972 році механізатор Прокіп Григорович Дворник отримав звання Героя Соціалістичної Праці і був нагороджений двома орденами Леніна. З 1971 року по 1991 рік колгосп очолював Віктор Дмитрович Кушнір.

    Дворник Прокіп, Герой Соціалістичної Праці
    Віктор Дмитрович Кушнір, голова правління колгоспу ім. ХХІІ з’їзду КПРС

    У 1978 році в селі налічувалося 726 дворів з населенням 1.699 осіб. На території села знаходилося правління колгоспу ім. ХХІІ з’їзду КПРС. Колгосп володів 10,5 тисяч га сільськогосподарських угідь, в тому числі 8,6 тисяч га орної землі. Господарство спеціалізувалося на виробництві свинини та молока, існував свиноводський комплекс на 12 тисяч голів. За досягненні високої продуктивності в тваринництві колгосп був нагороджений Червоним прапором Міністерства сільського господарства УРСР. В селі знаходиться будинок культури на 400 місць, бібліотека з фондом у 13 тисяч книг. Населення обслуговувало фельдшерсько-акушерський пункт, швейна майстерня, 4 магазини, відділ зв’язку АТС.

    Генеральний план села Ставрово. 1975 рік

    Окремо можна розповісти про церковне життя. 1859 року в селі було побудовано церкву святого Миколая.

    Храм Св. Миколая, с. Ставрове

    При церкві у 1861 році була відкрита парафіяльна школа священником Євфтимом Сикиринським. Навчалося там 25 хлопців. В школі викладали: читання, чистописання, короткий Катехизис зі Священною історією, церковні співи, і бажаючим та спосібним учням – перші чотири дії арифметики і загальні поняття з географії. У 1865 році в ній навчалося 19 хлопців.

    В роки колективізації церква не приймала своїх приходжан. Зате під час румунської окупації 1941-1944 років церкви були відкриті по всіх селах району. В 1962 році церква святого Миколая знову була закрита. Приміщення перетворено на склад колгоспу, а в 1982 році будівлю церкви зруйновано. В 1999 році на місці зруйнованого храму було встановлено пам’ятний знак, де у 2017 році була відбудована нова сільська церква.

    Новозбудована церква в селі Ставрово

    Земська школа в селі Ставрово стала працювати з 1896 року. Тоді її відвідували 47 хлопців та 5 дівчат. Довгий час там працювали учителями Любов Рафаїловна і Катерина Рафаїловна Воєводські.

    З приходом радянської влади освіту було відділено від церкви. В 1923-24 роках школа переходить на навчання українською мовою. У 1931 році школа стає семирічною, з 1937 року – середньою. Перший випуск учнів 10 класу відбувся в 1939 році. У 1952 році в початковій та середній школах навчалося 800 учнів. В 1957 році на території школи збудували окреме приміщення. ( В наш час – приміщення початкової школи). В 1964 році розпочато будівництво головного корпусу. В середній школі у 1978 році навчалось 350 учнів, працювало 30 вчителів. Діяв навчально-консультаційний пункт районної заочної середньої школи. Директором Ставрівської середньої школи працював тоді О.Ф. Задорожній.

    Будівля Ставрівської середньої школи

    Ставрівський НВК на фоні будівництва нової школи

    В червні 1986 року в селі відкрито колгоспний дитячий садочок. Завідуючою дитсадка призначили А.Д. Паламарчук, вихователями – Г.Б. Дворник, В.М. Євстаф’єва, медсестрою садка – Л.В. Однорал. 1989 року в селі проживало 1.592 особи – 689 чоловіків та 903 жінки.

    У 2001 році в селі проживало 1.462 особи. В 2008 році розпочато будівництво нової сучасної школи, яке на даний період завершується. Директором Ставрівського НВК на сьогодні працює Порожнюк Надія Анатоліївна.

    04.02.2021 г.
    Соколовська Надія,
    вчитель історії Ставрівського НВК

    Жосан Сергій,
    краєзнавець, ГО «Краєвєд»

    Окнянський р-н
    Интерактивные карты
  • OpenStreetMap
  • Яндекс карты
  • Карты Google



  • Вижине (Германсталь / Germannstal)
  • Дігори
  • Дубове
  • Малаївці
  • Нагірне (Марієнберг / Marienberg)
  • Новосамарка (Софіївка / Sofiental)
  • Ставрово
  • Тригради (Фріденсталь / Friedenstal)
  • Топали
  • Цеханівка
  • Чорна
  • Унтилівка



  • Часи минулі

  • Чорнянська волость
  • Ставровська волость
  • Малаєштська-2 (Малаївська) волость
  • Чорнянський район
  • Окни - володіння князів Гагаріних.

  • community@kraeved.od.ua        КРАЕВЕД 2013-2021       Открываем историю одесского края