ВІД АВТОРА
У 5-ти кілометрах від районного центру Кодими Одеської області, уздовж невеличкої річки Савранка розкинулося дуже гарне село Пиріжна. Село оточене з усіх боків зеленими лісами, садками, полями. Блищить на сонці водяна гладь сільського ставка при в’їзді у село. Гостинно вітає мандрівників холодною й дуже смачною водою перша ж криниця, утопаюча в зелені верб, що спустили гілки до самої землі. Гарне село зачіпає душу кожного, хто його знає, як смутна пісня, наповнена тихою ліричною мелодією, що залишається у пам’яті на все життя.
На все життя в моїй пам’яті залишилося село своєю весняною красою – квітучими
садами, зеленими полями, які я вперше побачила в далекому 1946 році, коли ми з
мамою поверталися після Великої Вітчизняної війни з - під Москви в її рідне село.
Село було дуже красиве. Мешканці села щодня важко працювали на колгоспних
полях і своїх городах, але дуже бідно жили. Полуроздягнені, полуголодні жінки вставали вдосвіта, варили дітям борщ або куліш і йшли у поле на цілий день зі шматком хліба і цибулиною. Після обробітку 15 соток кукурудзи або соняшника увечері копали, шарували свої городи, щоб нагодувати і одіти своїх дітей, зберегти свою родину в голодні післявоєнні роки.
Я часто задавала собі запитання - звідки така сила волі, витривалість і мудрість у таких, здавалося б, слабких жінок? Мене зацікавила історія нашої родини, історія села. В процесі пошуків матеріалів про свою родину я зіткнулася з тим, що матеріалів про наше село і мешканців його майже немає. За пройдені кілька століть свого розвитку село Пиріжна удостоїлося лише кількох рядків у довіднику «Міста і села України», де його позначили як частина Івашківської сільради. Наче і не було ніякої історії у села і його мешканців. Як ніби тут ніхто й не проживав кілька століть. Таке враження, що селяни Пиріжни непомітно народжувалися, і, виконавши свою християнську місію, непомітно зникали, не залишивши в історії ні імен, ні прізвищ, ні вчинків - все це спонукало зайнятися пошуками хоч якоїсь інформації про Пиріжну і її мешканців. Велику роботу по збору матеріалів про трудівників села провів мешканець Пиріжни Михайло Грінченко. Він обійшов сотні дворів, розмовляв з людьми похилого віку, з ветеранами праці і написав книжку «Подорож у минуле», 2006 рік, де розповів про деякі історичні події, в яких брали участь мешканці села, і про важку працю селян. У книзі висвітлені окремі історичні події, але не встановлено час заснування села.
Мені вдалося вивчити історичні матеріали про заселення Поділля: Збірник відомостей про Подільську губернію - Кам’янець-Подільськ, 1882., Праці Подільського Статистичного Комітету, 1889 р., видані до 100-річчя Подільської єпархії; Матеріали з історії України - М. Грушевський «Історія України - Русі»; С. С. Аргатюк і В.Г. Кушнір «Крутянський ключ»; Голод 1932-1933 років., Голод в Україні. 1946-1947рр. Документи та матеріали. К., 1996; Документи та матеріали Вінницького партійного архіву про наше село.
Глибокий аналіз матеріалів дає нам чітку картину далеких історичних подій на території поселень, розташованих на річках Савранка та Кодима, що дає можливість більш чітко конкретизувати час заснування поселення Пиріжна та відтворити історію розвитку невеликого, але унікального своєю самобутністю села.
До 1917 року село і мешканці його належали господарям – спочатку польським панам, згодом російським поміщикам, які нещадно експлуатували людей заради своїх прибутків, розпоряджалися долею селян на свій розсуд – могли подарувати їх, продати за безцінь або обміняти на скотину.
За радянської влади країною керували різні люди, політика яких впливала на долю села і долі людей. Особливо важким періодом у житті селян були роки тоталітарного керівництва Й. Сталіна ( 1929 – 1953 рр.) Хрущовська «відлига» на деякий час поліпшила життя мешканців сіл, а Горбачовська «перебудова» відкинула розвиток села на довоєнний рівень. Історія та керівники країни впливають на долі людей, найчастіше випробовуючи їх на міцність і витривалість. За час свого існування село не раз переживало воєнні розорення, спустошення, голод, але знову і знову важкою працею мешканців відроджувалося з попелу, як птах Фенікс. Селяни продовжували займатися видами життєдіяльності своїх предків, дотримуючись тих же звичаїв, обрядів, продовжували вірити і молитися Богу і вдосконалювати матеріальну і самобутню духовну культуру.
Мешканці Пиріжни і сьогодні продовжують важко працювати, забезпечуючи свої родини харчуванням, одягом, житлом і вносити свій вклад у розвиток села, в його матеріальну і духовну культуру. Кожне покоління вносить свою часточку у розвиток культури, яка є продуктом етнічної спільноти і розвивається шляхом набутого людиною досвіду від покоління до покоління. Ми зобов’язані вивчати матеріальну і духовну спадщину наших предків, удосконалювати її, використовувати для формування своєї особистості і духовності, щоб було, що передати своїм дітям та онукам. Ми зобов'язані вивчати історію країни, історію свого села. Пам’ять про минуле, знання минулого – це залучення кожного з нас до історії, до справ і подвигів наших предків.
Книга «Пиріжна - історія заснування та розвитку» написана на основі історичних, архівних, документальних матеріалів і спогадах мешканців села і являється результатом роботи багатьох людей, які допомагали мені.
Я висловлюю глибоку подяку моїм рідним і друзям за допомогу у пошуках матеріалів до книги. Перш за все, я вдячна своєму чоловікові, Анатолію Прокоповичу Моісеєнко за повне порозуміння і підтримку в період підготовки книги. Я вдячна моїм сестрам - Вірі Григорівні Шпаченко, Галині Григорівні Даной, директору Будинку культури Людмилі Володимирівні Чудак, моїй подрузі Галині Михайлівні Петрик, завідувачці бібліотеки Валентині Борисівні Петрик, Любові Костянтинівні Криворуці, односельцю і колишньому сусіду Михайлу Грінченко за надання матеріалів і фотографій до книги
Особливу подяку висловлюю співучню по навчанню в школі, випускнику першого післявоєнного випуску 1952 року Пиріжнянської школи Носульчаку Василю Андріяновичу. Він запропонував мені зібрати усі відомості про село в одне ціле і написати історію села. Я дякую йому за його ініціативу, за моральну і фінансову підтримку у виданні книги. Василь Андріянович присвятив своє життя науці - став вченим в області виноградарства, вже багато років працює в Росії, але пам’ятає і любить своє рідне село, своїх односельців, любить культуру свого народу і дбає про розвиток духовної культури, допомагає відтворити історію села для майбутніх поколінь мешканців Пиріжни.
