Кирилівка – невеличке село, що знаходиться на відстані майже 40 км від райцентру і входить до складу Тимківської сільради. Воно почало свою історію з початку 20-х років минулого століття і було розташоване на землях (500 га), що належали настоятелю тимківської церкви. В період колективізації землі перейшли у власність до тимківської громади. Тут красива гориста місцина, з великою кількістю ізворів по долині. В ті часи місцевість була не обжитою. Серед перших поселенців значиться Кирило Федорович Лісник, 1880 р.н., учасник російсько-японської війни, кавалер 3-х Георгіївських хрестів. Він тут збудував будинок, господарські прибудови і перевіз родину на постійне місце проживання. Наслідуючи його приклад, туди переїхали жителі не лише Тимкового, а й навколишніх сіл. Спочатку була створена сільська громада, керівником якої було обрано Кирила Лісника, а за ініціативою мешканців поселення було названо в честь першого поселенця і організатора громади. До війни в Кирилівці проживало понад 150 осіб, нараховувалось більше 70 будинків. У селі був створений колгосп ім. Сталіна, діяло дві польові і одна садово-городня бригади. Землі обробляли технікою Абамеліковської МТС, тракторна бригада якої дислокувалась у Тимковому. До війни була збудована контора колгоспу, приміщення клубу, де розташувалися початкова школа, пошта, ФАП і бібліотека. Головою колгоспу було обрано організатора сільськогосподарського виробництва Павла Івановича Задворного, під керівництвом якого селяни-колгоспники вирощували високі врожаї зернових культур. Це був один з кращих колгоспів Крутянського району Молдавської АРСР. До війни Кирилівка була перспективним селом, не в приклад його нинішньому стану. Зараз тут проживають близько 50 осіб (разом з сезонними дачниками), є 25 будинків.

З початком Великої Вітчизняної війни закінчилась мирна праця людей. Під час мобілізації з села було призвано майже 60 осіб, у т.ч. на фронт пішли троє синів Кирила Лісника: Василь, Володимир і Олександр. Василь і Володимир загинули на фронтах війни, а молодший Олександр, кавалер орденів Слави ІІ та ІІІ ступенів, ордена Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеню, бойових медалей «За відвагу», «За взяття Берліну», повернувся у село. Батько був відважним вояком в російсько-японській, а його син – у Другій світовій. Обидва поховані на сільському кладовищі Кирилівки. Я відвідав ці могили, за якими доглядають внуки і діти покійних – Міла та Леонід. Дерев’яний пам’ятник воїнам-визволителям побудований десятки років тому, потребує капітального ремонту. Це загальна наша проблема. Всі пам’ятники, встановлені по району, побудовані ще 60-65 років тому і потребують капітального ремонту. Гасло «Вічна пам’ять героям, які загинули за Батьківщину», має бути не на словах, а на ділі. Наприклад, мій племінник Олександр, капітан дальнього плавання, побував у багатьох країнах світу, в т.ч. і в Японії. Він відвідав братську могилу, де поховані воїни російської армії, які загинули в російсько-японській війні у 1905 році. Пам’ятники знаходяться у ідеальному стані, за ними доглядають віруючі люди. Солдат – це захисник Вітчизни, він виконує присягу і накази командира. Він не відповідає за тих, хто розв’язав війну.

Хочу повернутись до подій 1941 року. Перед війною всі засоби масової інформації повідомляли про те, що якщо ворог посміє напасти на нашу Батьківщину, його буде негайно знищено. Та наша армія не була готовою до війни з вишколеною та досвідченою німецькою військовою машиною. Доказом цього є, що через місяць після початку бойових дій (23 липня 1941 р.) фашисти захопили Кодиму. Населення Кодимщини пізнало всю жорстокість окупаційного режиму, переслідувань, масових розстрілів. У ті роки я був свідком (ми зі старшим братом знаходились в укритті) розстрілу 500 осіб мирного населення. Моїм рідним селом гнали етап полонених євреїв, 13-річний Едик намагався втекти, і у нас на очах був розстріляний і підвішений до стовпа, щоб наганяти страх на населення. Це було 66 років тому, але цей випадок я пам’ятаю і досі. Шляхом дослідницької, пошукової діяльності з’ясував, що в липні 1941 в лісі поблизу Кирилівки висадився озброєний німецький десант. Загарбники рвалися до залізничної магістралі Слобідка-Котовськ з метою захоплення важливих стратегічних об’єктів. Наші війська відступали з боями окремими групами, виходили з оточення. Їх очолювали сміливі і віддані Батьківщині командири. Одна з таких груп у кількості 9 чоловік на чолі зі старшим лейтенантом Сергієм Петровичем Бурмою, вела жорстокий бій з ворогом. Коли закінчились боєприпаси, командир підняв бійців у рукопашну. Фашисти оточили наших сміливців, що оборонялися до кінця, і по звірячому розправилися з ними. Їх спотворені тіла так і залишилися на полі бою… Голова колгоспу Павло Іванович Задворний наказав Вірі Станіславівні Гапчиній виділити три підводи, щоб доставити загиблих у центр села для захоронення. Серед сміливців, які визвалися забрати загиблих, була 15-річна Ганна Федорівна Полторак. Коли хоронили загиблих червоноармійців, 15-річна комсомолка Г.Полторак поклялася захищати Вітчизну і мстити фашистам. Документи загиблих червоноармійців В.С. Гапчина (Зайчковська), дружина фронтовика 19-річного Дмитра Дорофійович Гапчина, що працювала головним бухгалтером колгоспу, закопала у садку. Місцезнаходження їх знала відважна Ганна.

Цю історію мені розповіла 90-річна Віра Станіславівна, яка не дожила до наших днів, але запис бесіди з нею в мене залишилися. Багато цінних відомостей про історію села, про загиблих односельців мені розповів Д.Д. Гапчин, що і нині мешкає в Кирилівці. Тяжкі роки окупації закінчилися, прийшов довгоочікуваний день визволення. У кінці березня 1944 року село було звільнене від фашистів. Але фашистська авіація все ще бомбардувала визволенну території, особливо залізничні станції, райцентри, великі міста, тому наші діючі підрозділи розміщалися у віддалених від залізниць населених пунктах, де вони доукомплектовувались добровольцями. У Кирилівці дислокувався окремий учбовий батальйон. Тут проходили курс молодого бійця призвані зі звільненої території військовозобов’язані запасу, призовники і добровольці. Серед них була і 18-річна Ганна Полторак. Її батько – Ф.П. Полторак не був призваний на фронт, але звернувся до командира батальйону, щоб його дочку зарахували в учбовий підрозділ. Прохання учасника Першої світової війни було задоволене. Його дочка пройшла теоретичне навчання, а коли почались практичні заняття (стрільба з бойової зброї), Ганна була випадково смертельно поранена. Це була трагедія не тільки для батальйону, але й для всього села. Її ховала спеціальна похоронна команда зі всіма військовими почестями (ця ж команда хоронила гвардії майора, командира танкового батальйону А.Н. Маліхова, що загинув при штурмі залізничного переїзду Слобідка-Рибниця). За рішенням ради ветеранів війни села її прізвище було занесене в списки воїнів і партизанів, що загинули у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Дмитро Дорофійович Гапчин щороку на День Перемоги зачитує поіменно всіх односельців, які загинули на війні, серед них і прізвище Ганни Полторак. Повернувшись в рідне село, колишній заступник командира розвідвзводу Д.Д. Гапчин вивчив документи про загиблих у 1941 році воїнів на підступах до Слобідки. Він особисто зробив запит, і виявилося, що всі вони вважалися зниклими безвісти. Серед них був Іван Терентійович Таран (це прізвище збереглося на знайдених особистих речах і жетоні). Д.Д. Гапчин повідомив рідним загиблого, які живуть у Запорізькій області. У 1950 році на могилу І.Т. Тарана приїжджали дружина, син Сергій, дочка Наталія з чоловіком. На жаль, зараз на місці першого захоронення немає ніяких даних про кількість загиблих і похованих воїнів. Їх формально (не всі останки забрали з могили, так стверджують очевидці) перепоховали у Тимковому. На місці захоронення немає окремої меморіальної плити з прізвищами воїнів-визволителів, вони включені в списки, де зазначені прізвища загиблих односельців. На плиті біля пам’ятника написано, що тут захоронені 17 невідомих воїнів, фактично прізвища деяких з них відомі, і поховано там не 17, а 37 офіцерів, солдатів і сержантів, які загинули при захисті території Тимківської сільради.

Списки загиблих воїнів повинні бути у кожному селі. У Кодимському районі загинуло 1089 воїнів, з них понад 700 осіб значаться невідомими.

Мене обурюють ті, хто заявляє, коли я надаю зібрані по крихтах цінні відомості шляхом опитування тих, хто бачив жах фашизму, що ці дані ще потрібно уточнювати. Вони і гадки не мають, що таке пошукова робота, коли доводиться пішки або велосипедом долати десятки кілометрів, щоб з’ясувати істину. Я двічі побував в Центральному архіві МО (м. Подольськ, Московської області), де мене приймали маршали СРСР Георгій Костянтинович Жуков та Іван Степанович Конєв. І.С. Конєву я розповів, що займаюся пошуковою роботою і збираю відомості про тих, хто значиться невідомими або безвісти зниклими. Іван Степанович обійняв мене і сказав: «Дякую тобі, синку, я Кодиму пам’ятаю, бо там знаходився командний пункт штабу 2-го Українського фронту (м. Кодима, вул.Червоноармійська, 86 – це я з’ясував після бесіди з полководцем). Вірю, що завдяки таким пошуковцям, історія війни залишиться у пам’яті наших нащадків». А що зараз твориться? Знесли пам’ятник, де поховано 71 воїна-визволителя, а дані не зберегли. У всіх школах були музеї Бойової Слави, там були дані про загиблих односельців, списки воїнів-визволителів – все це практично знищено. Я міг би спокійно відпочивати, знаходячись на заслуженому відпочинку, але у мене болить душа, коли наші внуки і правнуки ходять по могилах захоронених воїнів-визволителів. Я цим обурений до глибини душі. Мені вдалося з’ясувати, що у всіх села району, крім Шершенців, Правди, Кирилівки, є меморіальні комплекси або плити, на які занесені прізвища воїнів-односельців, загиблих на фронтах війни. Тепер жителю Кирилівки, щоб покласти квіти до меморіальної плити, де значиться його дід чи прадід, потрібно пройти 15 км до Тимкового, а жителю Правди – 5-7 км до Слобідки, щоб згадати тих, хто віддав життя за мир на землі. Відійшла в минуле добра традиція на пам’ятних мітингах зачитувати списки загиблих. А це тому, що їх не в кожній сільраді зберегли.

На завершення надаю списки загиблих мешканців с. Кирилівки Тимківської сільради: Семен Карпович Корна, Микола Кирилович Авреньєв, Аврам Іванович Полторак, Михайло Якович Войнорович, Іван Григорович Юр’єв, Яким Павлович Балан, Василь Кирилович Лісник, Михайло Анатолійович Бокоцило, Якуб Іванович Джосан, Микола Іванович Джуматій, Артем Іполитович Вінничук, Дмитро Іполитович Вінничук, Федір Дорофійович Гапчин, Петро Миколайович Вербич, Дмитро Миколайович Вербич, Олексій Іванович Козак, Іван Федорович Ковтун, Артем Карпович Сайнчин, Михайло Митрофанович Джосан, Кирило Терентійович Киршул, Мирон Іванович Димитрій, Яков Іванович Гапчин, Макар Родіонович Тоток, Леонід Федорович Сідлецький, Ганна Федорівна Полторак, Володимир Кирилович Лісник. Ці дані зібрані мною з різних джерел та свідчень рідних і односельців.