Малаївці (до 01.02.1945 року – Малаєшти Другі) – село Окнянської селищної громади Подільського району. Населення на 2001 рік становило 851 осіб. Село розташоване на лівому березі річки Ягорлик. Біля села проходить дорога (шосейна), яка з’єднує Полтаву – Дубоссари. До колишнього районного центру Окни – 7 км, до найближчої залізничної станції Чубівка –18 км.

В імперський період село носило назву Малаєшти-2, так як на той час в державі було два села з назвою Малаєшти. Одне село Малаєшти знаходиться біля м. Тирасполя, тому по праву було назване Малаєшти-1. Інше село - яке розташоване на річці Ягорлик назвали Малаєшти-2. Крім того, обидва села були волосними центрами, знаходилися в Тираспольському повіті, що створює велику плутаницю в вивченні історії цих населених пунктів, так як їх навіть тоді часто плутали в документації.

Розміщення краю на межі степу та лісостепу принаджувало сюди людей ще в сиву давнину. Вагомим свідками цього є значна кількість курганів біля села. Вивчення їх розпочалося ще в 1890-ті роки тогочасним дослідником В. Ястребовим. Перша задокументована знахідка стародавніх артефактів на цих курганах була зроблена 1805 року. Тоді, селянин П. Гончарук під час оранки на кургані Сорой знайшов три сокирки. Згодом, поруч виявили два ручних кам’яних жорна. Загалом, чиновник К. С. Василіаді (для того ж Ястребова) нарахував на Ягорлицькому вододілі в межах Малаєштської-2 волості тоді 54 кургани, розташовані групами неподалік від великої дороги. За підрахунками сучасного українського історика Ігоря Сапожникова, на трьохверстівках в зазначених межах їх налічується 40 [16; с.55].

Наприкінці ХІХ століття «за 20 м. від Трактирної могили під час оранки на глибині 0,7 м. була знайдена плита розмірами 2х1м., під нею лежали людські кістки і безліч каменів різної форми і величини». На початку 1900-х років у села «при оранці поля випадково виявлені залізні цвяхи, бурав, коса, леміш, шість серпів, два стремена, сокирка, ланцюг для підвішування казана та шматки металу; мідні три тарілки, кумган, ще три мідні тарілки металеві» [24; с.37].

2017 року на березі Ягорлика в селі був знайдений срібний дводенарій Великого князівства Литовського 1569 року. 2017 року в урочищі Шляхетчина, біля села, був знайдений польський срібний полторак Сигізмунда ІІІ 1622 року. 2017 року в тому ж урочищі був знайдений польський срібний трояк Сигізмунда ІІІ 1624 року [7; c.121].

Крім цього, в цьому урочищі Шляхетчина біля села, за свідченням старожилів, в кінці ХІХ століття було 6 каменів з вирізаними на них хрестами і дві плити з зображенням знаку, схожого на чабанську палицю. Старожили говорили, що був ще камінь з зображенням підкови. Місцеві селяни чомусь це місце вважали польським кладовищем. Польські монети тут не рідкість, так як Ягорлик все XVII-XVIII століття був державним кордоном між Річчю Посполитою та Османською імперією [24; с.37].

У середині XVIII століття в Побужжі вздовж річок Кодима і Ягорлик на турецькій території постали «ханські слободи», заселені переважно українцями. Ханські слободи не були єдиними острівцями розселення української людності. Українським селянам жити у «Ганьщині» – так у народі називали Ханську Україну – було краще, ніж під польськими поміщиками. Якщо на інших українських землях значна кількість селян були безправними кріпаками, то на території Ханської України не було кріпацтва, а всі селяни сплачували десятину від виробленої продукції. Це дуже мотивувало українців переселятися в ці землі.

Село виникло приблизно в другій половині XVIII століття, воно згадується в період російсько-турецької війни 1768-1774 років, тобто вже існувало на цей час. Згідно з опису села інженера-картографа Франца де Волана за 1791 рік, тоді там проживали поляки, але молдавська назва села каже, що першими поселенцями було молдавське населення. Назва села, за народною легендою, виникла від прізвища першого поселенця Малая (Малаєштиного сина). Також потрібно врахувати те, що села з назвою «Малаєшти» є в Румунії та Молдові. Як один з варіантів, село отримало назву новими поселенцями – молдованами (волохами) від свого колишнього населеного пункту, звідки вони переселилися [4; с.2].

У XVIII столітті землі Ханської України (північної частини турецької провінції Єдисан) були підпорядковані Дубосарського каймакану, відповідальному представнику кримського хана в Єдисані. У 1702-1774 роках по турецьким і молдавським документам Дубоссари відомі як адміністративний окружний, торговий і духовний центр Дубосарської провінції, до складу якої входило 41 поселення, в тому числі і Малаєшти.

Неоцінений внесок у вивчення історії Одеського краю вніс Франц де Воллан – нідерландський інженер на службі Російської імперії. Одразу після закінчення російсько-турецької війни 1787-1791 років, йому було доручено дослідити землі, відвойовані в турок, які простягалися від берегів Чорного моря до кордонів з Польщею в межиріччі Дністра і Південного Бугу. В наслідок, на початку 1792 року з’явилася його робота «Описание земли Едисан». Ось що він писав про село у 1791 році:
– деревня Малоести существует всего несколько месяцев. До настоящего времени здесь всего 13 семей и, стало бить, и домов. Почва здесь виглядит очень плодородной. Населяют ее поляки [10; с.123].

Хоча село і знаходилось на турецькій землі, османська адміністрація всіляко підтримувала заселення цих прикордонних земель. Як вже було сказано раніше, тут податки були меншими, віросповідання не переслідувалося. Фінансовий зиск від поселенців був вигідніший, ніж релігійні чвари.

Після Ясського миру 1792 року землі між Дністром і Бугом відійшли до Російської імперії. Територія увійшла до складу Тираспольського повіту Вознесенського намісництва (1795). Намісництво через рік ліквідували, на його місці було утворено Новоросійську губернію (1796). Територію стали роздавати чиновникам, військовим та дворянам. Їм усім було надано імперською владою права обжити колишні пустки і обзавестися на них господарствами. Але за умовами цього заселення, необхідно було освоїти та обжити отримані землі за свій рахунок людьми протягом трьох років. В іншому випадку, ділянки землі поверталися в скарбницю. На 16 років поселенці звільнялися від сплати податків.

Малаєшти-2 отримав молдавський боярин та статський радник Ілля Пилипович Катаржі, про якого в тогочасних імперських джерелах писали наступне: «Илья Филиппович Катаржи был Великим гетманом (главнокомандующим войск) Молдавии и возглавлял русофильски настроенную часть молдавских бояр, его имя значится в «Списке бояр Молдавских, желающих переселиться в Россию», составленного графом А.А. Безбородько в 1791 г., где о нем читаем следующее: «Гетьман Илья Катаржи, зять несчастного Гики, человек способный к службе и трудящийся при армии в разных направлениях, чин статского советника и душ 400 будет для него наградой достаточной».

Архіви зберегли нам детальні відомості про закріпачення поселенців, які жили на поміщицьких землях по лівому березі Дністра і річки Ягорлик. Вони являють собою протоколи допитів сотень людей, які розповіли свою історію поселення на Окнянщині, повідомляючи про свої матеріальні умови і, що особливо важливо, про своє ставлення до поміщиків. Ми дізнаємося про життєвий шлях і про становище українців та молдован, які оселилися на вільних землях громади, а потім, коли ці землі були подаровані молдавським боярам і чиновникам в 1792 році, виявилися від них залежними.

Наприклад, 70-річний Сафрон Запорожан народився в селі Аджамці Єлисаветградського повіту «от отца-тамошнего жителя Карпа Запорожана и матери Агавфьи». Під час турецької війни 1768-1774 рр. перейшов в колишню Польщу (північна Окнянщина), де жив 12 років, потім перебрався в новозаселене селище Малаєшти-2, де і залишався «в чаянии том, что оное казенное будет», тобто, сподівався на те, що воно буде державне і кріпаком він не стане. Перед віддачею землі молдавському боярину Іллі Катаржі в Малаєштах-2 вже було, за словами Запорожана, до 60 хат. Запорожан зараховував себе до молдован, так само як і жителі цього села Афанасьєв, Єремєєв, Павлов, Матвєєв, Семенов або як жителі сусіднього села Ілія того ж поміщика, Чабан, Халупа, Писаренко, Полоз. Як і всі інші жителі села, Запорожан обзавівся будинком, садом, обніс свою садибу кам'яним парканом. Про які-небудь повинності, які виконуються на користь поміщика, в його розповіді не згадується. Накласти повинності на поселенців, які жили в цій місцевості до придбання її поміщиком, було не завжди можливо, тим більше, що до 1796 року за поселенцями залишалося право переходу з місця на місце. Мало значення і те, що поміщик отримував землю під умовою її заселення, отже, був зацікавлений в перебуванні на ній поселенців навіть в тому випадку, якщо вони на нього не працювали [2; с.79].

Як ми бачимо з описів очевидців – Деволана та Запорожана, Малаєшти неодноразово наново заселялися. Це було зумовлено військовими діями та нападів османів на село. Населення щоразу було змушене покидати нажиті місця, щоб вберегти себе, своїх рідних та нажите майно.

Приблизно, у 1792 році в селі було побудовано церкву святого Миколи Чудотворця за візантійським архітектурним стилем. Її побудували з ракушняка, який видобувають і досі в сусідньому селі Довжанці. Церква діє і по цей час, це найдавніша релігійна споруда на території Окнянщини. Про цю подію зберігся запис у відомості Дубоссарського духовного правління Катеринославської духовної консисторії від 1794 року:
…В слободе онаго же господина Катаржия Малаештах во имя Святого Николая Чудотворца [закладена?] 1792-го году. С позволения покойного преосвященного Амвросия архиепископа, освящена 1794-го году с позволения его високопреосвященства Гаврила митрополита Екатеринославского и Херсониса Таврического, протопопопом Иоанном Глижинским [9; с.304].

Метричні книги села за 1795-1830 роки зберігаються в фонді № 37 Херсонської духовної консисторії Державного архіву Одеської області. Перший запис в метриці нам розповідає таку інформацію:
«Метрика из дубоссарского духовного правления села Малаешт в Николаевскую церковь для записи Родившихся браком сочетавшихся и умерших дана на 1795 год» велась церковно-словянською, судячи з першого запису: «Часть первая о родившихся. Месяць март 5. Окрещен м[ладенец] Исаак сын Михаила Борща отец воспреемной был Іван Митрофанов».

Земля, яка зараз знаходиться у користування СВК «Правда» була виділена Катаржі, і згодом Катаржі став заможним поміщиком. Для того, щоб заселити звільнені землі, поміщик брав кріпосних з своїх помість і насильно переселяв їх на нові землі. Крім того, було багато втікачів з північних губерній, які тікали від своїх власників і тут собі знаходили пристановище.

Історія Малаєшт-2 першої половини ХІХ століття залишається для нас маловідомою за браком джерел. Село в складі Тираспольського повіту у 1802 році увійшло до Херсонської губернії, де залишалось до 1920 року. 1856 року воно налічувало 100 дворів. [14; с.61]. 1859 року населений пункт вже налічував 126 дворів, де проживало 360 чоловіків та 367 жінок, діяла православна церква [19; с.153].

Після смерті Іллі Катаржі, села Малаєшти та Ілія перейшли у спадок його синам – братам Павлу та Григорію, офіцерам російської армії. Між цією датою і 1871 року дача Катаржі з селами Малаєшти-2, Ілії та Гулянкою (Григоро-Павлівкою) перейшла до Ф. П. Родоканакі, відомого одеського підприємця [3; с.37]. У 1840-1890-х роках біля дороги стояв трактир, праворуч біля повороту в село, на землях Родоканакі. Після завершення будівництва залізниці Київ-Одеса поштовий тракт ліквідували разом із Ягорлицькою і Вямською станціями, а замість них влаштували земську поштову станцію Малаєшти-2 поблизу корчми.

Після реформи 1861 року селянам дали землю. Тільки тим, що записалися в міщани – землі не дали. Землю давали по 4 десятини на чоловіка. Сім’я, що не мала у своєму складі чоловічого полу, землі не одержувала, розповідали старожили села.

2 вересня 1889 року в селі при церкві була відкрита церковно-приходська школа, яка розміщувалася в приміщенні біля церкви в сільській хаті. Навчалося там 7 хлопців та 17 дівчат. Школу утримували за рахунок єпархіальної училищної ради (25 рублів в рік). Завідуючий школою у 1896 році був священик Костянтин Кисловський, вчителем – псаломщик Олександр Брадучан [23; с.81].

В селі школа була збудована з білого черепашника, за що її тоді називали «Білою школою». В школі було три класи – дві невеликі кімнати і одна більш простора для богослужіння. «Біла школа» стала замалою, тому священик Миколаївської церкви звернувся до прихожан за допомогою у побудові нової школи. Чотирьох-класну церковно-приходську школу побудували неподалік від церкви, під її будівництво було виділено 1 гектар землі. Вона виділялася серед інших будівель села своєю величністю і світлістю класів – висота класних кімнат сягала 4,5 метра. Було зроблено водовідвід ґрунтових вод, з керамічних труб, який працював понад 100 років. Дах школи був покритий залізом, що свідчило про добробут громади. При школі також був побудований дім для вчителів, на два входи. В 1903 році будівництво церковно-приходської школи було закінчено і освячено священиком. Через велику кількість учнів, доводилось працювала в дві зміни. Викладали предмети три вчителя: Шведін Віктор Костянтинович, Величко Іван Якович та його дружина, Монастирська Віра Володимирівна. Кожен батько за навчання своєї дитини повинен був сплачувати 3 карбованці щорічно. У 1907 році в селі діяла також земська школа та земська сільська бібліотека. Такі ось відомості про школу в селі зберіг учитель біології Малаївського ліцею Коваль Василь Леонідович [5;с .14].

Спілка поселян Грос-Лібентальської та Фрейдентальської волості Одеського повіту у 1892 році володіли орною землею в Малаєштах-2, Ілії та Гулянці в розмірі 4500 десятин. Родоканакі Перікл Федорович в селах Гулянка, Ілія та Малаєшти-2 володів 5738 десятинами орної землі, 11 десятинами садів та 23 десятинами очеретяних плавнів [18; с.111].

Після смерті Перікла Родоканакі у 1899 році, його володіння було розпродане. На початку ХХ ст. села Малаєшти, Іллія та Гулянка стають власністю княгині Пелагеї Абамелик. 1905 року відбувалися революційні виступи в селі проти поміщиці Абамелик. Організатором виступу була Маша Дідорчук. Повстанці зруйнували приміщення економії, розібрали господарський інвентар. Учасників пізніше арештовували, декого вислали з села. Поміщиця в селі постійно не проживала, керував маєтком управляючий Сжицький. Пошук додаткової інформації про управляющого привів до біографії Снєшко-Блоцького Михайла Вікторовича, 1875 р.н., який працював управляющим в селі Малаєшти після 1916 року. Тільки не уточнено, які самі Малаєшти – перші чи другі [11; с.135]. В селі проживав учасник повстання на броненосці «Потьомкін» Хоменко Григорій Данилович (1876-1961 рр.). Після повстання Хоменко разом з повстанцями втік до Румунії, пізніше повернувся до свого села і прожив тут до кінця життя.

1907 року в Малаєштах-2 знаходилось: економія княгині; волосне та сільське правління; проживали староста, писар та 8 десяцьких; православний храм; земська школа і при ній земська сільська бібліотека, вільнопрактикуючий ротний фельдшер; земська, волосна та сільська пошти; квартира для проїжджаючих чиновників; 2 водяних млина у власності Абамелик; каменоломня в економії; державний виноградник. Волосною поштою щодня доставляли кореспонденцію. В селі налічувалось 300 дворів, де проживало 823 чоловік та 780 жінок [22; с.88].

1912 року в селі почав діяти фельдшерський пункт для медичного обслуговування місцевого населення.

З початком Першої світової війни у 1914 році багато чоловіків села було мобілізовано в царську армію. Завдяки збереженим медичним книгам вдалось частково встановити їх дані:

• Байзан Семен Павлович, рядовий 54-го піхотного Мінського полку, поранений 04.06.1916 р. біля п. Дуброва Пасіка.
• Беленко Семен Якович, рядовий 59-го піхотного Люблінського полку, поранений 16.12.1916 р. в Румунії.
• Безногий Зіновій Дмитрович, бомбардир 8-го мортирного артилерійського дивізіону, поранений 14.09.1916 р.
• Бєлоусов Ілля Терентійович, рядовий 56-го піхотного Житомирського полку, в лазареті 29.05.1917 р.
• Бешляга Василь Андрійович, рядовий Бендерського 4 дивізіону, в лазареті 04.12.1916 р.
• Бондаренко Федір Осипович, стрілець 9-го Туркестанського стрілецького полку, поранений 29.06.1916 р. під с. Олеша.
• Бодарєв Микола Васильович, рядовий 65-го піхотного Московського, поранений 04.03.1917 р. в фольварці Бергоф.
• Вакарчук Микола Дементійович (Климентович), рядовий 4-го Заамурського прикордонного кінного полку, поранений 15.06.1916 р. на Австрійському фронті.
• Варетенко Прокопій Пантелеймонович, рядовий 55-го піхотного Подільського полку, зник безвісти 20.05.1915 р.
• Волощук Михайло Тимофійович, рядовий 59-го піхотного Люблінського полку, поранений 23.06.1916 р. під м. Дубно.
• Гайсюк Петро Макарійович, рядовий 121-го піхотного Пензенського полку, поранений під с. Мощеница 19.04.1915 р.
• Гоманюк Нестор Іванович, стрілець 9-го Туркестанського стрілецького полку, поранений 15.08.1916 р. під с. Люза-Гура.
• Гоманюк Захар Матвійович, рядовий 54-го піхотного Мінського полку, поранений 03.07.1916 р. на Австрійському фронті.
• Гончарук Архип Кирилович, рядовий 15-ї автомобільної рот, в лазареті з 20.07.1916 р.
• Гнєздовський Костянтин Олексійович, рядовий 54-го піхотного Мінського полку, поранений 03.07.1916 р. під с. Блудов.
• Гудей Іван Андрійович, стрілець 1-го Фінляндського стрілецького полку, поранений під п. Тоустобаба 29.07.1916 р.

• Гудей Матвій Іванович, рядовий 54-го піхотного Мінського полку 03.07.1916 р. під с. Блудов.
• Гудей Матвій Устинович, єфрейтор 101-го піхотного Пермського полку, поранений 26.10.1916 р. в Румунії.
• Данильчук Іван Федорович, рядовий 6-го Фінляндського стрілецького полку, поранений 25.05.1916 р.
• Демашкан Леонід Парфенович, рядовий 191-го піхотного Ларго-Кагульського полку, потрапив в полон під с. Сінна 14.11.1914 р.
• Єрофєєв Афанасий Семенович, рядовий 84-го піхотного Ширванського, полку, зник безвісти 04.07.1915 р.
• Затуринський Василь Єфимович, рядовий 54-го піхотного Мінського полку, поранений 03.07.1916 р. під с. Блудов.
• Карабецький Григорій Гаврилович, єфрейтор 46-го піхотного Дніпровського полку, поранений 18.08.1915 р. під с. Великі Підгайці.
• Качковецький Дмитро Костянтинович, рядовий 9-го Туркестанського стрілецького полку, поранений 17.02.1917 р. на Австрійському фронті.
• Качковецький Кіндрат Тимофійович, фельдшер 46-го піхотного Дніпровського полку, поранений 19.07.1916 р. під с. Хостув.
• Кизон Готфрід Іванович, рядовий 46-го піхотного Дніпровського полку, поранений 16.03.1915 р. під с. Нагі-Букоч.
• Коваленко Євдоким Сафронович, єфрейтор 35-го піхотного Брянського полку, поранений 10.06.1916 р. на господському дворі Дарево.
• Кожухар Карпо Сафронович, рядовий 54-го піхотного Мінського полку, поранений 03.07.1916 під с. Блудов.
• Коваленко Сергій Платонович, рядовий 13-го стрілецького полку, поранений 21.01.1915 р. в Карпатах.

• Коніков Страпін Якович, рядовий 134-го піхотного Феодосійського полку, поранений 24.07.1916 р. на р. Серет.
• Кушнір Олексій Митрофанович, молодший унтер-офіцер 59-го піхотного Люблінського полку, поранений 25.05.1916 р. під Луцьком.
• Куценко Карпо Онуфрієвич, рядовий 54-го піхотного Мінського полку, поранений 03.07.1916 р. під с. Блудов.
• Марусяк Семен Іванович, рядовий 13-ї окремої саперної роти.
• Мельник Костянтин Микитович, рядовий 59-го піхотного Люблінського полку, поранений 23.05.1916 р. під с. Уєздці.
• Мельник Євтихій Іванович, рядовий 138-го піхотного Болховського полку, зник безвісти під м. Кременець 24.08.1915 р.
• Мельников Трофим Данилович, гренадер 11-го гренадерського Фанагорійського полку, поранений 09.12.1914 р. під с. Рембов.
• Милецький Костянтин Григорович, рядовий 242-го піхотного Луковського полку, зник безвісти 08.12.1916 р.
• Мирончук Георгий Давидович рядовий 249-й Коротоякського полку, поранений 08.08.1915 р.
• Мороз Дмитро Павлович, рядовий 242-го піхотного Луковського полку, зник безвісти 18.12.1916 р.
• Мунтян Василь Лук’янович, рядовий 45-го піхотного Азовського полку, поранений 22.07.1917 р.
• Наїст Михайло Михайлович, рядовий 587-ї пішої Кубанської дружини, контужений 21.07.1915 р.
• Нікіфоров Тихон Онуфрієвич, рядовий 147-го піхотного Самарського полку, в лазареті з 18.03.1917 р.
• Ніконов Іван Каленикович, рядовий 125-го піхотного Курського полку, поранений 05.09.1916 р. на Австрійському фронті.
• Пархоменко Марк Іванович, рядовий 24-го піхотного Симбірського полку, поранений 07.03.1915 р. під с. Майки, Остроленський напрам.
• Пархоменко Дем’ян Іванович, рядовий 59-го піхотного Люблінського полку, поранений 25.05.1916 р. під с. Великі Підгайці.
• Перепелиця Порфирій Іванович, рядовий 9-го Туркестанського стрілецького полку, поранений 18.08.1916 р. на Австрійському фронті.
• Перепелиця Трофим Іванович стрілець 9-й Туркестанського стрілецького полку, поранений 15.08.1916 р. під п. Люза-Гура.
• Плотніков Микита Імануїлович, рядовий 46-го піхотного Дніпровського полку, в лазареті з 21.01.1917 р.
• Плотніков Онуфрій Спиридонович, рядовий 305-го піхотного Лаішевського полку, поранений 28.11.1914 р.
• Плугаторчук Спиридон Антонович, рядовий 24-го піхотного Симбірського полку.
• Поваразнюк Ананій Олексійович, рядовий 54-го піхотного Мінського полку, поранений 07.09.1916 р. в Коритницькому лісі.

• Попальницький Іван Федорович, рядовий 37-го залізничного батальйону, в лазареті з 09.04.1915 р.
• Приступа Кузьма Леонтійович, стрілець 14-го стрілецького генерал-фельдмаршала Гурко полку, вбитий 16.07.1916 р. під с. Котли.
• Птуха Аврам Іванович, рядовий 24-го піхотного Симбірського полку поранений 14.02.1915 р. під фортецею Гродно.
• Радіонов Гавриїл Семенович, рядовий, в лазареті Одеського військового госпіталя з 28.05.1917.
• Роженко Федот Родіонович, рядовий 59-го Люблінського полку, поранений 12.12.1916 р. на Румунському фронті.
• Самар Сафрон Євтихійович, рядовий 84-го запасного полку, в лазареті з 20.08.1916 р.
• Смерчинський Антон Данилович, рядовий 277-го піхотного Переяславського полку, поранений 21.07.1915 р.
• Солонар Тимофій Афанасійович, стрілець 1-го Фінляндського стрілецького полку, поранений під с. Вишневчик 08.06.1916 р.
• Слуєрович Наум Петрович, рядовий 55-го піхотного Подільського полку, зник безвісти 20.05.1915 р.
• Субцарел Іов Петрович, рядовий 59-го піхотного Люблінського полку, поранений 09.07.1916.
• Толстенко Іван Миколайович, рядовий 129-го піхотного Бессарабського полку, поранений під с. Загоржани 18.12.1914 р.v
• Топій Тихон Йосипович, рядовий 54-го піхотного Мінського полку, поранений під с. Блудов 03.07.1916 р.
• Холодюк Олексій Прокопійович, рядовий 54-го піхотного Мінського полку, поранений 03.07.1916 р. під с. Блудов.
• Чабан Порфирій Давидович, рядовий 59-го піхотного Люблінського полку, поранений 06.06.1916 р. під с. Блудов.
• Чабан Ілля Лазарович стрілець 6-го стрілецького полку, поранений під с. Гуща Луцького повіту 25.05.1916 р.
• Шевченко Ілля Дем’янович, рядовий 54-го піхотного Мінського полку, поранений 03.07.1916 р. під с. Блудов.
• Щербина Пантілей Вікторович, рядовий 20-го Туркестанського стрілецького полку, в лазареті з 09.07.1916 р.

1916 року Малаєшська-2 волость займала територію в 30.722 десятини, налічувала 1.490 господарств. Населення складало 7.028 осіб – 3.149 чоловіків та 3879 жінок. В самому селі проживало 1368 осіб – 559 чоловіків та 809 жінок. Господарств в селі було 328 [21; с.308].

У травні-червні 1917 року на Одещині траплялися непоодинокі випадки заорювання поміщицьких і церковних земель. Одним із найбільших виступів потрібно вважати захоплення в травні 1917 року 2700 десятин землі у поміщиці Пелагеї Абамелик селянами сіл Малаєшти-2, Гулянка та Ілія [13; с.243]. Бунт відбувся через те, що княгиня відмовилася добровільно здати їх в оренду. Жителі вищевказаних сіл писали в селянську секцію Одеської ради, що вони, згідно з постановою сходу захопили 2700 десятин землі княгині Абамелик. Збори членів сільських управлінь постановили не укладати з княгинею Абамелик ніяких орендних договорів на захопленій ними землі [8; с.63]. Через те, що селяни були неписьменними, вони не могли потрапити до волосного чи сільського комітету, на відміну від освічених заможних жителів села. Ті, у свою чергу, відстоювали свої права та інтереси. Солдат 48-го піхотного запасного полку Василь Нечипорук, що по бував у селі, писав у травні 1917 р. в селянську секцію, що необхідно провести перевибори Малаєштського-2 волосного виконавчого комітету, тому що він не відповідає своєму призначенню. [15; с.179].

За свідченням княгині Пелагеї Абамелик, селяни сіл Малаєшти-2, Ілія та Гулянка у складі восьми осіб, прийшовши 11 квітня в контору маєтку Малаєшт-2, оголосили про своє рішення розділити всю землю між трьома селами і вона більше не може розпоряджатися своєю землею. Члени сільських комітетів зібралися 10 травня на збори, щоб вирішити питання і взяти ініціативу у свої руки. З наявних у володінні княгині Абамелик 2700 десятин землі власниця ніколи не засівала своєю працею власної економії, – говорилося в протоколі зборів, – а здавала орендарю або селянам сіл Малаєшти-2, Гулянка, Ілія, Солонська, Федорівка і Розівка так само за дуже високою ціною [12; с.55]. Наполягаючи на тому, що захоплення і поділ землі справедливий, збори намагались поєднати захоплення з політикою Тимчасового уряду і надати йому таким чином законного характеру [17; с.77].

У доповідній записці поміщиця Абамелик пише, що хліб, який залишився в скиртах, комітет наказав змолотити протягом семи чи десяти днів, в іншому разі вони зроблять це самі. З панських вигонів селяни прогнали худобу, самоправно пустили свою худобу пастись на сінокоси, призначили в економію від себе сторожа [1; с.17]. Селяни характеризують свій виступ з іншого боку. Коли вони зібрались 10 травня на збори, то члени сільських управлінь слухали виступ члена Ради робітничих депутатів та представників Армії і Флоту Івана Пилиповича Замятіна про захоплення землі в маєтку княгині Абамелик. Цю проблему було обговорено на сходці і, беручи до уваги, що з наявної у володінні княгині Абамелик площі землі в 2700 десятин власниця ніколи не засівала працею власної економії жодної десятини землі, а здавала маєток або орендарю, який у свою чергу експлуатував місцевих селян, отримуючи солідні бариші, або ж здавав селянам за дуже високою ціною [6; с.23].

Селянські аграрні виступи, внутрішня та зовнішня політика імперії призвела до повалення самодержавства в лютому 1917 року. Вагомою причиною була затяжна війна з мільйонами жертв, більшу частку яких складало саме селянство. Імперія стала тріщати по швам, в суспільстві запалювалась іскра громадянської війни.

Джерела та література:

1. Борьба за власть Советов в Молдавии (март 1917-март 1918): Сб. док. и материалов. – Кишинев: Госиздат Молдавии, 1957. – 363 с.
2. Дружинина Е.И. Южная Украина в 1800-1825 гг. М.: Наука, 1970. – 383 с.
3. Жосан С. Гулянка, загублена в степах: до етимології назви села, біографій його власників та перших років існування / Сергій Жосан, Євген Забіянов // Південний Захід. Одесика : істор.-краєзн. наук. альманах / Нац. спілка краєзнавців України ; Асоц. європ. культури "Золота акація" ; [голов. ред. В. А. Савченко]. – Одеса : Бондаренко М. О., 2023. – Вип. 34. – С. 35–51. – (Степи лукомор’я).
4. Жосан С. Заселення Красноокнянщини // Красноокнянський вісник. 31 січня 2014.
5. Жосан С. Організація навчальних закладів в населених пунтах Ананьївського, Балтського та Тираспільського повітах (по матеріалах Окнянського району Одеської області) / С. І. Жосан // Миколаївщина і Північне Причорномор’я: історія і сучасність. До 100-річчя Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова: матеріали X Всеукраїнської науковометодичної конференції. 9 жовтня 2020 року. – Миколаїв: НУК, 2020. – С.12–16.
6. Жосан С. Революційний рух та громадянська війна на Окнянщині у 1917-1921 роках. – Одеса: видавець Букаєв В.В., 2018. – 125 с.
7. Жосан С. Стародавня історія Окнянщини. – Одеса: видавець Букаєв В.В., 2022. – 162 с., з іл.
8. За власть Советов! Хроника революционных событий в Молдавии (март 1917 – январь 1918 гг.). – Кишинев, 1969. – 271 с.
9. Інститут рукописів Націоналної бібліотеки України ім.Вернадського, фонд V, спр. 530, арк. 300-304.
10. Карта географическая изображающая область Озу или Едисан иначе называемою Очаковскою землею и присоединенную ныне к Российскому государству в силу заключенного в Яссах мирного договора. Декабрь 1791 года //Наследие Ф. П. Де Волана: из истории порта, города, края. – Одесса, 2002.
11. Одесский мартиролог: Данные о репрессированных Одессы и Одесской области за годы советской власти. Т. 3 / Составители Л. В. Ковальчук, Г. А. Разумов. – Историко-мемориальное издание. – Одесса: ОКФА, 2005. – 896 с., ил. (Серия «Реабилитированные историей»).
12. Очерки истории Тирасполя. – Кишинев: Картя Молдовеняскэ, 1967. – 188 с.
13. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. – Київ: Наук. Думка, 1967. – Т.2. – 462 с.
14. Поселення Херсонської губернії за повітовими алфавітами 1856 року / А. Пивовар ; наук. ред. Д. С. Вирський. – К. : Академперіодика, 2009. – 91 с.
15. Революциннное движение в 1917 году и установление Советской власти в Молдавии. – Кишинев : Картя молдовеняскэ, 1964. – 631 с.
16. Сапожников І. В., Болтрик Ю. В. Ягорлицькі кургани на лівобережжі Дністра (історія вивчення, картографія та топографія) // Археологія і давня історія України. Вип.1 (26) – Київ, 2018. – С. 45-66.
17. Слуцкая К.О. Победа Октябрьской революции и установление Совет ской власти в Молдавии. – Кишинев: Картя молдовеняскэ, 1962. – 299 с.
18. Список землевладений Тираспольского уезда. Составлен к 20 августа 1892 г. по поземельным книгам, сообщениями старшего нотариуса Одесского окружного суда и другими материалами: Тираспольской уездной земской управы. – Тирасполь: тип. С. П. Тимченка, 1892. – 144 с.
19. Списки населенных мест Российской империи, составленные и издаваемые Центральным статистическим комитетом Министерства внутренних дел. Т. XLVII: Херсонская губерния: по сведениям 1859 года / обработан ред. Л. Майковым. – Санкт-Петербург: издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел, 1868. – [3], LXXX, 191 с., 1 л. к.
20. Список населенных мест Херсонской губернии [по сведениям 1887 года]. – Херсон: Херсонский губернский статистический Комитет, 1888. – 195 с. разд. паг.
21. Список населенных мест Херсонской губернии: (По данным Всероссийской сел.-хоз. переписи 1916 г.) / Издание Херсонской губернской земской управы. – Александрия: Типография. Ф. Х. Райхельсона, 1917. – 377 c.
22. Список населенных пунктов и некоторые справочные данные по Тираспольскому уезду Херсонской губернии / Статистическое отделение Тираспольской уездной земской управы. – Одесса: Тираспольское уездное земство, 1907. – 255 с. разд. паг.
23. Список школ церковно-приходских и грамоты Херсонской епархии на 1896/1897 учебный г., Одесса, 1898. 108 с.
24. Фабрициус И.В. Археологическая карта Причерноморья Украинской ССР / И. В. Фабрициус. – Киев: Изд-во АН УССР, 1951. – 128, [2] с., [12] л. фото : ил.