Вдома

Це було в кінці липня чи на початку серпня 1944 року. Вулицею хутора Ясного йшов молодий гарний хлопець, одягнутий в форму морського льотчика та шкіряну льотну куртку. Нарешті Петро добрався до рідного села. Спекотне сонце заливало навколишні простори яскравим світлом. Повітря повнилося пташиним щебетом, гавкотом собак, криками гусей та кряканням качок, що дружною зграйкою задумали перейти дорогу під самими ногами. Гілля плодових дерев вже хилилося під благословенною вагою дозріваючих плодів. Так це була його Батьківшина – неповторний і ні з чим незрівнняний Одеський край. Петро підіймався наверх вулицею, поволі наближаючись до рідної домівки, зупинився і озирнувся - з гори відкривався чудовий краєвид: скільки сягало око простиралися безкраї степи. Та хіба можуть зрівнятися околиці Ленінграда з цим безкінечним і величним простором! Так, там своя краса: всіяні валунами береги Фінської затоки, стрункі, високі сосни, що гострими верхівками пестять небо, наповнюючи навколишній простір свіжим повітрям і невимовно приємним запахом соснових голок. Гарно, приємно, але все ж… Хіба щось може зрівнятися з красою батьківської землі, кожен крок по якій наповнює життєдайною силою, бажанням жити і дарувати їй свою любов і свою працю. Так, він вдома. І як же довго він тут не був! Село не вирізнялося заможністю чи великим достатком. Та про яку заможність можна було говорити, коли тільки-но звідси прогнали фашистів. Під час фашистського відступу через хутори Ясний, Дружба і Володимирівка останніми проходили допоміжні підрозділи з числа тих калмиків, що перейшли на бік гітлерівців, забирали у селян все, що бачили. Стріхи багатьох хат похилилися. Рідко в якому дворі був господар. Чоловіків забрали на фронт. Кого ще 1941 року, а кого в квітні 1944, відразу після того, як Роздільнянщину було визволено від німецько-фашистських загарбників. Усім в селянських дворах порядкували жінки, старші діти та старі люди. І батька Петра, Гаврила Семеновича Спорівака, забрали на фронт у травні 1944 року.

Петро наблизився до рідної хати, звідки майже п’ять років тому пішов шляхом своєї мрії. Голосно загавкав собака. З хати вибіг молодший брат Іван. І, побачивши брата, зніяковіло завмер в нерішучості – чи то до брата бігти, якого відразу впізнав, чи то мерщій нестися з радісною звісткою до матері. «Мамо, мамо!, - закричав він, – Петро з фронту повернувся». З хати висипало на вулицю все велике сімейство Спаріваків. Домініка Іванівна в захваті безкінечної материнської любові обнімала і цілувала вже зовсім дорослого і змужнілого сини, а молодші брати і сестри обліпили Петра з усіх боків… Зайшли до хати. Сіли до столу. Петро виклав подарунки і гостинці, які привіз рідним. Домініка Іванівна заметушилася по хаті, швидко збираючи на стіл. Сиділи довго. Мати розповідала про непросте селянське життя в умовах окупації, розпитувала сина про те, як у нього справи. А Петро ніби потрапив в інший світ: здавалося, що й не було чотирьох років сурових випробувань, буття між смертю і життям, вибухів, стрекотіння кулеметів, завивання падаючого в прірву літака, що горів ніби смолоскип… Свіжа пам'ять про війну ніби на якийсь час десь віддалилася, заховалася в найпотаємніші куточки душі, і від сповнених любові, турботи, участі рідних очей, що дивилися на нього з усіх боків, його єство почало наповнюватися безкінечним затишком і умиротворенням. Та якесь млосне почуття виривалося з глибин душі, намагаючись нагадати йому в ці хвилини благосного спокою про щось дуже важливе. Очі мимоволі пробіглися по синьо-білій стіні і, знайшовши там портрет бородатого чоловіка, радісно і жваво засвітилися теплим сяйвом. «Мамо, а де батько? Як він?», - запитав Петро Домініку Іванівну. Домініка Іванівна тяжко здихнула і відповіла сину: «Після того, як нас визволили на початку квітня 1944 року, молодих хлопців і чоловіків почали забирати на фронт. 5 травня 1944 року був призваний в армію Гаврило…». В хаті на мить запанувала хвилююча і тривожна тиша. І раптом з над двору знову почувся шалений гавкіт собаки. Молодший брат Іван побіг надвір. Та вже скоро він увірвався в хату щодуху розмахуючи над головою трикутним згортком паперу. «Мамо, Петре! Від батька прийшов лист»…

О, листи! У нашій розповіді вони займають особливе місце. В часи мобільних телефонів та Інтернету дуже важко зрозуміти, що вони означали для людей доком`ютерної епохи. Клаптику паперу люди довіряли свої сокровенні почуття і думки. А іноді розмиті літери листа, які окропила людська сльоза, розповідали читачу навіть більше того, про що хотів повідомить адресату автор. Листи - згустки любові і надії, що синіми та фіолетовими джерельцями струменять через білий простір паперового листа, то прискорюючи свій біг до неймовірного шаленства, то уповільнюючись до завмирання серця, до крижаного холоду або пекучого жару в грудях. Листи… Скрижалі людських доль, свідки небачених злетів людяності і звитяги духу, і свідки падінь і зрад… Під час війни вони мали особливе значення. Можливо, це неймовірно, але листи воєнної пори, написані під зрадливе мерехтіння лампи тремтячою від хвилювання і холоду людською рукою, починали жити своїм осібним життям. Вони сприймалися адресатами як живі і дорогі серцю істоти, що зігрівали, втішали, надихали, давали сили жити. Солдати носили ті заповітні трикутники у нагрудних кишенях біля серця, і не одна куля була відвернута від солдатських грудей дивною силою любові, що вони випромінювали. А якщо ж воїн не повертався з війни, його листи на завжди залишалися доброю згадкою про чоловіка, батька, сина, брата. У воєнні роки було важко з конвертами. А лист-трикутник – це і лист і конверт одночасно. Наклейки тоді були не потрібні, адреса писалася на лицьовій стороні трикутника. А запечатувати листи було марним витрачанням часу, бо кожен рядок проходив жорстку цензуру…

Батьків лист читали всією сім’єю. Гаврило Семенович повідомляв, що його підрозділ знаходиться в районі села Гліноє на лівому березі Дністра. Петро відразу вирішив їхати до батька. Мати передала Петру гостинці для Гаврила Семеновича – півтора десятка великих коржів, багато пирогів з різною начинкою, шматок сала, печеної картоплі в «мундирах», кілька цибулин… Перепитуючи дорогу в людей, пересуваючись де пішки, а де й на машинах чи підводах, балтієць таки добрався до Гліного, де знайшов батька. В книзі нашого земляка, відомого журналіста Анатолія Тимофійовича Гордієнко «Розвідників закинули в Роздільну» так описано ту зустріч: « Та все ж знайшов батька – прямо в солдатському окопі. Фронтовики в ті хвилини з неприхованою посмішкою і доброю заздрістю спостерігали за тою незвичайною зустріччю двох далеко різних за віком воїнів - 50-річного батька-піхотинця в зеленій пілотці і 23-річного сина-льотчика в синій пілотці з блакитною окантовкою. Були міцні обійми і навіть скупі чоловічі сльози. Потім Спаріваки присіли в колі фронтових друзів. Закурили, щоб ущухло хвилювання. І пішли розповіді, запитання, відповіді…» Петро дві доби перебував в підрозділі, де служив його батько, і кухар похідної кухні пригощав балтійця піхотинськими обідами. Як же швидко біжить час: Петро і не зоглянувся, як настав момент розставання. «Вони міцно обнялися. Постояли мовчки, дивлячись один одному в очі. Потім зробили тяжкі кроки в протилежні боки. «Тримайся батьку. Тепер вже побачимося тільки після війни», - сказав на прощання син». Петро повертався в Ясний зі змішаними почуттями в душі: до радості від зустрічі з батьком додавалася гіркота розставання з ним. Коли Петро добрався до дому, мати повідомила йому, що пшениця на їхній ділянці скошена і зв’язана в снопи, але колгоспне керівництво не дає можливості ті снопи обмолотити, а вона хотіла б спекти хліба, щоб пригостити сина, та й передати йому пирогів в дорогу. Наступного дня Петро поїхав в Роздільну, де звернувся до місцевого керівництва з проханням дозволити його сім`ї обмолотить зібраний хліб. Петро, Домініка Іванівна, брати і сестри заходилися до роботи. Ціп весело злітав над головою Петра і вправно опускався на сніп. Сорочка була на спині мокра від поту, піт стікав тонкими цівками по лобі і обличчі хлопця. Тільки зараз, коли обличчя Петра виблискувало під променями палючого сонця, кинулося в очі рідним, що воно густо вкрите шрамами від опіків. В очах Домініки Іванівни застигла сльоза. А руки, що так звикли до кулемета, працювали весело і завзято, ніби Петро тисячу років займався хліборобською працею. Домініка Іванівна пішла до сусідів і взяла жорна, щоб змолоти борошна. Біле тісто дружно підійшло в ночвах. Вогонь поволі розгорався в печі, жадібно облизуючи склепіння її черева, поступово готуючи його прийняти безцінний скарб – округлі формовки з підрослим тістом. Вже коли вогонь наскрізь пробрав червоним жаром патички дров, і їх розпечену червоність почала покривати ледь помітна сива поволока, Домініка Іванівна обережно і старанно розсувала жар рівненьким шаром долівкою печі. А тим часом дрова, що пашіли жаром, все сивішали і сивішали, і вже стали зовсім білими. «Пора!», - сказала жінка, і почала пічною лопатою садити поки що зовсім білі хліби в піч, а вони здригалися якимось дивним тремтінням чи то радіючи, чи то навпаки боячись, тієї дивної метаморфози, яка чекала їх попереду. Пройшло небагато часу - і кухня почала наповнюватися дивним і звабливим запахом, від якого на душі робилося тепло і легко. Цей запах, цей духмяний смак ніби ткали навколо людей захисну оболонку, що мала їх захистити від жорстокості світу і дати можливість їхнім душам і серцям відтаяти від холоду неабияких випробувань. Домініка Іванівна поволі, неквапливо почала вибирати хліб з печі, і, витрушуючи його з формовки, викладати на стіл, вкритий простирадлом. Першу ж витягнуту з печі хлібину Петро взяв до рук. Якось зачаровано він дивився на цей круглий буханець, вкритий рум’яною скоринкою, який ніби дихав на нього гарячим подихом – то був подих життя. Петро взяв і обережно поцілував той хлібець. Рідним потім довго згадувалися слова, які він сказав тоді: « Після того, як я пішов в армію, мені перший раз випала нагода їсти домашній хліб. Коли закінчиться війна, ми будемо їсти тільки білий хліб». Щоб влаштувати свято, Домініка Іванівна з молодого винограду ранніх сортів трохи начавила вина. На свято покликали найближчих сусідів, з якими ділили радощі і горе – сім`ї Блажевських, Пержанів і Мунтянів.

Йшли проводжати Петра всім багаточисельним сімейством. На краю села зупинилися. Петро обняв по черзі всіх братів і сестер, найменших високо підіймаючи над головою. Потім притулив до грудей матір, в якої щоками рясно котилися сльози: « Ну все, прощавайте. Бог дасть, повернуся. Чекайте. Не так вже багато залишилося – скоро війні кінець», і, не обертаючись ,пішов. Поволі його силует ставав все меншим і меншим, поки не перетворився на маленьку цятку. А скоро і її вже не було видно…

Над «курляндським котлом»

Радянські війська на північній ділянці радянсько-німецького фронту вперто проривалися до Балтійського моря, поступово відрізаючи німецьку групу армій «Північ» від основного масиву фашистських військ, притискаючи її до узбережжя моря в районі західної Латвії (Курляндії). Поступово порти Мемель і Лієпая перетворювалися на ключові пункти постачання німецько-фашистських військ в Курляндії через Балтійське море. Максимальне ускладнення цих поставок і стало головним завданням радянських пілотів восени 1944 року. Тому 12-й авіаполк пікірувальних бомбардувальників уже всередині вересня 1944 року було перекинуто в Латвію на аеродром в Паневежисі. В кінці вересня 1944 року полк на якийсь час передислоковують знову під Ленінград: пікірувальники з повітря допомагали нашим військам, які успішно наступали на Таллінн. Та після взяття Таллінна, полк отримав наказ повернутися на свою базу в Паневежис. Тепер балтійці почали систематично бомбардувати Лібавський порт, через який йшло основне постачання боєприпасами, поповненням, продовольством Курляндського угруповання ворога, яке затято тримало свої позиції, не дивлячись на те, що було повністю блоковане з суходолу. Гітлерівці тримали тут не менше двох сотень винищувачів. Крім того Лібавський порт був захищений потужними зенітними батареями противника. 12 гвардійський авіаполк пікірувальних бомбардувальників ніс тяжкі втрати. Василь Іванович Раков пізніше в своїх спогадах згадував: «Літом 1944року… наш полк літав майже три місяця, не маючи жодних втрат. Зате восени того ж року над «Крляндським котлом» були випадки, коли полк втрачав за один виліт до третини свого складу!».

Так було і 30 жовтня 1944 року. Напередодні було розроблено план чергового удару по Лібавському порту: 8 топмачтовиків А-20 при підтримці 16 винищувачів 21-го винищувального авіаполку завдавали удару по транспортам, що стояли в аванпорту Лібава, а 27 пікірувальників 12-го бомбардувального під прикриттям 28 винищувачів 14 Червонопрапорного винищувального авіаполку мали знищити транспорти, що стояли на рейді внутрішньої (Купецької) гавані. Пікірувальники мали заходити на ціль трьома групами по дев’ять літаків, кожна на чолі з ведучими гвардії майором В. В. Лазарєвим, гвардії капітаном К. Усенко та гвардії капітаном А. Барським. Розвідка донесла, що в порту Лібави було виявлено 17 транспортів, 4 тральщика, 3 міноносця, 3 сторожових кораблі. Петро Спарівак брав участь в цьому бою в складі екіпажу командира першої ескадрильї В. В. Лазарєва.

О 12 годині 55 хвилин 30 жовтня 1944 року («пєшки») , надриваючи мотори, стали вирулювати на злітну смугу і, стрімко прокотившись по ній, одна за одною зривалися в небо. Літаки взяли курс на Лібаву. Бойова операція цього разу не заладилася з самого початку. Група майора Лазарєва прийшла в призначену точку раніше визначеного часу, і Віктор Васильович вирішив тимчасово віддалитися в море на 25 – 30 кілометрів на захід від міста Паланга, щоб почекати надходження основних сил полку. Цей рух в повітрі був помічений противником – ворожі винищувачі піднялися в небо і зайняли верхній ешелон над місцем, наміченим бомбардувальниками для атаки, зенітні батареї були приведені в бойову готовність. Атака пікірувальників втратила гостроту і несподіваність. О 14 годині 03 хвилини група Лазарєва під час розвороту на ціль буда атакована трьома шістками ФВ -190. Атаку ворожі літаки здійснювали зверху компактним строєм під великим кутом пікірування на високій швидкості. Наші винищувачі кинулися на допомогу занадто пізно. Вони не врахували той момент, що раніше ворога було слід зайняти верхній ешелон над бомбардувальниками. Тепер же їх вогонь по противнику, що стрімко атакував з надзвичайно вигідної позиції, був не ефективним. Вже під час першої атаки противника група Лазарєва втратила шість бомбардувальників. Його літак запалав, і почав падати. І від нього відділилися два парашутиста. Німці пішли вниз, щоб, розвернувшись, ще раз атакувати вже знизу наші літаки. Але їм дорогу перегородили винищувачі 14-го гвардійського винищувального полку. Група Усенко хоча і з горизонтального польоту, та все ж змогла скинути на порт смертоносний вантаж. Група Барського атакувала противника з деяким запізненням. Дві трійки скинули бомби на порт з горизонтального польоту, а одна трійка зайшла на пікірувальний удар, і під час виходу з нього була повністю знищена винищувачами противника. Прикриття радянських винищувачів, на жаль, виявилося недостатнім. Пікірувальники поверталися додому без дев’яти своїх екіпажів. Серед загиблих був і Петро Спорівак…

… Полковник Василь Раков ніяк не міг звикнути до самої неприємної частини виконання своїх обов’язків командира полку: після боїв він повинен підписувати похоронки на його соколів, що не повернулися із завдання. Ось і зараз він сидить і тримає в руках сповіщення про те, що гвардії старшина стрілок-радист Спорівак Петро Гаврилович не повернувся з бойового завдання 30 жовтня 1944 року. Чомусь йому пригадалося бесіда з Петром, яка відбулася кілька місяців назад. Тоді Раков сказав Петру: «Спорівак, Вашу Одесу вже визволено. Готуйтеся їхати у відпустку. Напевно, вдома Вас вже зачекалися». Василь Іванович помітив, як у цього молодого хлопчини, який вже багато бачив і багато пережив, засяяли радістю очі. Тоді полковник подумав про те, як же мало треба людині, щоб вона відчула себе щасливою. Йому згадався ще один випадок, пов'язаний з Петром Споріваком. Це було 14 вересня 1944 року. Полк вже вдруге за цей день бомбардував порт в Лібаві. «Пєшки» зайшли в круте піке на німецький танкер, з якого відвантажувалося паливо. Бомби точно лягли в ціль. Групу бомбардувальників очолював сам Раков, стрілком-радистом у нього тоді був Петро Спорівак. В момент виходу з піке у хвіст літаку комполка зайшов ворожий винищувач. Він буквально на очах збільшувався в розмірах – швидше всього, німецький пілот вирішив взяти ведучу «пєшку» на таран. Штурман Сергій Давидов щодуху вигукнув: «Спорівак! Спорівак!» Раков мимоволі здригнувся від нестямного крику свого штурмана. Він ще не встиг якось усвідомити те, що відбулося, як цей крик заглушив звук кулемета Петра, що викидав вогняні стрічки в бік ворожого літака. І майже одночасно заговорив кулемет Давидова. Ще мить - і фашистський винищувач від страшного вибуху рознесло на друзки. Та неушкодженими вийти з того бою їм так і не вдалося, вже коли літак залишав межі порту ворожа зенітка влучила десь під ліве крило. Ракову довелося добиратися додому на одному двигуні, а за літаком, з-під лівого крила тягнувся білий шлейф, цівка якого ставала все тоншою. То витікало паливо з пошкодженого бензобаку. Василю Івановичу, мобілізувавши всю майстерність досвідченого пілота, вдалося дотягнути до найближчого радянського аеродрому в Шауляї. Раков пригадав, як же вони раділи, що повернулися з важкого бою живими. Давидов сказав тоді командиру: «Спасибі, полковнику! З іншим впали б…». А Петро лише посміхався своєю дивною і щирою посмішкою, що світилася вдячністю і щастям. Згадуючи ту неповторну посмішку Спорівака, Раков подумав : «Цей молодий хлопець повинен був вчитися, трудитися, кохати, радіти життю у всій його повноті і проявах, а він чи не щодня відправлявся в саме пекло, щоб грати в жмурки зі смертю. І скільки по всій країні ось таких молодих хлопців жертвують молодістю, здоров’ям і життям, щоб відстояти право свого народу на існування і свободу. Вони зовсім ще хлоп’ята , але які ж вони молодці, як вони достойно себе ведуть в складних обставинах бою. Полковник не раз довіряв Споріваку захищати свою спину, і він завжди був впевнений в надійності, майстерності і стійкості свого стрілка-радиста з Одеси. «Ех ти, війна, війна…», - подумав Василь Іванович, і кинувши на стіл олівець, яким мав ставити підпис на похоронці, швидко встав, підійшов до вікна і нервово затягнувся міцною цигаркою…

Лист з Лієпаї

…Іван Гаврилович уважно вчитувався в листа, вбираючи в себе кожну літеру дещо круглого, убористого почерку. Йому писав Микола Пилипович Кобець, мешканець латвійського міста Лієпая (та сама Лібава). Він повідомляв, що очолювана ним група червоних слідопитів, яка діяла при ГПТУ №33 міста Лієпаї, знайшла в кінці 1974 року в районі колгоспу імені Суворова, неподалік їх рідного міста, рештки збитого під час війни радянського бомбардувальника «Пє-2». Надіславши запит до воєнного архіву, вони за номером двигуна встановили склад екіпажу збитого радянського бомбардувальника: гвардії майор Лазарєв В. В., гвардії капітан Мягков Г. І., гвардії старшина Спорівак П. Г. Микола Пилипович гостинно запрошував Спорівака Івана Гавриловича відвідати з сім’єю Лієпаю, щоб вшанувати пам'ять брата на меморіалі, присвяченому загиблим радянським льотчикам, що билися за Лієпаю…

Микола Пилиповича Кобець. Він у 70-х роках минулого століття став справжньою легендою і прикладом для всіх радянських пошуковців, що займалися відродженням пам’яті про загиблих і зниклих безвісти радянських воїнів часів Другої світової війни. Микола Пилипович народився 17 жовтня 1920 року в Україні, на Харківщині. В 12 років під час голодомору 1932 – 1933 рр. втратив батька і молодшого брата, та чудом вижив сам. Закінчивши чотири класи, пішов на заробітки. У 1940 році його було призвано служити на флот. Він потрапив у 12 окрему артбригаду і скоро його призначено комендором залізничної батареї. В ній під час війни воював під стінами блокади Ленінграда. Потім визволяв Прибалтику і закінчив війну в Лієпаї. Був нагороджений орденом «Вітчизняної війни», медалями «За оборону Ленінграду», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років», медаллю Жукова, а також іншими нагородами. Після демобілізації Кобець служив у пожежній охороні і по сумісництву працював в ГПТУ №31, а з 1962 року в ПТУ №33 міста Лієпаї. Його захоплення пошуковою роботою почалося випадково, а, можливо, і цілком закономірно. Після однієї з численних зустрічей з учнями ПТУ, під час яких Микола Пилипович розповідав молодим людям про війну, до нього підійшла комендант гуртожитку Катерина Усович. Вона розповіла, що біля хутора Рейні під час війни розбився радянський літак, і місцева жителька, яку звали Аустра Рудзіте, може вказати могилу радянських льотчиків. Микола Пилипович, людина полум’яної вдачі і зраненої війною пам’яті, випросив у директора училища транспорт, щоб поїхати з учнями в Рейні. Панні Аустра дійсно показала місце падіння літака і могилу радянських пілотів. Було знайдено двигун літака, за номером якого вдалося встановити склад його екіпажу. Сім`ям загиблих надіслали повідомлення про знахідку могил їх родичів. Микола Пилипович, що пройшов всю війну, як ніхто інший розумів: це дуже важливо - повідомити рідні тих солдатів, які під час бойових дій пропали безвісти, про місце їх вічного спочинку. Кобець знав про важкі повітряні бої над Лієпаєю восени 1944 – на початку 1945 років. Багато загиблих радянських льотчиків лежали в безіменних могилах в латвійській землі. Навколо Миколи Пилиповича сформувалися група пошуковців-слідопитів, яка здійснювала величезну роботу: відшуковувала рештки збитих радянських літаків, встановлювала склад їх екіпажів і намагалася шляхом листування знайти родичів загиблих пілотів, щоб повідомити важливу для них інформацію. Рідні загиблих воїнів приїздили в Лієпаю навіть з найвіддаленіших куточків Радянського Союзу. Було знайдено місце загибелі багатьох радянських пілотів: Героя Радянського Союзу Нельсона Георгійовича Степаняна, Героя Радянського Союзу капітана І. Грачова, капітана А.Г. Курзенкова, старшого лейтенанта Г.І. Давиденко, старшого лейтенанта Г. І. Чаговця, старшого лейтенанта В.І. Богуцького та інших. При училищі виник Музей бойової слави, присвячений подвигу радянських льотчиків. З часом у Миколи Пилиповича Кобець виникла ідея до 30-ти річчя Великої Перемоги створити в Лієпаї меморіал, де буде увіковічено пам'ять всіх радянських пілотів, загиблих біля Лієпаї. Такий меморіал в 1975 році було створено і урочисто відкрито 7 травня 1975 року.

… Іван Гаврилович не мав жодних сумнівів щодо поїздки в неблизькі краї. Та відразу виїхати не було можливості. Він написав листа Миколі Пилиповичу. Про цей лист,який став експонатом Музею бойової слави ГПТУ №33, кореспондент однієї із місцевих газет К. Бобров так розповідає в своїй статті « 56-ти льотчикам»: « За кожним прізвищем - людські долі. Ось лист І. Спорівака, брата загиблого Спорівака, який живе в селі Володимирівка Одеської області. Він розповідає про останню зустріч з братом, дякує М. Кобець за копіткий пошук, висловлює бажання відвідати наше місто».

Нагода відвідати Лієпаю випала в лютому 1977 року. Порадившись з дружиною, вирішили вирушати в путь. Взяли з собою племінника Івана Гавриловича - Шаманського Миколу Миколайовича з його дружиною Ганною Степанівною, і в лютому 1977 року поїхали до Лієпаї. Гості з Одещини зупинилися вдома у Кобеця. Микола Пилипович повів Споріваків і Шаманських до монумента загиблим льотчикам. Іван підійшов до червоної гранітної стіни меморіалу, і на одній з її 12 плит знайшов виведені білим кольором прізвище, ім’я, по-батькові - Спорівак Петро Гаврилович (1921 – 1944рр.). Поряд з прізвищем Петра викарбовано імена його бойових побратимів - майора Василя Вікторовича Лазарєва та капітана Георгія Івановича Мягкова. Ось так, більше ніж через 30 років після війни, і відбулася їх друга зустріч… Тепер він достеменно знав, де і як загинув його брат Петро. Загинув, щоб у Івана, у мільйонів таких людей, як Іван було майбутнє, була можливість прожити достойне життя. Не знав Петро, коли горів у збитому літаку, що зовсім ненадовго переживе свого сина Гаврило Семенович Спорівак. Він загинув у боях за Будапешт у грудні 1944 року, коли ворожа авіація здійснила наліт на фронтовий обоз. Син лежить у землі під Лієпаєю, а батько біля Будапешта. Далеко від рідної домівки приготувала їм доля могили. Іван поклав оберемок червоних гвоздик біля плити, і ніби розтопили ті квітки холодний сніг латвійської землі, нагадуючи собою чи то пляму пролитої на війні в ім`я життя солдатської крові, чи то невеличке полум’я, що прагло подолати всю холодність і байдужість світу теплом любові і жертовності…

Споріваки поїхали додому, та між ними і Миколою Пилиповичем виникли теплі, дружні і довірчі стосунки. Коли Іван Гаврилович збирався в дорогу додому, він запросив до себе у Володимирівку Кобеця Миколу Пилиповича та його дружину. І знаменитий радянський пошуковець два рази приїздив в гості до Споріваків у нашу Володимирівку. Перший раз він відвідав її сам влітку 1977 року, а в друге гостював тут разом з дружиною влітку 1985 року. Кобеці і Споріваки весь час переписувалися, обмінювалися гостинцями. Зв'язок між сім`ями тривав аж до розвалу Радянського Союзу. З часом він перервався. Але Миколу Пилиповича пам’ятають і шанують в сім`ї Споріваків до цих пір. На жаль, вже не має серед живих не Миколи Пилиповича, ні Івана Гавриловича.

А батько та син таки зустрілися після війни… В центрі села Кам’янка на невеликому майданчику розмістився меморіальний комплекс, присвячений нашим землякам, що загинули під час Другої світової війни. В його центрі могутньо здіймається величний монумент. Він зображає вражену глибоким душевним болем жінку, що в смутку і задумі схилила голову та воїна-визволителя, який прихиливши коліно, силенними руками підносить до губ і цілує меча - символ захисту і відновлення справедливості. А праворуч від пам’ятника струнко розташувалися в ряд, ніби підрозділ бувалих і мужніх воїнів, що ось-ось за наказом невидимого командира відправиться звивистою стежкою на виконання бойового завдання, п’ять вертикальних плит, зверху донизу вкриті, вкарбованими суворою бронзою в біло-сірий бетон, рядками прізвищ наших односельців, загиблих на тій війні. Вдивляємося в ті імена та прізвища, за кожним з яких неймовірне напруження фізичних і духовних сил, біль забраного війною молодого чи зрілого життя, жертва в ім’я своїх близьких і Батьківщини. Як багато тут людей з однаковими прізвищами (все це батьки і діти, брати, дядьки і племінники) – Жеребки і Жемани, Зубкові і Мізернюки, Чебани і Цуркани. І багато-багато інших. Та ось майже в низу четвертої від переднього краю меморіального комплексу плити очі зупиняються на двох рядочках - Спорівак Гаврило Семенович та Спорівак Петро Гаврилович. Саме тут, в написах на бетонній меморіальній плиті, зустрілися і залишилися назавжди батько і син Споріваки. Їм тут краще і зручніше ніж на чужині – десь там під Будапештом, чи неподалік Лієпаї. Зручніше, бо тут рідна земля, зручніше, бо вони разом. Небагато їм треба. Хай сонце, добравшись до зеніту, не тільки нагріває камінь плити, а й не стомлюється дарувати свою життєдайну силу людям, рослинам і світу. Хай тепла літня злива не тільки змиває дорожній пил з позолоти їх імен, але й дарує свою безцінну вологу виснаженим спекою ланам та городам. Хай вітер-бешкетник ховається і плутається серед шлатих лап височезних блакитних ялинок і заплітає в коси звисле до землі гілля тоненьких і струнких білих березок, що ростуть поряд з вкритими прізвищами стелами. Хай хоч інколи вдумливий погляд людських очей зігріє ці написи почуттям Вдячності і Любові…

Джерела:

1. Гордиенко А. Т. Разведчиков забросили в Раздельную. — Раздельная: Раздельнянская типография, 1999. — 244 с.
2. Kалиниченко А. Ф. В небе Балтики. — М.: Воениздат, 1973. — 279 с.
3. Лашкевич А. В. Воздушных боях. Балтийское небо. — Москва: Яуза: ЭКСМО, 2010. — 380, [2] с.
4. Раков В. И. Крылья над морем. — Л.: Лениздат, 1974. — 504 с.
5. Цупко П. И. Пикировщики. — М.: Политиздат, 1982. — 239с.

Геннадій Єфімов, Анастасія Ліщинська.