У вогняному кільці

У кінці травня – початку червня 1942 року 73 бомбардувальний полк ВПС Балтійського флоту повертається на Ленінградський фронт. Разом з іншими підрозділами Червоної Армії він захищатиме Ленінград, що з 8 вересня 1941 року знаходився у ворожому кільці. По вступі в діючу армію пілоти полку завдавали удари по укріпленнях, артилерійським батареях і комунікаціях противника під Ленінградом. Петро Спорівак безпосередньо брав участь у цих бойових операціях. В липні 1942 року стрілок-радист Спорівак разом з своїми екіпажами літає на розвідку плав засобів противника в Ладожському озері. Так, 14 липня 1942 року за донесенням Петра пілотом Болдарєвим в складі групи літаків була знищена велика переправа противника на Ладожському озері.

У серпні – вересні 1942 року радянське командування розпочало Синявінську наступальну операцію, яка мала на меті здійснити прорив блокади Ленінграда, і хоча операція не досягла поставленої мети, вона дозволила військам Ленінградського і Волховського фронтів зірвати план німецького командування по остаточному захопленню Ленінграда. Петро разом з пілотами свого полку бере найактивнішу участь в цих серпнево – вересневих боях 1942 року. 1 серпня за його участі бомбо ударом розбито залізничний ешелон на станції Волосово. Діями пілотів 73 –го бомбардувального, учасником яких був стрілок-радист Спорівак, у вересні 1942 року зруйновано залізничне полотно на станції Пелла, знищено ворожу мінометну батарею біля села Покровське, ще одній мінометній батареї противника завдано удару в районі села Іненське.

Бої в повітрі чергувалися з земними турботами на землі, чи не щоденна гра зі смертю непомітно переходила в спокійний і довірливий затишок товариського спілкування з друзями-однополчанами. В часи всенародного випробування, коли біда приходить в кожний будинок, стосунки між людьми стають напрочуд щирими і теплими, бажання ділитися останнім і допомогти близькому хоч чимось стає звичайною і природною річчю. Ось і Петро та його товариші свій льотний спец пайок ділять з голодними дітьми і старими людьми з блокадного Ленінграда. Сучасній людині, розбещеній благами цивілізації споживання, дуже важко уявити і відчути те, що пережили ленінградці під час блокади. Так, в листопаді - грудні 1941 року норми споживання хліба на добу в блокадному Ленінграді складали: для воїнів передової лінії - 500 грамів, для робітників підприємств міста 250 грамів, для службовців, утриманців - 125 грамів. Блокадниця Олена Скрябіна писала у своєму щоденнику: « Смерть стала явищем, що спостерігалося на кожному кроці. До неї звикли, з’явилася повна байдужість: адже не сьогодні - завтра така доля чекатиме кожного. Коли виходиш з дому, натикаєшся на трупи, що лежать в підворітні, на вулиці. Трупи довго лежать, бо їх нікому прибрати». Та люди в цих нелюдських обставинах боролися. Боролися з ворогом, боролися з голодом і обставинами, боролися з собою. Розповідають історію про обезсиленого від голоду електрозварювальника заводу підйомно-транспортного обладнання ім С. М. Кірова Івана Івановича Власова, якого на стропах мостового крану піднімали на необхідну висоту, і він заварював пробоїни в баштах радянських танків. Місто, що систематично обстрілювалося ворогом, місто, вражене голодом і холодом, місто, де щодня смерть збирала свою страшну жниву, продовжувало мужньо і стійко триматися під мірний звук метронома.

Прорив

12 січня 1943 року війська Ленінградського і Волховського фронтів за сприяння сил Балтійського флоту, Ладожської військової флотилії почали наступ в районі шліссельбургсько-синявинського виступу, де глибина ворожих позицій між військами вказаних фронтів була найменша – 12 – 16 кілометрів (але ці позиції являли собою глибоко ешелоновану оборону). Ця наступальна операція радянських військ отримала назву «Іскра». Пілоти 73-го бомбардувального полку ВПС Балтійського флоту брали найактивнішу участь в бойових діях. Одним з найважливіших вузлових опорних пунктів в обороні противника на цій ділянці фронту була споруда 8-ї ГРЕС неподалік міста Шліссельбургу. 14 січня екіпаж Петра 4 рази здійснював виліт на бомбовий удар по цій споруді, мужньо відбиваючи атаки ворожих винищувачів. А наступного дня доля підготувала молодому воїну суворе випробування. Екіпаж Петра отримав завдання бомбардувати укріплення противника. Перший виліт пройшов вдало. А далі,коли їх Пє -2 виходив з піке після прицільного бомбометання залізничного полотна в районі станції Новолисино, він був атакований аж чотирма Ме-109. Петро спокійно і мужньо відбивався від ворожих літаків з підфюзеляжної кулеметної установки. Але «Пєшка» під влучним шквальним вогнем противника запалала. Командир екіпажу, старший лейтенант Ф. Д. Болдирєв, намагаючись збити полум’я зустрічним потоком повітря знову кинув машину в круте піке, але, нажаль, висота була занадто мала. Розуміючи, що літак врятувати не вдасться, Боддарєв віддає наказ штурману М. В. Калініну і стрілку-радисту Споріваку залишити літак. Та штурман ніяк не міг відкрити скляний купол над кабіною , який заклинило. Петро до останнього чекав, щоб залишити падаючий «Пєтляков» разом з товаришами. Але, коли вже не залишалося майже ніякого запасу висоти, він плигнув і смикнув кільце парашута. Від потужного ривка з ноги зірвало унт. Розп’ятий стропами парашута, він з завмиранням серця дивився, як палаючий літак з Болдарєвим і Калініним вдарився об землю і вибухнув, викидаючи в небо височезний стовп вогню. Гострий душевний біль прорізав його єство, а очі мимоволі заплющилися. Бойові побратими загинули, заповівши йому продовжити їх святу справу…

Коли, впавши на землю, озирнувся, то зрозумів, що потрапив на нейтральну смугу, що пролягла між нашими і німецькими позиціями. Почалася боротьба за пілота. Над головою Петра свистіли кулі. Міцно притиснувшись до землі, він поповз до своїх… Через кілька хвилин піхотинці у бліндажі відігрівали врятованого балтійця чаєм та теплом своїх сердець.

Вже 18 січня 1943 року війська Ленінградського і Волховського фронтів, прорвавши позиції противника, з’єдналися на шліссельбургсько-синявинському виступі, частково деблокувавши Ленінград. У міста з’явився такий довгоочікуваний зв'язок з великою землею суходолом. Була в цьому подвигу радянських солдатів і часточка героїчних зусиль нашого земляка - Петра Гавриловича Спорівака. Командування вирішило високо оцінити ратну працю Петра: 31 січня 1943 року наказом командуючого Балтійського флоту його було нагороджено Орденом Червоного Прапора. Йому йшов 21 рік.

Екіпаж машини бойової

А тим часом наступальна дії радянських військ з деблокування Ленінграда продовжувалися ще в лютому – березні 1943 року. Радянські війська, долаючи впертий опір ворога, прагли будь-що розширити той суходільний коридор, що вони пробили в обороні противника вздовж південного берега озера Ладога в районі Шліссельбургу. Авіація Балтійського флоту весь час вилітала на бойові завдання зі знищення вогневих точок противника на цій важливій ділянці фронту. В фронтових документах тієї пори читаємо: «23 лютого 1943 року Петро Гаврилович Спорівак забезпечив бомбоудар по артилерійській батареї противника в районі заводу «Кирпичная Глина». В результаті артилерійську батарею противника знищено. Підтверджено екіпажем Пасикова… 24 лютого він забезпечив бомбовий удар з пікірування артилерійських складів противника в селі Сабліно. Прямим попаданням склад знищено. Підтверджено фотознімком». Ще до завершення наступальної операції «Іскра» було прокладено залізничну лінію Поляни – Шліссельбург, автомобільну магістраль, і ще кілька мостів через Неву. 7 лютого 1943 року на Фінляндський вокзал вже прибув перший поїзд з «великої землі». Вже з середини лютого в Ленінграді почали діяти норми продовольчого постачання, встановленні для інших промислових центрів країни…

Та в руках гітлерівців залишалися Синявінські висоти. Звідси ворог корегував вогонь своєї артилерії, обстрілював поїзди, станцію Ладога. Бої за ці висоти радянські воїни назвали «наступом на животах», бо кожен метр доводилося долати повзком. Особливо запеклими були бої за висоти в липні – вересні 1943 року (їх було взято радянськими підрозділами 15 вересня 1943 року). Тому підтримка радянської авіації в таких умовах для піхоти була вкрай необхідною. І знову суха, прискіплива мова військового документу, за якою стоять напружена і виснажлива ратна робота, сміливість і майстерність радянських льотчиків, їх кров і піт: « 25 липня 1943 року Петро Гаврилович Спорівак забезпечив три бойових вильоти на бомбо удар по артилерійській батареї противника в районі Синявіно. Бомби ціль накрили. Підтверджено екіпажем Косенко. 26 липня 1943 року забезпечив п’ять вильотів на бомбо удар по артилерійській батареї противника в районі Синявіно. За наслідками удару батарею противника знищено». Звичайно, ці успішні повітряні удари – це не тільки заслуга Петра, це здобуток всього екіпажу літака, який діяв під час бою як злагоджений механізм, коли успіх ділився порівну, коли за помилку одного платили всі. Командир літака здійснював пілотування літака, заводив його на ціль, за командою штурмана починав бомбометання, вів шквальний вогонь з носових кулеметів. Штурман прокладав курс, здійснював прицілювання на бомбометання, і одночасно контролював задню півсферу неба над літаком, відбиваючи з кулемета спроби винищувачів противника зайти у хвіст бомбардувальника. Подібна ж задача і у стрілка-радиста: він вів прицільний вогонь з під фюзеляжного кулемета по винищувачам, і одночасно підтримував зв'язок з сусідніми екіпажами та власним аеродромом, і весь час невпинно спостерігав за повітряною обстановкою, чітко доповідаючи командиру про найменші її зміни. Чи ненайнезахищенішим був стрілок-радист. Кабіна його була тісною, незахищена бронею, його кулемет ШКАС хоч і скорострільний, але калібр в нього маленький, дальність стрільби невелика. Особливо вразливими були екіпажі «пєтлякових» під час виходу з пікірування. Саме тоді екіпаж літака переносив десятикратні перевантаження, на якусь мить втрачаючи контроль над собою і ситуацією навколо. Ось як ці перевантаження описує двічі Герой Радянського Союзу, легендарний льотчик, командир 73-го бомбардувального полку Василь Іванович Раков у своїй книзі «Крылья над морем»: « Як за звичай перевантаження давали про себе знати. Спробуйте підняти руку чи ногу, до якої прив’язано двохпудову гирю! А всього на плечі і тулуб давить більше двадцяти пудів. Якщо вага пілота, скажімо, 70 чи 80 кілограмів, то на виході літака з пікірування він відчуває себе так, що ніби його вага доходить до 400 кілограмів. Вас втискає в сидіння. Перед очима пливуть червоні кола…». Ось цього моменту і чекали винищувачі противника, підлаштовуючись за пікірувальником, щоб в слушну мить його безкарно атакувати. Тому Василь Іванович Раков вчив своїх пілотів заходити на пікірувальний бомбоудар у складі «двійок» і «трійок». Атакувати таку ланку літаків винищувачам противника було вже набагато складніше: хтось з наших пілотів прийде в себе раніше інших і зуміє своєчасно натиснути на гашетку кулемету і відкриє вогонь. Між пілотами 73 гвардійського бомбардувального полку встановилися по-справжньому побратимські взаємовідносини. Один з пілотів підрозділу Калиниченко Андрій Пилипович згадував, що після закінчення Єйського авіаційного училища, він і троє його товаришів – Аносов, Николаєня і Сахієв, потрапили до 73 бомбардувального: « Всі нас звали «чотири мушкетера»… Николаєня загинув, а ми так і літали всю війну, до самого кінця. У кожного був значок, розробили свій кодекс честі, що включав взаємодопомогу в бою, спільне прийняття рішень про знайомство з дівчатами… Коли куди кому можна піти, завжди вирішували спільно. Ми ж дітьми були… Безумовно, втрати друзів ми переживали дуже гостро. Вип’єш за вечерею, прийдеш в гуртожиток, лягаєш спати, а його ліжко пусте. Починаються розмови, спогади, і навіть сльози – адже жаль. Отже, ми на фронті так дружили! Мені одного разу Мишко ( Михайло Герасимович Губанов – штурман Калиниченко, автори): «Ти знаєш, Андрюхо, у мене з тобою ближчі і ніжніші стосунки, ніж з моїми родичами, братом, сестрою». Коли разом в бій ходиш, один одного рятуєш, народжуються дуже сильні почуття… Дружили всім полком. В їдальні разом, на розборах разом. Дружні стосунки були і з винищувачами. Що нас прикривали…». В 73-му гвардійському бомбардувальному полку воювало багато талановитих і сміливих пілотів. Крім згаданих вже двічі Героя Радянського Союзу Василя Івановича Ракова (був спочатку командиром першої ескадрильї полку, а потім очолив і сам полк) та Калиниченко Андрія Пилиповича, це були Герої Радянського Союзу Юрій Хрисанфович Косенко, Костянтин Степанович Усенко, Михайло Андрійович Суханов, Сергій Степанович Давидов, Микола Данилович Колесников та багато інших талановитих льотчиків. Петрові приходилося літати з багатьма з них в якості стрілка-радиста. Так, як тільки в полк прибув в серпні 1943 року хоч і молодий, але вже досвідчений пілот лейтенант Костянтин Степанович Усенко Петро Спорівак був призначений в його екіпаж стрілком-радистом. Письменник Цупко Павло Іванович, що написав книгу «Пікіровщики», присвячену Усенко, так описує знайомство героя своєї книги зі своїм новим екіпажем: « Позаду Усенко стояв його новий екіпаж – літній і статечний штурман лейтенант Шигаєв і рухливий, енергійний, повітряний стрілок-радист старший сержант Спорівак. Злітатися з ними як слід Костянтин ще не встиг, але обидва пілоти були досвідченими і на свого командира справили добре враження: взаємодовіра в них виникла під час навчальних польотів». З часом Петро Гаврилович Спорівак почав літати стрілком-радистом у екіпажі комполку Василя Івановича Ракова. В фронтових документах відзначається: « Літаючи на флагманському літаку не раз потрапляв у складну обстановку, але завдяки вмілому поводженню з бойовою технікою і знанню своєї справи завжди виходив переможцем з найскладніших умов». Аби кого командир полку стрілком-радистом до себе не візьме. Подібний факт – свідоцтво високої оцінки бойових якостей тоді молодого, але вже досвідченого, бувалого і талановитого воїна. Старанна і самовіддана бойова робота Петра Гавриловича Спорівака не залишилася поза увагою командування. В червні 1943 року його було нагороджено медаллю «За оборону Ленінграда», а на початку листопада 1943 року він став кавалером Ордена Вітчизняної війни ІІ ступеню. На момент нагородження цією високою урядовою нагородою він вже мав 82 вильоти на бомбардування і розвідку військових об’єктів, техніки і живої сили противника.

Крила над морем

Настав новий 1944 рік. Події для льотчиків-балтійців почали розгортатися з калейдоскопічною швидкістю. Пілоти 73-го бомбардувального полку ВПС Балтійського флоту, виконуючи наказ командування, 8 січня 1944 року почали знищення артилерійських батарей і дотів на Синявінській лінії оборони противника. 9 – 10 січня удари балтійських пікіровщиків було перенесено на Мгинський укріплений район фашистів. І завжди після їх бомбардування надовго замовкали ворожі вогневі точки, а на місці колишніх складів зяяли великі обвуглені воронки. 13 січня авіаполк отримав завдання перенести удар на захід від Ленінграду – в Стрільну, Ропшу, Петергоф. А наступного дня ленінградський ранок вибухнув потужним гуркотом артилерійської канонади: війська Ленінградського, Волховського та Другого Прибалтійського фронтів розпочали Ленінградсько-Новгородську наступальну операцію («Січневий грім»). Одна з найблискучіших операцій, здійснених 73-м авіаполком в цей період - знищення командного пункту дивізії СС, яка утримувала Ропшу. Вже 20 січня з’єднання Ленінградського фронту розгромили красносельсько-ропшинське угруповання противника, а підрозділи Волховського фронту визволили Новгород. Блокаду Ленніграда остаточно було знято, а противника відкинуто від міста на значну відстань. За мужність і героїзм, що були проявлені особовим складом при знятті блокади Ленінграду, 73-й пікіровально-бомбордувальний авіаполк військово-повітряних сил Червонопрапорного Балтійського флоту було перетворено на 12-й гвардійський.

Полк почав частіше вилітати на бойові завдання на захід, в бік Фінської затоки. Там пілоти-балтійці завдавали удару кораблям противника. Це була не проста бойова робота. Польоти над морем вимагали особливої майстерності від льотчиків, адже для їх виконання був необхідний надзвичайно точний розрахунок часу, курсу, вітру. Петро Гаврилович Спорівак, судячи з фронтових документів, брав участь в усіх найважливіших бойових операціях на морі, здійснених 12 гвардійським полком пікіруючих бомбардувальників в квітні-травні 1944 року: потопленні ворожого транспорту в районі порту Азері, нищівних нальотах на військово-морські бази противника в Коткі та Хаміні. До речі, повітряний удар радянських бомбардувальників по порту Котка (13 травня 1944 року), супроводжувався величезними руйнуваннями і втратами противника, які фінська преса оцінила в один мільйон фінських марок. Та й радянським пілотам ці перемоги коштували досить дорого - через чималі втрати 12 авіаполк був тимчасово виведений з бойового складу для доукомплектування та переформування. Командир полку Василь Іванович Раков розпочав підготовку молодого поповнення до майбутніх повітряних боїв: відпрацьовували пікірування і бомбометання в парах і трійках, вчилися триматися в небі великими групами (так легше відбиватися від ворожих літаків) та взаємодії з власними винищувачами.

Та ось ці навчальні будні перервала несподівана для балтійців звістка: на початку липня 1944 року в водах Фінляндії з’явився великий військовий корабель, який спочатку балтійці прийняли за фінський крейсер «Вяйнемяйнен». Але потім, вже після війни, виявилося, що це на справді був німецький крейсер протиповітряної оборони «Ніобе» - колишній голландський крейсер «Гельдерланд», який гітлерівці реквізували у Голландії і пристосували для власних потреб. Крейсер противника стояв в порту Котка, над якою загинув не один екіпаж 12-го гвардійського авіаполку. «О, Котка!», - говорили пілоти, і обличчя їх ставали суворі. Перша атака на цей крейсер, що відбулася 8 липня 1944 року, закінчилася невдачею: жодних серйозних ушкоджень «Ніобе» не було завдано. Тож В.І. Раков вирішив підійти до виконання цього важливого завдання більш системно і ґрунтовно. Було розроблено блискучий і продуманий план нальоту на ворожий крейсер із залученням досить великої кількості літаків. Задум Ракова полягав в тому, що перша і друга ескадрильї мали заходити на противника на досить великій висоті, з різних напрямків, з певним інтервалом. За час цього інтервалу удар по противнику мали завдати так звані топмачтовики, які йшли на наднизьких висотах і скидали на противника потужні бомби з уповільнювачем з висоти 300 – 400 метрів. Третя ескадрилья полку повинна була відволікати противника. Але Котку прикривали потужні зенітні батареї різного калібру та фашистські винищувачі. Зенітні батареї мали взяти на себе штурмовики «Іл-2» з 11-го гвардійського авіаполку під командуванням підполковника Героя Радянського Союзу Нельсона Георгійовича Степаняна. Захищати ж пікірувальників від фашистських винищувачів повинні були наші літаки-винищувачі «яки». Комполку організував для своїх пілотів попередні навчальні бомбометання на віддаленій кам’яній гряді (неподалік Іжори), яка в одному місці згорталася в досить широке кільце.

Операція з знищення крейсера «Ніобе» розпочалася після обіду 16 липня 1944року. В повітря одночасно піднялося 132 бойові машини. Повітряна армада взяла курс на Котку. Біля самої лінії горизонту з’явилась чорна полоса - то ворожий берег. По курсу літаків запалахкотіли білі хмарки вибухів зенітних снарядів. На горизонті прямо по курсу бомбардувальників затріпотіли чорні цяточки – ворожі винищувачі, що наближалися. Комполку Василій Раков звернувся по рації: « Беркут! Проженіть «фокерів» з бази! Я – нуль перший!». І відразу група радянських винищувачів стрімко відділилася від основної групи й понеслася на перехоплення противника. Внизу чітко видно результати попередніх нальотів нашої авіації: ушкоджені причали і пірси, розбиті залізничні вагони, руїни складів, з води стирчать щогли і труби потоплених кораблів. Та в якій з трьох гаваней порту причаївся «Ніобе»? Але ось за великим островом Муссало в східній гавані темніє незрозумілий об’єкт. За сітками маскування несподівано викреслюються труби, надбудови і потужні гармати. Щільність вогню зеніток неймовірна. Вибухи зенітних снарядів, ревіння перевантажених двигунів, страшні розриви бомб, стрекотіння кулеметів на літаках - все це зливається в неймовірну какофонію бою. Першою на ворожий броненосець заходить ланка Ракова, за нею поспішає група Усенко. Крейсер зростає в розмірах, поступово закриваючи собою горизонт. Ще мить… і все щезає у велетенській хмарі вогню і диму. Це Раков скинув свої бомби. Одна з них потрапляє прямо в труби. Звільняючись від півтонок, «пєтлякови» здригаються і виходять з крутого піке. А крейсер вже почав хилитися на бік. Топмачтовики довершили справу повного зруйнування «Ніобе». Як потім стало відомо в «Ніобе» потрапило більше десятка бомб. Про безпосередню участь в цій безпрецедентній і віртуозній бойовій операції радянських пілотів нашого земляка Петра Гавриловича Спорівака згадується в бойових документах: « 16 липня 1944 року в складі групи літаків, разом з екіпажем, здійснив бомбо удар по крейсеру «Вяйне-Мяйнен» ( ми вже зазначали, що до кінця війни балтійці були переконані, що потопили фінський крейсер «Вяйне-Мяйнен», хоча на справді було знищено «Ніобе» - автори). В результаті влучного бомбардувального удару крейсер потоплено». Батьківщина високо оцінила мужність, хоробрість і відвагу морських льотчиків. 22 липня 1944 року командиру операції Раков Василь Іванович вдруге удостоївся звання Героя Радянського Союзу. Високе звання Героя Радянського Союзу було присвоєно Давидову Сергію Степановичу, Кабанову Євгену Івановичу, командиру винищувачів Мироненку Олександру Олексійовичу, топмачтовикам Понамаренку Іллі Неофитовичу, Тихомирову Івану Васильовичу і Сачку Йосипу Кузьмичу. Не обійшла Батьківщина нагородами і всіх інших учасників славнозвісного потоплення «Ніобе». Зокрема Петро Гаврилович Спорівак наказом командуючого ВПС ЧБФ за № 21 від 20 липня 1944 року нагороджено орденом «Червоної Зірки».

Геннадій Єфімов, Анастасія Ліщинська.