Перші відомості про село Римарівку зустрічаються на початку 1790-х років. Тоді ця територія була в складі Османської імперії юридично, а фактично тут панували кочівні племена Кримського ханства. Лівобережжя Ягорлика було окраїною турецьких земель, тут наприкінці XVII – на початку XVIII ст. стали активно селитися молдавські та українські селяни. Невдовзі їх поселення об’єдналися в так звану Ханську Україну – територією зі значною кількістю слобід та поселень під протекторатом Кримського ханства. Якщо на інших українських землях значна кількість селян були безправними кріпаками, то на території Ханської України не було кріпацтва, а всі селяни сплачували десятину від виробленої продукції. Це дуже мотивувало переселятися в ці землі.
У XVIII столітті землі Ханської України (Очаківської/Єдисанської землі) були підпорядковані Дубоссарському каймакану, відповідальному представнику кримського хана в Єдисані. З 1702-1774 рр. по турецьким і молдавським документам Дубоссари відомі як адміністративний окружний, торговий і духовний центр провінції, до складу якої входило 41 селище. Одним із таких селищ і була Римарівка. Поселення було розташоване в долині річки Тамашлик однойменної балки. На «Карте Очаковской степи 1790 года» на місці села ми бачимо населений пункт з назвою «Овца». Це і є перша назва села. В імперський період відома ще третя назва села – Вовче. Ця назва супроводжує село паралельно з назвою Реймарівка в тогочасних документах та картах до 1920-х років включно. Можна висловити припущення, що це або прізвище одного з перших поселенців, або про активність вовків в давнину на цій місцевості.
Село Овца в балці Тамашлик на карті 1790 року. На схід від поселення зображено також
«колодец Вали», «родник Брынза». Нижче – «три колодца Боска», на схід від села – «колодец Боска». Фрагмент карти надано краєзнацем Сергієм Аргатюком.
Також це поселення у 1791 р. описав Франц де Воллан – нідерландський інженер на службі Російської імперії. Одразу після закінчення російсько-турецької війни 1787-1791 рр. йому було доручено дослідити землі, відвойовані в турок. В наслідок, на початку 1792 р. з’явилася його робота «Описание земли Едисан». Ось що він пише про село:
«балка или долина Тамашлейк выходит к берегу Днестра ниже деревни Дороцкая. Эта долина предоставляет самые прекрасные возможности для поселений: земля повсюду черная и жирная. Она изобилует небольшими лощинами, расположенными по бокам, в которых множество лесков, как и в самой долине. Здесь много колодцев с превосходной водой и множество источников, а находится всего одна деревня Овца в лощине или, точнее, боковой ложбине Овца. Здесь имеются остатки обширных насаджений плодовых деревьев и виноградников. Эта деревня старинная, но совершенно обезлюдевшая, а теперь в ней снова обосновались 13 семей. Ключ Бреинза в верхний части долины очень плодоводен, но в нем хватает воды, чтобы питать ручей или точнее небольшую речку Тамашлейк (речка большей частю
безводна)» [6; с.124].
Указ від 26 січня 1792 р. на ім'я Катеринославського губернатора Каховського про заселення людьми Очаківського краю, що приходять з-за кордону, наказував при відведенні земель віддавати перевагу молдавським боярам, що переходили в підданство Росії. Саме тоді, секунд-майор Іван Данилович Ремар, молдавський боярин, за службу в російській армії отримав урочище Тамашлик та 12 тис. десятин землі разом з селом Овца, яке перейменував у Реймарівку.
Іван Ремар в роки російсько-турецької війни 1787-1791 рр., перебуваючи на імперській службі, займався рекрутингом на території Польщі. В листуванні з губернатором Катеринославського намісництва Василем Каховським, останній про нього дуже тепло відзивався, допомагав в клопотанні Ремара перед Катериною ІІ по отриманню обіцяної земельної ділянки, якою і стало селище Овца (с. Римарівка) з навколишньою територією.
«Смежность земли майора Ремара» на карті кінця 1790-х років
Землі Окнянщини відійшли до новоствореного Вознесенського намісництва (Тираспольський повіт) у 1795 р. Імперська російська влада майже не щороку передавала дану територію до різних адміністративних одиниць. У 1796 р. намісництво розформували, частина його земель з селом увійшла до Новоросійської губернії. Через величезну територію, за указом імператора Олександра І, цю губернію у 1802 р. було розформовано і Реймарівка потрапила в новостворену Херсонську губернію, де залишалася до 1920 р.
Досліджуючи рукописи фондів Національної бібліотеки України ім. Вернадського, було віднайдено чимало документів кінця XVIII ст. стосовно духовного життя населених пунктів Дубоссарської єпархії. Так, протопоп Іоан Гліжинський в складеній ним відомості повідомляє нам про
будівництво церкви в селі:
«…В слободе господина секунд-майора Ремара Ремаровки во имя Св. Иоанна Крестителя 1792-го году заложена протопопом Филофеемь Владевичемь по дозволению покойного преосвященного
Амвросия архиепископа». Важливо відмітити, що Гліжинський повідомляє про соціально-економічний статус населеного пункту Римарівки – слобода. Тобто на той час там діяли пільгові умови для
поселенців.
Метричні книги реймарівської церкви 1795-1830 рр. зберігаються в фонді № 37 Херсонської духовної консисторії Державного архіву Одеської області. Перший запис в книзі під 1795 р. говорить нам про народження
Прасковії Несторівни Ренден:
«Метрика из дубоссарского духовного правления Слободы Ремаровки в Предтеченскую церковь для записи родившихся Браком сочетавшихся и умерших дана на 1795 год» велась церковно-словянською священиком Прокопієм Хоменковим, судячи з першого запису: «Часть первая о родившихся. Месяць сентябрь 27. Крещена м[ладенец] Прасковия дочь Нестора Рендена воспреемница была Анна []».
Метрики за 1891, 1892, 1896, 1897, 1907, 1910, 1913 рр. про народження/шлюб/смерть зберігаються в фонді № 902 Херсонської духовної консисторії Державного архіву Одеської області. Також, метричні книги реймарівської церкви (1882, 1884, 1894, 1900, 1904, 1911 рр.) зберігаються за кордоном в Республіканському архіві РАГСу невизнаної Придністровської Молдавської Республіки.
Із «Ведомости Тираспольскаго уезда казенных и помещичьих селений и земель
с показанием числящихся десятин земли и обоего пола душ. 1806 г.»
ми дізнаємося, що Іван Ремар володів на той час вже двома селами – Реймарівка та
Власьєвка (Василівка?):
участок № 194 - село Ремаровка, она ж и Власьевка майора и кавалера Ивана Данилова сына Ремаря. 174 мужск., 149 женск., 12000 дес. 200 дес удобной, 792 дес
неудобной.
Фрагмент метричної книги Іоанно-Предтеченської церкви с. Реймарівки 1811 р.
Після смерті Івана Ремара селом володіли його сини орієнтовно до 1859 р. З адміністративними реформами 1860-х р., утворенням земств, волостей та ін., село переходить до складу Малаєштської-2 волості Тираспольського повіту Херсонської губернії. Реймарівка перетворилася на земську дачу, яку влада здавала в оренду всім бажаючим. Чимало території навколо села було викуплено заможними землевласниками та селянами. Та поміщики не завжди могли отримати прибуток від оренди, згідно з даними Херсонського земського банку, в більшості випадків вони невдовзі намагалися продати свою власність. Ось що говорять нам про це деякі справи фонду №249 «Земський банк Херсонської губернії» державного архіву
Одеської області:
«О залоге имения землевладельцев Тираспольского уезда Федора и Александры Александровых Радзишевских при д. Вовча /Реймаровка (29.05.1874-05.03.1896)».
«О залоге имения землевладельцев Тираспольского уезда, поселян Иогана и Георгия Фридриховых Эбергардт при с. Реймаровке (23.07.1889)».
«О залоге имения землевладельца Тираспольского уезда, дворянина Егора Петрова Кононо при д. Реймаровке /Волчая (20.02.1890-24.11.1892)».
«О залоге имения землевладельцев Тираспольского уезда, мещан Ивана, Виктора и Петра Ивановых Аслановых при д. Реймаровке (28.10.1904)».
«О залоге имения землевладельцев Тираспольского уезда Георгия, Якова и Иоганеса Георгиевых Бендер при д. Реймаровке (26.01.1910)».
«О залоге имения землевладельцев Тираспольского уезда Августа Францева Лаймерта, Иоганна Фридрихова Долингера и др. при д. Реймаровке на хуторе Брындза (25.08.1910)».
«О залоге имения землевладельца Тираспольского уезда Людвига Иоганнова Шауэра при д. Реймаровке /Волчья (1912)».
«О залоге имения землевладельца Тираспольского уезда Карла Яковлева Геринг при д. Реймаровке (24.09.1913)».
Село Реймарівка на трьохверстовій карті Шуберта 1860-х років
1859 р. в селі знаходилось 70 житлових дворів, проживало 240 чоловіків та 305 жінок, діяла 1 православна церква [13; с.153].
1860 р. нащадки Марії Кононової володіли селом Реймарівка та 220 селянами, які тут проживали [9; с.102].
1865 р. в Іоанно-Предтеченську церкву поміщик Болгаров подарував священицьке облачення [3; с.134].
1884 р. 15 листопада в селі відкрили школу грамоти. Вона розміщувалася в орендованій селянській хаті. Ходило туди 33 учня та 2 учениці. Завідував школою священник Іоан Мельников, предмети вів псаломщик Діонисій Нечаєв, вчитель семінарії [18; с.83].
1886 р. село колишнього власника при урочищі Балка налічувало 103 двори з населенням 495 жителів, працювала православна церква та земська почтова станція [1]. Що цікаво, долина села на різних картах підписана по-різному: Тамашлик, Вовча, Балка…
1887 р. в Реймарівці проживало 210 чоловіків та 218 жінок [14; с.146].
Опис Реймарівської земської дачі у 1888 р.
1889 р. навколишні землі на хуторі Боска та в селі Реймарівка належали обрусілим полякам Велембовським і були віддані в заставу того ж року за 5000 рублів. Велембовські поховані на кладовищі хутора. Сама ж назва «Боска» перекладається з польської як «божа» [11].
1900 р. на посаду церковного старости села було призначено селянина Єфимія Одайського строком на 2 трьохліття [21; с.161].
В метричні книзі сусіднього с. Василівки за 1904 р. зберігся запис про хрещення дитини батьками Підпригорою Федором та Харитною Іллівною з Реймарівки.
На основі Височайших Указів від 6 серпня та 11 грудня 1905 року Тираспольська Міська Дума склала список осіб, які мали право брати участь у виборах до Державної думи по м. Тирасполь. Серед численних осіб різних верств населення, віросповідання та місця проживання (в межах Тираспольського повіту) ми бачимо й жителів села. Це говорить про їх тодішній соціальний статус та відповідне фінансове становище в суспільстві:
- Кофман Янкель-Бер Лейбов, торгівельний підприємець 4-го розряду;
- Колісниченко Іван Мойсейович, акціонер;
- Непомнящий І, служащий уч;
- Юргелайтес Іван Мойсейович, акціонер [12].
Опис села Реймарівки за 1907 р. [16]
1913 р. селянин Григорій Столяр весною був призначений Херсонською духовною консисторією церковним старостою села строком на перше трьохліття [20; с.230].
Священники церкви с. Реймарівки:
1795-1802 – Прокопій Хоменков
1803 – Стефан Воронкевич
1804-1812 – Василій Жердецький
1866 – Василій Трибратський (1866 р. переведений в с. Ілію)
1866 – Феодор Ногачевський (1866 р. переведений з с. Ілія) [19;с.3].
1884 – Іоан Мельников
? – Фортунат Пухальський
24.07.1913-31.10.1913 – Василій Македонський [5; с. 186].
Диякони:
1809-1812 – Василій Карпович
Псаломщики:
1884 – Діонисій Нечаєв
1904 – Павло Адріанович Зіневич
Правління Земського банку Херсонської губернії 18 січня 1916 р. виставило на публічний продаж наділів
землі Реймарівки, які знаходились під заставою [8]:
|
|
десятин |
|
ціна в рублях |
|
Асланова Івана Івановича, міщанина, в селі та на хуторі Боска |
|
154 |
|
42600 |
|
Бендера Якова Георгійовича, в селі та на хуторі Бринза |
|
105 |
|
22400 |
|
Кицула Олексія Герасимовича, міщанина Фогеля Бернгарда Георгієва |
|
518 |
|
48000 |
|
Македонського Василія, священика, в селі та на хуторі Бринза |
|
70 |
|
9100 |
1916 р. село налічувало 211 домогосподарств, тут проживало 935 жителів – 402 чоловіки та 533 жінки [15; с. 308].
З оголошенням війни Австро-Угорщині та Німецькій імперії, значну кількість чоловічого населення села було мобілізовано на фронт. Вдалося вияснити ряд учасників Першої світової війни 1914-1918 рр.
з с. Реймаровки:
Агаров Степан Федорович, рядовий 27-го Сибірського стрілецького полку, потрапив в лазарет 18.05.1917 р.
Арновський Матвій Феодорович, стрілець 20-го Туркестанського стрілецького полку, поранений 23.05.1916 р.
Баландюк Феодосій, єфрейтор 296-го піхотного Грязовецького полку, поранений 25.05.1915 р. під м. Войнило.
Бурзин Тимофій Петрович, рядовий 54-го піхотного Мінського полку, поранений 03.06.1916 р. під м. Горохово Віленської губернії.
Бездворний Володимир Іванович, рядовий 197-го піхотного Лісного полку, поранений 08.08.1916 під с. Холубіци.
Бранощук Ілля Степанович, рядовий 452-го піхотного Кровелецького полку, поранений 19.09.1916 р.
Бордеян Апанасій Лаврентієвич, рядовий 7-го Фінляндського стрілецького полку. поранений 22.09.1916 р. на Австрійському фронті.
Волощук Анісім Васильович, рядовий 47-го піхотного Українського полку, поранений 07.06.1915 р. в Карпатах.
Волощук Сергій Іванович, рядовий 24-го піхотного Сімбірського полку, поранений 23.05.1915 р. на річці Дубіса в Литві.
Зміяк Костянтин, 1888 р.н., рядовий 192-й піхотного Римнікського полку.
Козак Іларіон Пилипович, рядовий 409-го піхотного Новохоперського полку, поранений під с. Кирлібаба в Румунії 12.09.1916 р.
Коваленко Євдоким Сафронович, рядовий, 53-го піхотного Волинського полку, поранений 14.11.1914 р.
Краснянський Олімпій Іванович, стрілець 20-го Туркестанського стрілецького полку, вбитий 28.06.1916 р.
Подопригор Йосиф Федорович, мол. унтер-офіцер, 22-го Туркестанського стрілецького полку, поранений під с. Тростінец в Галичині 14.08.1916 р.
Співак Никифор Дем’янович, лейб-гвардії рядовий Лейб-гвардії Литовського полку, поранений 19.11.1916 р.
Співак Тимофій Дем’янович, рядовий 24-го піхотного Сімбірського полку, поранений 13.02.1915 р. під м. Гродно.
|
Брати Співаки Никифор та Тимофій.
1915 р.
|
Медкнижка Субцарела Іова з госпіталя.
1916 р.
|
Субцарел Іов Петрович, рядовий 59-го піхотного Люблінського полку, поранений 13.09.1916 р. під с. Коритниця Волинської губернії.
Харченко Петро, 1887 р.н., військовослужбовець 132-го піхотного Бендерського полку, поранений 26.05.1915 р.
Чабан Порфирій Давидович, рядовий 59-го піхотного Люблінського полку, поранений 04.06.1916 р. під Горохово.
Чебан Степан Авксентієвич, рядовий 72-го піхотного Тульського полку, зник безвісти 16.08.1915 р. під с. Легати в Білорусії.
Шелепа Олександр Карфентієвич, рядовий 59-го піхотного Люблінського полку, поранений 05.06.1916 р. під с. Терешковці.
Шелепа Діонісій Пилипович, рядовий 403-го Вольського полку, поранений 28.05.1916 р. на Австрійському фронті.
Шелепа Онисим Пилипович, рядовий 212-го пішої Саратовської дружини, потрапив в лазарет 25.03.1915 р.
Шелепа Прокопій Пилипович, єфрейтор, зник безвісти 25 листопада 1914 р.
Яловенко Іван Романович, рядовий 72-го піхотного Тульського полку, зник безвісти 16.08.1915 р. під с. Легати в Білорусії.
Яцьков Павло Захарович, рядовий 24-го піхотного Симбірського полку, поранений 14.02.1915 р. під укріпленням Гродно.
Враховуючи кількість чоловічого населення в 1916 і 1920 роках, можна висловити припущення, що з війни повернулося понад 70 чоловік.
Період Визвольних змагань 1917-1921 р. в історії села залишився для нас невідомий через відсутність джерельної бази на даний момент. Ми не володіємо інформацією, що саме відбувалося в ті роки. Відомо тільки, що жителі Реймарівки були свідками «Дроздовського походу»». 10 (23) березня 1918 р. білогвардійський загін під командуванням полковника М. Дроздовського на маршруті Ясси-Новочеркаськ проходили через село. Землевласник села, Кононо Микола Георгієвич, військовий чиновник в минулому, скоріш за все долучився в цей момент до цього війська Білої гвардії, так як через пару років був взятий в полон більшовицькими військами в Криму, рахувався на особливому обліку Севастопольського Надзвичайного комітету з 1923 р. Подальша доля не відома.
Намагання української влади як то УНР чи Гетьманату у 1917-1921 роках створити незалежну державу зазнала трагічної соціальної та політичної поразки. Тодішня територія України була знову окупована радянською більшовицькою владою. Жителі Реймарівки Одайський Дем’ян та Бронівщук Юхим займалися організацією більшовицької влади на селі.
1920 р. Тираспольский повіт перейшов до складу новоствореної Одеської губернії. Тоді в Реймаровці налічувалося 218 господарств, 217 з них було українських. Проживало 475 чоловік та 529 жінок [17; с.17]. Остаточно повіт було скасовано 1923 р., й село перейшло до складу Дубоссарського району Одеської губернії.
Невдовзі, на території Одеської губернії, постановою Центрального Виконавчого Комітету УСРР від 12 жовтня 1924 р. була створена Молдавська Автономна Соціалістична Радянська Республіка. Цього ж року в Реймаровці проживало 840 осіб [7; с.79]. Невдовзі з Олексіївського, Ставрівського і частини Дубоссарського районів був створений Олексіївський район, який у 1925 р. перейменували в Красноокнянський, куди й перейшла Реймарівка.
Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х рр. радянська влада почала жорстку кампанію по примусовій колективізації сільського населення. Тих, хто відмовлявся вступати в колгосп очікували реквізиція всього майна на користь сільради і виселення до неродючих областей Росії та Казахстану. Останнім тиском сталінського деспотизму на селянство стали трагічні події 1932-33 рр.
Повідомлення заступника голови ДПУ УСРР К. Карлсона ЦК КП(б)У про факти порушення законності місцевими органами влади АМСРР в ході хлібозаготівельної кампанії в деяких районах, незаконне вилучення хліба у колгоспників та знущання над ними, зростання еміграційних настроїв.
5 жовтня 1932 р.
Совершенно секретно
Об отрицательньїх моментах в АМССР С началом текучих хлебозаготовок в некоторьіх районах АМССР вновь отмечаются перегибьі и грубьіе нарушения революционной законности.
…В с. Реймаровка пред. РИК’а Петров и уполномоченньїй обкома Гордиенко предложили колхозу «Трудовик» сдать все наличие зерна, в том числе и посевной материал. При зтом пред. РИК’а заявил: «Ни о каких семенах сейчас не может бить и речи. Виполним план хлебозаготовок, а тогда будем говорить и о семенах».
Зам. председателя ГПУ УССР (Карлсон)
5 октября [19]32 г. г. Харьков [2; с.162].
Особливо важко переживала республіка пік сталінських репресій, які відбувалися в 1937-1938 рр. Тоді сотні селянам були вручені безпідставні звинувачення, згідно з якими більшість було розстріляно та заслано в табори.
Репресовані радянською владою жителі с. Реймарівки
Борзина Лука Олексійович, 1877 р.н., осуджений 22 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Бронівщук Андрій Антонович, 1899 р.н., осуджений 20 листопада 1937 року. Вирок – розстріл.
Бронівщук Наум Григорович, 1888 р.н., осуджений 22 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Бронівщук Тимофій Степанович, 1900 р.н., осуджений 22 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Варнавський Василь Федорович, 1887 р.н., осуджений 22 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Гросс Фердинанд Якович, 1907 р.н., осуджений 26 листопада 1937 року. Вирок – розстріл.
Гуля Марк Павлович, 1904 р.н., осуджений 22 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Гомонюк Захар Андрієвич, 1897 р.н., осуджений 22 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Гомонюк Захарій Матвійович, 1887 р.н., осуджений 22 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Євдокімов Семен Савович, 1899 р.н., осуджений 20 листопада 1937 року. Вирок – розстріл.
Куцак Семен Олексійович, 1892 р.н., осуджений 23 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Найдич Іван Сергійович, 1880 р.н., осуджений 22 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Найдич Федір Савович, 1895 р.н., осуджений 22 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Огаров Віктор Федорович 1905 р.н, робітик в колгоспі «Передовик». Арештований 20 березня 1938 року. Розстріляний 27 травня 1938 року в Бутово за вироком трійки УНКВС по Московської обл. за звинуваченням в «активной контрреволюционной агитации среди заключенных».
Одайський Лука Дем’янович, 1905 р.н., осуджений 27 листопада 1944 року. Вирок – 10 років виправничо-трудового табору.
Портарескул Андрій Федорович, 1892 р.н, протоієрей. Арештований 17 січня 1933 року, розстріляний 9 квітня 1933 року по статті 54-11 КК УСРР.
Павлевський Спиридон Григорович, 1888 р.н., осуджений 20 грудня 1937 року. Вирок – 10 років виправничо-трудового табору.
Павлевський Євдоким Григорович, 1884 р.н., осуджений 22 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Сідоченко Яків Самсонович, 1899 р.н., осуджений 25 листопада 1937 року. Вирок – 10 років виправничо-трудового табору.
Співак Федот Федорович, 1889 р.н., осуджений 22 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Столяр Григорій Павлович, 1876 р.н., осуджений 22 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Супцарел Трофим Федорович, 1883 р.н., осуджений 30 листопада 1938 року. Вирок – розстріл.
Шелепа Павло Григорович, 1897 р.н., осуджений 22 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Юзленко Ілля Григорович, 1891 р.н., осуджений 22 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Яловенко Олександр Іванович, 1899 р.н. осуджений 20 листопада 1937 року. Вирок – розстріл.
Яловенко Роман Іванович, 1892 р.н., осуджений 22 квітня 1938 року. Вирок – розстріл.
Яловенко Сергій Іванович, 1895 р.н., 20 листопада 1937 року. Вирок – розстріл.
На початку серпня 1940 року Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку було скасовано, Красноокнянський район, в тому числі і село Реймарівка перейшли до складу Одеської області.
Друга світова війна підійшла до Реймарівки на початку серпня 1941 р. Згідно з оперативним зведенням Генерального штабу Червоної армії № 81 від 01.08.1941 р. село обороняла 30-та стрілецька дивізія 9-ї армії. Німецьким та румунським військам тоді вдалося прорвати оборону радянських військ на ділянці, біля Дубоссар. 31 липня 1941 р. на Дубоссарському напрямку румунські дивізії LIV армійського корпусу зайняли Нові Погреби, Оленівку, Реймарівку, відкинувши під кінець дня ослаблені частини 30-ї стрілецької радянської дивізії (в них залишилося тільки по 200-500 чоловік) з полком 150-ї стрілецької дивізії на рубіж Коржево, Нестерове, Тригради. Командир 30-ї стрілецької дивізії отримав наказ штабу армії з ранку 1 серпня контратакувати і знищити противника в районі Оленівка, Реймарівка, але радянським військам довелось відступити. Так Реймарівка потрапила в німецько-румунську окупацію строком на 3,5 роки.
|
«Обучения по владению пулеметом «Максим». 1941 г. с. Реймаровка»
|
По Римарівським полям.
Літо 2018 року. Пошукові роботи автора
|
В своїх мемуарах льотчик 55-го винищувального авіаційного полку Григорій Речкалов описує
повітряну битву з німецькими асами біля села влітку 1941 року:
«…Мне страшно не хотелось попадаться им на глаза. Впереди показалась широкая и глубокая, метров до пятидесяти балка. В весеннее половодье по дну ее мчатся потоки мутных вод, теперь она представляла собой зеленое русло с едва заметным ручейком. Я знал – балка тянется мимо Осиповки, и даже дальше, нырнул в нее, но было уже поздно: враги заметили мои «ишачок». Я словно впервые по-настоящему понял, что такое враг. Боль и реальная близость смерти разогнали вялую сонливость, вдохнули новые силы. Беспомощности как не бывало. Догнали меня не сразу. Они долго приспосабливались, чтобы удобнее меня клюнуть сверху… Долго ли, коротко ли длились те десять-пятнадцать минут, пока «мессеры» клевали меня сверху, - не помню. Отстали они только
у Реймаровки» [10; с. 247].
Під час окупації в селі діяла примарія – румунський орган самоврядування на зразок сільської ради.
Колгоспи були реорганізовані в трудові общини.
Більш детальніше про період окупації можна дізнатися у фонді № Р-3838
«Примария села Римаревки Красноокнянского района» Державного архіву Одеської області.
Там зберігаються 14 справ за період з 1941 по 1943 рік.
Далекі події тих років вже майже зникли з пам'яті людей. Одного разу, працюючи на полі в Ново-Дороцькому, Кожухарь Панас Васильович (1911 р.н.) знайшов листівку в якій були повідомлення з фронту. Через цю листівку поліцаї відвезли його в Реймарівку, до примарії. Там Панаса били і тримали в підвалі, довго знущались. Випустили його через 10 днів зовсім обезсиленого.
Житель сусіднього с. Садове Кожухарь Яків Панасович (1935 р.н.), згадував, як з сторони села Реймарівка, майже перед самим звільненням краю в квітні 1944 року, строєм йшли німці. Вони зайшли в сусіднє село Ново-Дороцьке, почали виганяти людей з хатів і палити домівки. Злякані люди повтікали у виноградники, а з виноградників пішли в село. Через три дні повернулись, розлючених німців вже не було, але й після себе вони залишили лише згарища. Лиш де-не-де залишились стіни хатів, та збереглись цілими погріба-землянки. А деякі жителі села пішли в сусідню колонію Найфель (там німці хати не чіпали) і жили в будинках сусідніх німців. Перше, що зробили люди, як повернулись до села, знайшли воза і зібрали по селі вбитих, їх було понад 40 чоловік, звезли тіла на кладовище й захоронили в загальній ямі.
Фрагмент радянської карти бойових дій станом на 3-5 квітня 1944 року
5 квітня 1944 року Радянські війська почали форсування Дністра на північ від Дубоссар. Східніше Дубоссар німці контратакували позиції радянських військ. Вони вдарили у стик між двома армійськими корпусами біля села Василівка, внаслідок чого радянська піхота була змушена відійти та перегрупуватися. Частини вермахту тим часом зміцнилися на позиціях між селами Гояни та Реймарівка. Їх відкинули з великими зусиллями та втратами. 48-й стрілецький корпус вів бої північно-східніше Реймарівки, Садове. 6-7 квітня, коли особистий склад 375-ї стрілецької дивізії вже переправлявся через Дністер, 213-та стрілецька дивізія все ще вела бої біля комуни Комсомолець та Реймарівки, 299-та стрілецька дивізія – біля с. Садове [4; с. 26].
На 3-му Українському фронті для дезорієнтації противника щодо спрямування головного удару демонструвалася підготовка удару на Кишинів із північного сходу. З цією метою у смузі 5-ї ударної армії силами інженерних військ створювалося хибне враження, ніби в районі Реймарівки, Карманова, Григоріополя зосереджуються два корпуси. Там було встановлено 200 макетів танків, 46 макетів артилерійських батарей та ін., імітувався посилений рух людей та транспорту. На всіх плацдармах правого берега Дністра велася жвава бойова діяльність військ. Жителі села ще довго чули артилерійські канонади, які щодня віддалялися на захід.
