На початку ХХ століття Південь України, зокрема Одеса та навколишні повіти, став осередком національного пробудження. Революція 1905 року дала підґрунтя для появи українських організацій, зокрема Одеської «Просвіти». Тимчасове послаблення цензури та дозвіл на створення громадських організацій дало можливість українській інтелігенції діяти відкрито. В 1905 році в Одесі виникло товариство «Просвіта». Його члени - лікарі, юристи, письменники, видавці, сприяли поширенню української мови, друкували книги, організовували вечори, лекції, вистави. Одеса і навколишні міста стали своєрідною лабораторією української ідеї. Саме тут формувалося середовище, яке пізніше відіграло значну роль у подіях Української революції 1917 - 1921 років.
Варто відзначити, що українська громада на станції Бірзула, ймовірно, сформувалася ще на початку ХХ століття, принаймні з 1906 року. Про це свідчить публікація у газеті «Рада» (№ 85 від 22 грудня 1906 р.), у якій надруковано звернення «Товариства українських артистів станції Бірзула», очолюваного Ф. Х. Вержбицькою. У ньому висловлено підтримку студентам-українцям Київського університету Святого Володимира (нині - імені Тараса Шевченка), які виборювали право на відкриття українознавчих кафедр:
«Товариство українських артистів під орудою Ф. Х. Вержбицької шле щирий привіт борцям за
наше українське слово студентам-українцям Київського університету і бажає їм усього доброго.
Ст. Бірзула. (13 підписів)». [4, C.3]
Це свідчення є важливим маркером активізації українського національного руху в залізничному поселенні Бірзула. Така синхронність подій демонструє зв’язки місцевих просвітницьких осередків із загальноукраїнським рухом за національну освіту.
Про наявність українського осередку в 1917 році свідчить брошура «Нащо нам автономія», видана Українською громадою станції Бірзула. В цій агітаційній брошурі ставилося за мету – показати важливість обрання проукраїнського депутата на виборах до Установчих зборів в листопаді 1917 року:
«…щоб ви були певні, що депутат вас не одурить, то вибирайте тілько українця, свого
рідного, що говорить до вас українською мовою і стоїть за Україну» [6, С.15].
Показово, що попри свій провінційний статус, деякі з членів Одеської «Просвіти» безпосередньо або опосередковано були пов’язані з Бірзулою. Серед них: Сергій Шелухін, Іван Луценко та Юхим Фесенко - постаті, чиї долі поєднані спільною ідеєю служіння українській справі.
Сергій Шелухін увійшов в історію українського державотворення як член Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ. Він був дипломатом, представником української делегації на Паризькій мирній конференції. Найсуттєвіші здобутки його просвітницької діяльності пов’язані саме з Одесою та Півднем, де він закладав підвалини національної самосвідомості. У 1905 р. він став одним зі співзасновників Одеської «Просвіти», де активно працював, часто читав лекції, переважно на українську тематику.
Ім’я Сергія Шелухіна напряму пов’язане з Бірзулою: під час подій 1917 року він приїжджав сюди з просвітницькими лекціями, виступав перед місцевою громадою, підтримував створення українських організацій.
Газета Нова Рада за 1917 рік стурбовано підкреслює, що
«…великий Ананьївський повіт, який на 80 % український, "спить глибоким національним сном".
Вкрай мало українських організацій, не вистачає свідомих людей...»,
«…Найбільш активною здається Бірзула, котра на 12 серпня аж д. Шелухіна з
Одеси до себе на лекцію запросила…» [3, С.4].
На тлі загальної пасивності українського руху в Ананьївському повіті Бірзула вирізнялася своєю громадською активністю. Сам факт запрошення до містечка з лекцією одного із засновників Одеської «Просвіти» Сергія Шелухіна свідчить про наявність у Бірзулі організованого українського середовища, яке підтримувало зв’язки з одеським осередком національного руху.
Одним із найпомітніших діячів одеського українського руху був Іван Луценко - лікар, громадський діяч, один із засновників Одеської «Просвіти». Його шлях показовий для цілого покоління інтелігенції, яке від культурно-просвітницької праці перейшло до активної політичної та військової боротьби за українську державність. Після падіння Гетьманату Павла Скоропадського наприкінці 1918 року Луценко став губернським комендантом Херсонщини від Директорії УНР і вже зі зброєю в руках реалізовував те, про що десятиліттями мріяли просвітяни - створення самостійної Української Республіки. Саме його підпис стоїть під Наказом Директорії УНР від 4 грудня 1918 р. виданий на станції Бірзула, як губернського коменданта Херсонщини поряд з підписами Винниченка, Петлюри, Швеця, Андрієвського. Директорія, очоливши владу, потребувала власного війська для боротьби з гетьманськими силами, білогвардійцями, більшовиками. Документ відображає спробу швидко створити військові формування УНР шляхом всеукраїнської мобілізації. Наказ закликає всіх громадян з’явитися до повітових комісаріатів або військових комендантів для формування частин Армії УНР. Територія, на яку поширювався наказ, включала Херсонську губернію та Балтський повіт Подільської губернії.
«Оповіщаючи наведений наказ Директорії наказую од себе всім установам Херсонщини
й Балтському повіту на Поділлю прийняти його до негайного виконання…
Губернський комендант Херсонщини, д-р Ів. Луценко» [5].
Від грудня 1918 року Іван Луценко командував Одеським студентським загоном, який на початку березня увійшов до складу Окремого Січового Запорізького куреня Дієвої армії УНР. За його власними словами, він пішов до війська, щоби «…з одного боку бути прикладом для інших, як треба боронити державу, а з другого - щоб не розлучатися з своїми молодиками…» [7, C.20]. 7 квітня 1919 року Іван Луценко загинув у бою, залишивши по собі приклад самопожертви й відданості українській справі.
Ще одна постать, з якою пов’язані події Української Революції 1917 - 1921 років у
Бірзулі це - Юхим Фесенко, член Одеської «Просвіти», власник відомої друкарні та меценат української культури. Він часто на власні кошти видавав українські книжки, підручники, брошури, афіші та звіти товариства. Його підтримка дозволила «Просвіті» діяти в умовах цензурних обмежень і фінансових труднощів.
Під час подій 1918 - 1919 років його ім’я, хоча і не напряму, постає поруч із Бірзулою. Влітку 1918 року більшовики, відступаючи з Одеси, вивезли частину обладнання друкарні Фесенка до Бірзули, де в одному з вагонів облаштували «похідну друкарню». На викрадених верстатах вони друкували українські казначейські знаки номіналом 50 карбованців [2].
Коли в серпні 1919 року війська генерала Денікіна захопили Одесу, було з’ясовано,
що друкарня у Бірзулі підірвана більшовиками.
Газета «Одеський листок» повідомляла:
«На станції Бірзула під уламками підірваних вагонів виявлено залишки
літографських каменів для друку грошей та вивіску “Типографія и хромолітографія Ю. І. Фесенко”...»
[1, С.3].
Спеціальна комісія в складі представників Одеської експедиції заготівлі державних паперів та
державного контролю виїхала з Одеси для перевірки залишків каменів. Представники комісії, які
прибули в Бірзулу, дійсно виявили там підірвану друкарню. Як виявилося
«…більшовики в одному
з вагонів обладнали на ст. Бірзула друкарню, де друкували "українки" з 50-рублевим номіналом.
Коли вони були оточені з усіх боків військами армії Денікіна, вони підірвали вагон разом з
літографським камінням. Залишки каменів виявилися зовсім непридатними для подальшого друку
грошей та були доставлені в Одесу» - повідомляла газета «Одеський листок» [8, С.2]. Таким чином друкарня Фесенко, навіть після реквізиції її частини більшовиками, продовжувала «життя» у Бірзулі, де стала, хоч і вимушено, працювати на них.
Три постаті - Сергій Шелухін, Іван Луценко та Юхим Фесенко об’єднані Одеською
«Просвітою» та спільною ідеєю служіння українській справі, вони кожен
по-своєму продовжили її під час Української революції 1917 - 1921 років.
Шелухін - як дипломат і просвітник, Луценко - як борець зі зброєю в руках,
а Фесенко - як меценат і друкар. Бірзула стала місцем, де перетнулися їхні
справи: тут лунав голос «просвіти», формувалося українське вісько і навіть
«похідна друкарня» Фесенко випускала тут гроші УНР.
Факти вказані в статті свідчать, що містечко не було осторонь важливих подій
Української революції. Вони показують, що Бірзула була невід’ємною частиною
загальноукраїнського процесу національного відродження і боротьби за незалежність.
Сьогодні, відзначаючи 120-річчя заснування Одеської «Просвіти», важливо пам’ятати,
що її діяльність не лише сторінка історії, а й частина нашої локальної пам’яті,
адже сліди цих людей - у нашій землі, культурі й місті.
