ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ
     

ПРОЄКТИ
  • Мапи
  • Книги
  • Статті
  • Періодика


  • ОБЛАСНИЙ ПОДІЛ
  • Березівський р-н
  • Б-Дністровський р-н
  • Болградський р-н
  • Ізмаїльський р-н
  • Одеський р-н
  • Подільський р-н
  • Роздільнянський р-н

  • Баштанський р-н
  • Вознесенський р-н
  • Миколаївський р-н
  • Первомайський р-н


  • СТАТИСТИКА




    Статті
    МАПИ   |   КНИГИ   |   СТАТТІ   |   ПЕРІОДИКА   |  

    А Б В Г Д Є Е Ж З І И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
    A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z



    ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ БУДЖАКА
    ТАТАРСЬКО-ОСМАНСЬКОЇ ДОБИ (XV – ПОЧАТОК XIX ст.)


      Вступ  

    Важливе місце у формуванні господарського виробництва Буджака займали кочовики ногайці, османські економічні реформи, які поступово відроджували господарство краю, спустошене монгольською навалою. Незважаючи на великий проміжок періоду та наявність значного масиву наукової літератури, питання саме економічного розвитку досліджено фрагментарно у контексті етнічних зрушень та геополітичних змагань.

    Завдяки опублікованим османським архівних джерелам, що були представлені у працях М. Тютюнжи, О. Середи можна отримати значний масив інформації з особливостей податкової системи в ісламському Буджаку. С. Паламарчук, С. Гізер, А. Шенніков, О. Смірнов значної уваги приділи господарству буджацьких татар, спростовуючи популярну тезу про їх «кочове життя». Сучасники П. Свіньїн, Пейссоннель, Клеман підвели підсумок османському пануванню, зазначивши високий рівень міських та напівкочових господарств, заперечуючи тезу радянських істориків про землеробську відсталість регіону. Молдавські науковці І. Грек, М. Руссєв дослідили роль татарських та молдавських поселенців у становлення господарської спеціалізації Буджака. Таким чином, наявність великої кількості джерел, що частково висвітлюють окремі аспекти економічного життя регіону, дозволяє зробити систематизований огляд господарства Буджака зазначеного періоду.

    Головне завдання цієї публікації полягає у дослідженні системи господарювання: формування окремих видів спеціалізації, ролі етнічних груп у становленні окремих галузей господарства, аналізу торговельних відносин та законодавства, визначенні наслідків економічного перебування татар, османів у Буджаку тощо.

    Результати отримані під час дослідження можна використати на краєзнавчих заняттях, конференціях, для підготовки теоретичного матеріалу з історії Буджака та ісламської України XV–XVIII ст.


      Розвиток господарства татар  

    Підкорення османами Буджака співпало з ерою Великих географічних відкриттів в Європі. Транзитне значення «Великого шовкового шляху» у постачанні азіатських прянощів, предметів розкоші до Європи занепало. Постійні війни з Угорщиною, Венецією, Мальтійським орденом спричинили економічний занепад, нестачу продовольства. Османська імперія була змушена кардинально реформувати свою економічну систему та сприяти відновленню господарства для забезпечення армією продовольством.

    Значний вплив на відродження господарства краю оказала переселенська політика Сулеймана ІІ Кануні. У 1569 р. він дозволив переселитися до Буджака Ногайській орді, яка була підпорядкована Кримському ханству. Наприкінці XVII ст. до Буджака переселилися Єдисанська та Єдичкульська орди «білих ногайців» та киргизьке плем’я ораків. Загальна чисельність татар становила 30–45 тис. осіб, що дозволило залюднити край [17, c. 55].

    Переселенці розпочали поступове відродження перегінного скотарства й натурального землеробства. Автор погоджується з думкою радянського дослідника А. Шеннікова, який зазначив: «Повністю невірною є наукова думка про кочовий характер життя ногайців… буджацький клімат не дозволяв кочове скотарство. Взимку сніговий покров перевищував 30 см., що унеможливлювало самостійне харчування худоби. Осінні дощі, зимові морози, літні посухи не залишали великої трав’яної маси, тому місцеві скотарі були змушенні заготовляти сіно, ячмінь заздалегідь. При кочовому способу життя це майже неможливо» [19, c. 51].

    Аналізуючи кліматичні умови Буджака цього періоду український номадист І. Смирнов підкреслював, що в умовах ожеледиці (тюркською – джут), навіть коні не були здатні копитами розбити лід, не кажучи про овець та кіз. Тому доцільно говорити лише про напівкочове життя ногайців з використанням елементів землеробства [15, c. 34].

    Український дослідник С. Гізер вважав, що культурно-господарський тип ногайців сформувався під впливом кліматично-географічних умов. У степовому краї посуха не дозволяла широкого застосування землеробства, тому єдиним виходом лишалося поєднання хліборобства та скотарства, при повному домінуванні останнього. Отже, скотарство ногайців було зумовлено не традиціями, а особливостями клімату. Підтвердженням цієї тези є договір 1625 р. між Річчю Посполитою та Туреччиною, за яким у період літньої спеки татарам дозволялося використовувати пасовища у польській лісостеповій смузі Дністра [3, c. 41–42].

    Генеральна карта України Гійома де Боплана 1648 рік

    Вже на початку XVII ст. Буджацька орда селилася у 70–80 поселеннях поблизу Дуная, Ялпуга, Катлабуха та Кугурлуя. Вони повністю заселили приморську смугу між Кілією та Аккерманом, що є незвичним для кочовиків. Тут ногайці розводили коней, овець, двогорбих верблюдів. Як зазначив турецький автор кінця XVIIІ ст.: «Верблюдами вони орали землю, вирощували просо, ячмінь для годування коней. Валахи їх презирливо називали просоїдами» [3, c. 47]. Французький негоціант Клеман в свою чергу додає: «Татари зазвичай їдять просо, якщо у них немає ячменя, то просом вони годують своїх коней, звичайного хліба та вівса у них немає… У Каушани я бачив на вулицях багато худоби та верблюдів, що розташовувалися по садибам татар» [7, c. 57].

    Про розмах скотарства в регіоні свідчать спогади мандрівника Е. Челебі XVII ст.: «Поблизу о. Зміїнний щорічно забивали до 40–50 тис. корів» [5, c.66]. Враховуючи, що лише на околицях Кілії татари утримували до 62 тис. овець та 70–80 тис. голів рогатої худоби, то кількість голів худоби повністю забезпечувала продовольчі та ринкові потреби регіону. Лише кількість овець у 1769–1812 рр. зросла з 888 тис. до 2,7 млн. голів. Молдавські чабани (мокани) приганяли овець, велику рогату худобу до Австрії, Росії, Туреччини. Наприкінці 1811 р. та влітку 1812 р. серби та буджацькі татари випасали 23 144 овець, трансільванські чабани – каралаши – 5467 голів худоби [1, c. 114–115].

    Про високий рівень скотарства свідчить навіть російська статистика. У 1815 р. у Бендерському повіті нараховувалося 31 тис. голів рогатої худоби, 12,5 тис. коней та 210 тис. овець. У Томаровському – 25 тис. голів рогатої худоби, 7 тис. коней, 15 тис. овець [14, c. 396].

    Таким чином у господарствах татар переважало скотарство, яке мало напівтоварний характер. Підтвердженням цього є згадки французьких мандрівників Ж. де Люка та П. Шевал'є, наведенні І. Смирновим: «Турецькі та вірменські купці приїжджали до татар вимінювали продукти скотарства (сир, сало, вовну, худобу) на паперові ткані, сап’ян, ножі та ін… Татари не беруть грошей, оскільки вважають їх не потрібними у господарстві... Інколи вони вимінюють худобу на невільників. Лише татари-землероби використовують гроші для розрахунків з османами та молдаванами» [15, c. 34].

    Автори XVII–XVIII ст. підкреслювали економічний добробут татарського населення краю. На 1792 р. лише у межах сучасного Тарутинського району знаходилися татарські селища: навколо р. Кагарлик – Аолен, Мангит, Занзурт, Алемши; поблизу р. Сака – Бейюк, Капр, Бешеликаюзан; поблизу р. Чага – Деой–Мурза.

    Зокрема у монографії І. Грека та М. Руссєва підкреслюється досить високий рівень господарства буджацьких татар: «У Буджаку (від Ізмаїла до Аккермана – автор) налічується близько 212 татарських селищ з населенням понад 45 тис. осіб, які сплачували кримському ханові 30 тис. левів податків» [4, c. 48–49].

    Дослідники підкреслювали, що незважаючи на «кочове» життя, місцеві татари краще за інших ногайців орали землю на верблюдах і сіяли просо, ячмінь, з початку ХІХ ст. – кукурудзу. Однак основним заняттям залишалося екстенсивне скотарство. Лише у долинах Дністра і Прута, у фортецях Бендери, Аккерман, Ізмаїл існували невеликі фруктові сади, огороди осілого (переважно турецького, молдавського) населення.

    За османськими звітами 1570 р. збір збіжжя складав 5460 тонн збіжжя, 50 тонн бобових в околицях Аккермана та 1350 тонн пшениці, 4 тис. тонн бобових поблизу Кілії. Отже загальний збір збіжжя поблизу цих міст становив 6810 тонн збіжжя та 4050 тонн бобових, що разом складало понад 662,2 тис. пудів. Враховуючи приблизну чисельність населення у 30–50 тис. осіб та те, що татари здебільшого споживали просо, то лишався значний продовольчий надлишок, який реалізовувався на внутрішньому та зовнішньому ринках [10, c. 114, 135, 144, 162].

    Думка автора підтверджується спогадами мандрівників того часу. За свідченням Е. Челебі в Кілії знаходилася пристань, де торговці з іноземних кораблів купували «пшеницю та ячмінь», Кілія згадується, як місто «що постачає зерно для Буджака», у татарській фортеці Татар-Бунари знаходилися комори із збіжжям, яке продавали грецьким купцям в Аккермані [5, c. 62]. У 1756 р. з Аккермана османськими суднами було доставлено 57 150 османських кіле пшениці та ячменю (приблизно 1 429 тонн зерна – автор). Не дивно, що у 1758 р. хан Кирим Герай визначив Аккерман одним із головних портів щодо вивозу збіжжя до Стамбула «до Аккермана доставлялося зерно з Кілії, Смаїлова» [8, c. 185].

    Хліборобство набуло ще більшого розмаху наприкінці XVIII ст. За свідченням російського розвідника К. Макарескула, у 1796 р. татари відправили до ізмаїльських комор 130 тис. кіле збіжжя (пшениці 70 тис. кіле, ячменю 40 тис., проса – 20 тис.). При цьому загальний врожай станови 510 тис. кіле. Причому татари віддали проса лише десятину, тоді як третину пшениці та майже половину ячменю [10, c. 203].

    Дані відомості повністю спростовують думку радянських дослідників про відсутність землеробства в краї. Звісно, що воно поступалося товарному скотарству та рибальству, однак лишалося вагомою галуззю економіки регіону османських часів.

    Аналізуючи характер торгівлі з Буджацькою ордою у XVII–XVIII ст., ряд дослідників відзначили 2 певні особливості: це транзитний її характер у чорноморській торгівлі та втрата монополії турецьких купців на торгівлю з татарами.

    Важливим історичним джерелом є спогади французького мандрівника Шарля де Пейссоннелля. «Привозять татарам перські килими різного кольору, однак найбільше купують малинові… Татари охоче купують тканини для чоловічих та жіночих сорочок, шовк та нитки золотого кольору… Центром купівлі заліза для котлів, зброї, особливо для виготовлення коліс для плугів є Каушан… З Криму завозять рум’яна та біліла для жінок, тютюн – з Дубоссар, дерев'яні чубуки завозили з турецької Анатолії» [11].

    Оскільки татари вели натуральне господарство, то «край неохоче приймали гроші та використовували їх». Натомість вони розплачувалися товарами. «Татари продають все зібране збіжжя, особливо ячмінь. Вони привозять його до Аккермана або продають вірменським та турецьким купцям, що приїжджають до їх селищ. Купці охоче купують худобу, вовну, яку продають до Черкесії. Популярною лишалася работоргівля. Англійська мандрівниця Мери Гатрі, яка відвідала ногаїв у 1795–1796 рр. згадувала, що вони продають у рабство своїх дітей. Татари вважалися «гарними рабами, які не зрадять свого хазяїна, на відміну від хитрих та ледящіх циган» [12, c. 398].

    Найчастіше проводився обмін товарами, без фіксованої вартості. Тому кримські купці (кірджіс) часто обманювали татар, економлячи до 30, інколи до 40% вартості товарів. Через це татари намагалися збути продукцію в Кілії та Ізмаїлі [7, c. 241].

    За свідченням Клемана, у 1767 р. уряд Франції розробив проект встановлення прямих торговельних відносин з Кримським ханством, з орієнтовними обігами у 2,5 млн. ліврів. Цей проект був проаналізував французьким консулом в Стамбулі бароном Тотту, який запропонував залучити германських купців для перевезення товаром Дунаєм через Кілію, Ізмаїл. Звідти товари суходолом доставляли б до Аккермана, а від нього за 2 доби морським шляхом європейські товари потрапляли б до Криму.

    В німецьких князівствах мали б попит хутра зайців через свою легкість, кримське вино, тканини з Черкесії. Купівля рабинь з Черкесії в Кафі могла дати 2–5 тис. піастрів прибутків. «Найкращі продаються до Константинополя… В німецьких землях гостра нестача жінок, було б зручно також постачати їх туди». Клеман привів вартість деяких товарів: окка (1,3 кг або 2,5 фунта) масла коштувала 8 пар, яловичини – 2 пари, 20 яєць – 1 пар, індик – 7 пар, хліб – 4 аспри, вина – 5 аспрів, тобто прибуток мав скласти 40% з урахуванням перевезення [7, c. 151, 241–242, 244–245]. Незважаючи на велику зацікавленість Франції у становленні прямої торгівлі з Кримом, цей проект, з невідомих нам причин, так і не був реалізований.


      Економіка дунайських міст  

    Про рівень сільського господарства у містах свідчать наступні відомості: у 1808 р. у форштадті Аккермана (476 будинків) знаходилися 334 господарств, у Бендерах (369 будинків) – 331 господарство. Отже, понад 78,7% будинків мали господарства.

    У 1783–1810 рр. загальний збір збіжжя зріс з 110 до 223 тис. тонн, на кожного мешканця князівства припадало понад 332 кг. зерна при річній нормі споживання у 296 кг. Звісно, що наявність таких надлишків дозволяла їх реалізацію до Османської імперії [18, c. 119].

    Важливе значення мало виноградарство. Незважаючи на те, що іслам забороняв туркам вживати алкоголь, вино продавалося християнським підданим в Ізмаїлі, Аккермані, Центральній Молдові. За свідченням Е. Челебі виноградники й сади були поширені в Кілії, Аккермані, Каушанах. Навіть в Татар-Бунарах понад 200 татарських домівок мали виноградники.

    Загалом у 1763–1807 рр. виробництво вина в Буджаку зросло з 1,3 до 2,5 млн. відер. Майже всі 500 татарських дворів у м. Каушани мали виноградники та сади, понад 59 виноградників знаходилися поблизу м. Бендери. За відомостями І. Анцупова на початку 1814 р. у с. Хаджимус під колишніми татарськими садами знаходилися 195 дес., у с. Кицкани – 335 дес., у с. Фарладани – 130 дес. – разом понад 660 дес. За свідченням П. Свіньїна у 1815 р. в Аккермані лишалося ще 300 турецьких виноградників [18, c. 119].

    Зазначені відомості повністю спростовують думку російських дослідників нібито виноградарство ще не набуло значного поширення, оскільки вино мало попит лише у російських губерніях, торгівлю з якими обмежувало постійне російське-турецьке політичне протистояння. На думку російських урядовців (Н. Дарагана, О. Бахметьєва) найбільшою цінністю Бессарабії було рибальство та соляний промисел. Вилов риби відбувався з Дунаю та найближчих озер. За описом 1808 р., понад 33,5% всіх мешканців Кілії займалися рибальством. Тут турки спорудили 14 гребель для вилову риби та утримували рибальську флотилію [9, c. 162].

    Tatar Fishing Boats

    На початку ХІХ ст. в придунайських плавнях нараховувалося понад 2000 рибних лавок, які щорічно відправляли до 2 тис. возів риби до Польщі та Росії, Стамбула та грецьких островів. В дунайських містах відбулася своєрідна «рибна спеціалізація», яка була обумовлення місцем нересту риби. Поблизу Ізмаїла та о. Чатал ловили оселедця, поблизу Кілії, Вилково – білугу, осетра, сомів. У озерах Ялпуг, Катлабух, Китай – щуку, карася, коропа. Подібна спеціалізація свідчить про добре налагоджену рибальську справу.

    В османський період відродився соляний промисел, відомий ще з галицьких часів. На березі озер Алібей, Бурнас було засновано турецьке поселення Тузли (у перекладі з османської – соляне). За османськими відомостям кінця XVI ст. щорічний видобуток солі тут складав 60 тонн. У 1800 р. тільки до Поділля було відправлено 300 тис. пудів солі з дністровських озер. Загалом на рибних та соляних промислах працювали 80% всіх робітників, що свідчить про важливе значення цих галузей для господарства [18, c. 121].

    Про господарську спеціалізацію буджацьких поселень турок й татар свідчить переклад їх назв з турецької мови: Тузли (сіль), Ашабаг – Шаболат (нижні виноградники), Турлаки (пасовище), Тобак (тютюн), Татар-Бу- нари (кам’яний колодязь) тощо. Можна впевнено спростувати думку радянських науковців про відстале, натурально-кочове господарство мусульманського населення краю [8, c. 168].

    Наявність надлишків продовольчої продукції зумовила відродження торговельних зв’язків з Європою та Туреччиною. Наприкінці XV ст. Аккерман стає одним з найбільших портів Османської імперії. У 1490 р. до цього порту прибули 15 грецьких, 3 італійських та 6 турецьких суден, які привезли московські, іранські, китайські товари з Кафи. Зокрема турецький дослідник Г. Іналджик з’ясував, що через Аккерман проходив «новий молдавський торговельний шлях»: Середній Схід – Кафа – Аккерман – Кілія – Молдавія – Львів – Краків, через який купці з Львова, Молдавії, Польщі вивозили до Стамбула віск, мед, масло, сало, шкіри та збіжжя. З Османської імперії привозили до 120 видів товарів (скло, бавовну, шовк, прянощі, взуття). Крім того, Аккерман був найбільшим центром работоргівлі в Північно-Західному Причорномор’ї й створював конкуренцію навіть Кафі й Стамбулу. Більшість рабів становили ногайські татари, валахи, молдавани. За свідченням Е. Челебі торговельна діяльність міста приносила Османській імперії 240 000 акче податків [6, c. 144–145].

    Торговельну конкуренцію Аккерману створювала колишня генуезька факторія Кілія. Місто було важливим центром транзитної балканської та чорноморської торгівлі. Транзитом до Кілії постачалося вино з Криту, Греції, Трапезунда, яке перепродавали купцям з Московії та Польщі. Митні збори від транзиту вина складали до 600 золотих дукатів щорічно. З другої половини XVI ст. монополію на кілійський транзит вина отримав ліванський єврей Йосип Насі, який розширив продаж і потіснив львівських купців. Окрім вина Кілія продавала в бочках тріску та короп, хутра, ножі. У 1590-х рр. митні прибутки та інші збори для всіх портів, що залежали від Кілії та Аккермана збільшилися до 30 тис. дукатів золотом [6, c. 144–145].

    В середині XVII ст. в Кілії мешкали до 6–6,5 тис. греків, молдаван, українців, турок та татар. Щоденно тут проводилися ярмарки. Працювали 500 ремісничих цехів, караван-сарай, базар та невільничий ринок. Місто вело активну торгівлю з Стамбулом, Бурсою, Гирсово, Ісакчею, Бабадагом та іншими дунайськими й анатолійськими містами імперії. Протягом XVII–XVIIІ ст. Кілія, як частина «нового молдавського шляху», пов’язувала між собою османську Добруджу, Угорщину, Польщу й Трансільванію.


      Податкова система османської доби  

    У 1592 р. Стамбул офіційно закрив Чорне море для іноземних суден, тому європейці були змушені купувати азіатські вироби в османських середземноморських та дунайських портах. Саме в ці часи припадає облаштування торговельної інфраструктури дунайських міст. Зростає економічне значення переправи Ізмаїл.

    Ізмаїл-Гечіді (переправа Ізмаїл) з 1592 р. отримав статус вакуфа (благодійного релігійного фонду), який 40% податків відправляв на утримання бідних Мекки та Медини, 10% допомоги бідним Єрусалима та 50% – на утримання дервішів та фонтанів Стамбула і Гарему султана. З християн стягувався подушний податок (джизья) та податок з землеробства – ошр. Окрім того селяни сплачували чифту (податок з земельного наділу) та аваріз-хані (податок з групи сімей, що становили податкову одиницю). Селяни також повинні були відбудовувати державні об’єкти, зруйновані під час стихійного лиха або війни та ін. [16, c. 116].

    Завдяки детальному опису податків можна скласти картину економічного життя міста кінця ХVI ст.

    Податки за вакуфом в Ізмаїл Гечіді у 1592 р. [16, с. 177-178]
    Назва податку
    Макту
    Іспенже
    Джиз'є – і гебран
    Адет – і агнам
    Ошр
    Номенклатура оподаткування

    Щорічний податок з райя – християн

    Подушний податок з райя – християн
    Подушний податок з райя – християн готівкою
    Податок на овець 1 акче за 2 вівці
    10% податку на пшеницю, ячмінь, просо
    Назва податку
    Чіфт ресм
    Гіях ресм
    Бадж араба – і махе
    Ресм – і ясир
    Махсуль – і гюмрук
    Номенклатура оподаткування
    Податок 22 акче за 2 волів, 6 акче з коня, 3 акче з свині та лошати
    Податок на сіно
    16 акче за провіз 1 возу з рибою
    Податок на полонених 20 акче, що перетнули Дунай або 4 акче на місці
    Митний податок, наприклад 50 акче з діжки вина з Сілістрії
    Назва податку
    Махсуль – і іхтісаб
    Ресм – і аруз
    Тапу – і земін
    Мукатаа – і дакакін
    Хаймана
    Номенклатура оподаткування
    Базарне мито (2% з продажу тканин, 30 з діжки вина)
    Податок на одруження
    Податок на купівлю землі
    Податок на оренду крамниць
    Податок на кочовиків – циган

    За цими податками у 1592 мешканці Ізмаїла-Гечіді (здебільшого християни) сплатили 357 861 акче податків. Більшість зборів становили податки на рибу та її вивіз – 76 000 акче (21,3% всіх зборів). Друге місце за зборами займав ошр на зернові (пшениця – 40 тис. акче, ячмінь – 12 тис., овес – 3 тис., жито та просо – 15 тис. акче, разом – 70 тис. акче або 19,6% усіх зборів. Третє місце належало ресм –і ясир – 60 тис. акче (16,7%). З наведених відомостей ми бачимо, що основу економіки регіону складав вилов риби, хліборобство та работоргівля, що підтверджують османські відомості за 1570 р. Також великим був збір іспенже та джиз'я на користь султана (50,2 тис акче) та вакуфа (10 тис. акче); ресм –і аруз – 58,3 тис. акче [16, c. 175].

    Враховуючи те, що населення Ізмаїла у 1592 р. складали понад 5500 осіб, з яких 84% становили християни (русини, волохи, богдани-молдавани тощо). Відповідно саме вони несли найбільший податковий тягар: так 995 дворів – християн сплатили 6545 акче податку макту.

    Окрім міста, також оподатковувалися селища. Зокрема татарське селище Істойцо (89 дворів мусульман) щорічно платило 20 350 акче, селище Мутсатіл (169 християнсько-мусульманських дворів) – 55 085 акче; Коджагьол (23 татарських зимовика, що найближче до Кілії) – 131 500 акче. Найбільше прибутків приносили зимовики, які займалися скотарством та хліборобством.

    У 1593 р. місто мало 254 183 акче прибутків, основу яких знов-таки склали податки з вивозу риби та продажу збіжжя [16, c. 116, 173, 176].

    За відомостями Е. Челебі 1657 р. в Ізмаїлі мешкали вже 8–10 тис. людей, що мали 2000 домівок та 800 торговельних лавок. Місто щорічно відправляло до 2000 возів риби вартістю 40–50 тис. куруш. Як торговельний центр, Ізмаїл набув розквіту з 1770-х рр.: мандрівники згадують 12 «турецьких торговельних лавок й магазинів», караван-сарай та міський базар. На околицях міста знаходилися сади й молдавські виноградники [5, c. 7–8].

    Османська економічна політика сприяла швидкому зростанню торговельних обігів інших дунайських міст. На початку ХІХ ст. до Акермана прибувало до 2 тис. турецьких суден, що вивозили як місцеві так і молдавські товари. Щорічно турецька митниця отримувала тут 60–70 тис. левів митних податків. В Ізмаїлі постійно перебували до 500 суден, здебільшого турецьких, які вивозили рибу, сіль, збіжжя. Продаж збіжжя з Томарово (Рені) до Ізмаїла та Одеси приносив прибутків до 200 тис. левів на рік [14, c. 395].

    На початку ХІХ ст. вже понад 75% місцевих жителів з 60 тис. населення краю постійно мешкали у фортецях Бендери, Ізмаїл, Кілія, Томарово, татарських селищах. Наявність значної кількості міського населення сприяла поширенню внутрішньої торгівлі. Великими ярмарками в краї лишалися Саратський торг, де продавали рибу й худобу, Ковурлуйський торг (продавали рибу, ікру в Ізмаїлі, Кілії, Томарово (Рені), в Аккермані діяли невеличкі базари, що значно сприяли розвитку товарно-грошових відносин.

    Vasily Vasilyevich Vereshchagin. "Bazaar".

    Центром внутрішньої торгівлі була столиця Буджацької орди – м. Каушани, де на 500 дворів припадало 70 торговельних лавок.

    У регіоні водночас функціонували турецька система оподаткування та «молдавське торговельне право». За ним право на ведення торгівлі мали представники всіх станів, а також іноземці, що здатні платити торговельні податки (наприклад торговці сплачували «арабаджию» 4 пари з кожного лева вартості товару; «мартосіпію» грошовий збір за продажу худоби (2 леви 35 аспрів за вола, 1 лев (20,5 коп. сріблом) за корову, 1 лев 6 аспрів за коня, 6 пар за вівцю або козу); «магаліт» – збір за продаж алкогольних напоїв; «векселарію» – податок з торгових лавок, що займаються обміном валюти). За введення закордонної торгівлі, на кордоні сплачувався турецький податок «вама» – близько 3% вартості експортного товару «три леви з кожних 100» та «сардарік» – збір на користь міста – 7 пар за кожний візок товару. Так, вартість пуда солі коштувала 6–9 коп. Купець сплачував турецькій митниці 10 коп. з 2 крб. 79 коп. вартості солі, тобто 2,79% вами [14, c. 392, 396].

    Торгові податки «вама» збиралися на митниці: при пересічення річок Кундук і Чага оподатковувалися товари з Кілії, Татарбунар; в Каушанах збирали податки з Ізмаїла, Ісакчі, Бендерського санджаку.

    В с. Старий Каушан джизья була подібною: за полювання платили 50 куруш, за косовицю – 40. На потреби старости села сплачували 16 акче. Всі податки збиралися на початку листопада. Вдовиці також сплачували половину.

    Безпосередньо в Степовому Буджаку цигани сплачували 800 куруш джизья; в каза Кілія сплачувалася 1 золота монета з возу риби. 2 золоті монети з возу вина з Ісакчі, 1 пар за витоптану землю з кожної вівці або 80 куруш зі 100 голів худоби. 10 куруш платили за візок товару, що перевозився плотом Дністром. Останній податок збирався на день Святого Георгія. Крім того, татари Орака і Ор-Мехмед Оглу платили 5 куруш з месджида, татари що мешкають в каза Кілія, Аккерман – 8 куруш з месджида.

    Система оподаткування буджацьких татар [13, c. 282–283]

    Джизья або чинш (включаючи вартість запису податку – 3 куруш або 120–125 акче)
    Утримання голови громади (дьошеме або байрак-акчесі)
    Плата за сінокоси (включаючи вартість запису податку – 3 куруш)
    Плата за місячний дохід господарства (включаючи вартість 1 куруш наглядачу безпеки)
    одружений
    неодружений
    з господарства
    з господарства
    з господарства
    з корчми
    123 куруш
    63 куруш
    30 куруш (вдови – 15 куруш)
    40 куруш (вдови – 20 куруш)
    5 куруш
    41 куруш
    Десятина (деціме) зернового збіжжя
    Десятина виноградної лози
    Десятина за вулики
    Опис речей померлих райя
    Купівля-продаж нерухомості, корчми, шинку
    Перевищення об'єму продукції при проходженні митного нагляду
    10% врожаю та 11 куруш за засмічення
    Вартість продажу 1 відра з 10 з кожного господарства
    1 куруш за вулик і 3 куруш за реєстрацію податку (татари 6 поселень платили 1 пар з вулика)
    10%
    10%
    20 куруш на рік

    За відзначення релігійних свят теж сплачувалися податки: християни платили по 6 акче за Різдво та Великдень (цигани – 10 акче з господарства), мусульмани сплачували на Рамазан – байрам 500 куруш, як заккят (допомога бідним) [14, c. 286–28].

    Однак не варто перебільшувати податковий тягар селян. За свідченнями російського генерала Катаржі та мандрівника Павла Сумарокова «мешканці всіх поселень сплачують десятину з хліба та іншого, а Порті – 3 леви з родини» [18, c. 124].

    На жаль, постійні російсько-турецькі війни спустошили Буджацький край. Російські урядовці планували відродження Візантійської імперії під протекторатом Москви і головну перепону бачили саме у гегемонії Туреччини на Балканах. Ключове місце відводилося саме бессарабським землям, які повинні були стати плацдармом для подальшого оволодіння Балканами.

    За підтримку одновірців – османів, російська влада виселяла непокірних татар. У 1770 р. з регіону до Таврійської губернії переселили 12,5 тис. татарських родин. Для залюднення краю у 1785 р. Османська імперія переселила до Буджака Очаківську орду ногайців, збільшивши населення до 30 тис. родин. Під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр., побоюючись російських військ, більшість татар відкочовувала до Бабадага, за Дунай. Рятуючись від російських військ під час війни 1806–1812 рр., понад 3/4 татар втекли до Туреччини. Решту (понад 5 тис. осіб) у 1807 р. росіяни переселили до Таврії, а їх селища було зруйновано [17, c. 56]. Відвідавши Буджак у 1825 р., віце – губернатор Бессарабії П.П. Вігель згадував: «Місцеві мешканці були вигнані, їх нерухоме майно передано прибульцям» [2, c. 18].

    Навіть оселивши на місці зруйнованих татарських осель іноземних колоністів, російська адміністрація не змогла повністю відновити людський та економічний потенціал регіону. У 1815 р. у Бендерському та Томаровському цинуті було відбудовано лише 112 з 212 колишніх татарських селищ [14, c. 394, 398].


      Висновки  

    Фактично за 1806–1812 рр. російськими військовими була повністю знищена економічна система Буджака, яка формувалася протягом багатьох століть. Не зважаючи на ствердження російських урядовців, пізніше радянських дослідників, господарський комплекс Буджака у XV–початку ХІХ ст. відзначався багатогалузевістю з ознаками товарного виробництва, міцними торговельними зв’язками з Османською імперією, Молдовою тощо. На початку ХІХ ст. в регіоні фактично завершився перехід від напівнатурального, перегінного скотарства до ринкового землеробства, садівництва, тваринництва тощо.


    Андрій Шевченко,
    громадська організація «Краєвєд», Україна,
    ORCID ID: http://orcid.org/0000-0002-7555-7239



    Література:
    1. Анцупов И. А. Аграрные отношения на юге Бессарабии (1812–1870 гг.). Кишинев: Штиинца, 1978. 235 с.
    2. Вигель Ф. Ф. Замечания на нынешнее состояние Бессарабии: Писано в октябре 1823 г. Москва: универ. тип., 1892. С. 37–256.
    3. Гизер С. Н. Кочевое хазяйство буджацких ногайцев (особенности хозяйственно-культурного типа) // Наукові записки історичного факультету Одеського державного університету. 1999. Вип 9. С. 41–50.
    4. Грек И. Ф., Руссев Н. Д. 1812 – поворотный год в истории Буджака и «задунайских переселенцев»: болгары и гагаузы в многонациональной Молдове. Кишинев: Stratum plus, 2011. 142, [16] с.
    5. Челебі Е. Книга подорожі. Північне Причорномор'я. Одеса: Гермес, 1997. 84 с.
    6. Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба (1300–1600). Київ: Критика, 1998. 286 с.
    7. Клееманово путешествие из Вены в Белград и Новую Килию, також в земли буджатских и нагайских татар и во весь Крым, с возвратом чрез Константинополь, Смирну и Триест в Австрию. В 1768, 1769 и 1770 годах, с приобщением описания достопамятностей крымских. Санкт-Петербург: при военной академии, 1783. 8, 250 с.
    8. Нариси з історії освоєння Південної України XV–XVIII ст.: колективна монографія. Київ: К.І.С., 2020. 288 с.
    9. Паламарчук С. В. Забытая земля: историческая область Бессарабия. Одесса: Астропринт, 2008. 284 с.
    10. Паламарчук С. В. З історії міста Ізмаїла (османська доба) //Архіви України. 2017. № 1. С. 191–207.
    11. Пейссоннель Ш. Д. Трактат о торговли на Черном море (перевод 1974 г.) URL: http://apsnyteka.org/766-peisonnel_sh_traktat_o_torgovle_na_chernom_more.html
    12. Прохоров Д. А. Крымское ханство в контексте черноморской торговле (XV–XVIII вв.) // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. 2001. Вып.8. С. 338–403.
    13. Середа О. Османсько-українське степове порубіжжя в османсько-турецьких джерелах XVIII ст. Одеса : Астропринт, 2015. 312 с.
    14. Свиньин П. П. Статистика. Описание Бессарабской области. Составлено ведомства государственной коллегии иностранных дел надворным советником Павлом Свиньиным, 1.06.1816 г. //Stratum plus. 2001–2002. № 6. С. 342–498.
    15. Смирнов О. І. Виникнення та утворення Буджацької орди в XVI–XVII ст. // Наукові записки історичного факультету Одеського державного університету. 1999. Вип. 9. С. 33–40.
    16. Тютюнджи М., Красножон А. Місто Ізмаїл та його фортифікація (за джерелами XVI–XIX ст.). Одеса : Чорномор’я, 2019. 584 с.
    17. Шевченко А. М. Економічне становище Буджака у часи турецького панування // Миколаївщина і Північне Причорномор’я: історія і сучасність. Миколаїв: НУК, 2020. С. 54–56.
    18. Шевченко А. М. Господарський комплекс Буджака у ХІХ–на початку ХХ ст.: історія регіональної економіки. Ізмаїл: Ирбис, 2021. 460 с.
    19. Шенников А. А. Жилые дома ногайцев Северного Причерноморья. //Славяно-русская этнография. Ленинград : изд. Географического общества СССР, 1973. С. 47–72.



    Публікація:

    Шевченко А. Економічне становище Буджака татарсько-османської доби (XV–початок XIX ст.) / Андрій Шевченко // Studia Orientalne. – 2022. – № 3. – S. 77–96. – (Artykuly). – DOI: https://doi.org/10.15804/so2022306

                            Завантажити з Google Диск

                            Завантажити з Меgа Cloud




    Опубліковано на сайті: 05.09.2023


    Автори статей

  • Аргатюк С. С.
  • Баковецька О. О.
  • Волосєвич Є. С.
  • Гулянович І. М.
  • Джумига Є. Ю.
  • Дробний В. С.
  • Єфімов Г. В.
  • Жосан С. І.
  • Кобилюк О. В.
  • Моторна І. В.
  • Позняков В. А.
  • Сапожніков І. В.
  • Шевченко А. М.






  • © КРАЄВЄД 2013-2024        Відкриваємо історію одеського краю