Меню сайта

Область и районы
  • Одесса
  • Черноморск
      (Ильичевск)
  • Одесская обл.
  • Ананьевский р-н
  • Арцизский р-н
  • Балтский р-н
  • Белгород-Днестр-й
  • Беляевский р-н
  • Березовский р-н
  • Болградский р-н
  • Великомихайловский
  • Захарьевский р-н
      (Фрунзовский)
  • Ивановский р-н
  • Измаильский р-н
  • Килийский р-н
  • Кодымский р-н
  • Лиманский р-н
      (Коминтерновский)
  • Николаевский р-н
  • Окнянский р-н
      (Красноокнянский)
  • Подольский р-н
      (Котовский)
  • Овидиопольский р-н
  • Раздельнянский р-н
  • Ренийский р-н
  • Саратский р-н
  • Татарбунарский р-н
  • Тарутинский р-н

  • Николаевская обл.
  • Николаевский р-н
  • Очаковский р-н








  • Воронович Анатолій Іванович

    ДОЛЯ ПЕДАГОГА

    Сторінки розвитку шкільної освіти Миколаївщини – тематика де сходяться інтереси як простих читачів, так і дослідників. І якщо хтось зосереджений на історії навчальних закладів, ми звернемо свою увагу на біографію одного вчителя, що зв’язав собою не одне покоління, і хто знає, чи отримали б учні свого вчителя, якби не випадкова зустріч. Та про все це нижче.

    Воронович Анатолій Іванович

    Герой нашої оповіді Воронович Анатолій Іванович народився 26 червня 1928 в містечку Богуслав на Київщині в родині вчителів Івана Антоновича та Лідії Іванівни. Невдовзі сім`я переїхала до села Водяне Куйбишівського району (нині село Титово Більмацького району) Запоріжської області, куди був призначений директором школи та викладачем російської мови та літератури батько. Мати працювала в цій же школі, вела молодші класи. В подальшому вона відіграє велику роль в становленні Анатолія як вчителя.

    Навчання він почав у Водянській школі-семерічці. Другу світову зустрів після закінчення 7 класу. З села потягнулися перші валки з призовниками та добровольцями до райцентру і далі на фронт. Пішли на війну і батько та старший брат Володимир, який ще перед війною в Запорожжі навчався на льотчика.

    Перед від’їздом Іван Антонович зібрав шкільну документацію та послав одного з учнів заховати її на даху шкільного корпусу.

    Тринадцятилітній Анатолій залишився з мамою у Водяному. Спочатку вони жили на квартирі при школі. Після зайняття села німецькими військами восени 1941 року їх було вигнано з квартири на користь німецького офіцера. Живучі в складних умовах, все ж знаходили час, щоб частенько навідуватися до школи.

    Анатолій Іванович згадував: «Якось вдень прийшов німецький солдат і сказав, що горить один з корпусів школи. Мама направила мене на колгоспну конюшню за бочкою з водою, щоб тушити школу. Конюх допоміг мені запрягти коней, яких я погнав до школи. Та бочка була на 80 відер води. Того дня я три рази їздив, щоб наповнити її водою і школу все ж таки ми встигли загасити».

    Після переходу східних районів Запоріжської області під управління окупаційної адміністрації, Анатолія разом з мамою виселили з села та направили в бік Миколаєва.

    Він добре пам’ятає ранок того дня, коли вони прибули до міста в район Старого Водопою. Ось так він згадував про свою першу зустріч з Миколаєвом: «Зупинилася наша підвода біля церкви (найймовірніше, як мені зараз здається, то був храм Святого Духа) праворуч від неї стояла напівзруйнована будівля, якась жінка запросила нас зайти до двору і запропонувала переночувати. Коли проснулися вранці наступного дня, повозки, на якій ми їхали, вже не було і ми залишилися в місті».

    По закінченню війни перед Анатолієм стало питання куди піти вчитися. В 1945 році він вступає до фельдшерсько-акушерської школи, яка щойно відновила свою роботу у Миколаєві . І вже в 1948 році отримує диплом за номером 58 з кваліфікацію «фельдшер».

    Після закінчення навчання Анатолія Івановича направляють на роботу у село Велідарівка Єланецького району, де він обіймає посаду фельдшера при дитбудинку, за сумісництвом працюючи сільським фельдшером. Можливо там, в дитячому будинку, Анатолій, син сільських вчителів, зрозумів і відчув значення тієї величної справи плекання дитини, турботи про неї, якій присвятили своє життя його батьки.

    Через рік Анатолія Івановича призвали до лав Радянської армії, але з огляду на спеціальність залишили в місті Миколаєві. Досить швидко він отримав направлення на посаду фельдшера 61-ї будівельної дільниці, котра розташовувалася на території заводу ім. Андре Марті. Герой нашої оповіді так розповідав про той період свого життя: «У мене в підпорядкуванні була медсестра, що дозволяло мати трохи вільного часу. Я вирішив готуватися до подальшого навчання. За порадою моєї мами поїхав до Одеси, бо планував вступити до медичного інституту. Для цього я навіть взяв виписку в директора фельдшерської школи Давидова Ісака Марковича. Вступні іспити здав на відмінно, але до медичного не потрапив. Натомість я подав документи до приймальні педагогічного інституту в якому мене запросили вступити на історичний факультет. Але останньої миті в мене здали нерви, і забравши документи, я повернувся до Миколаєва»

    Якось дуже скоро по приїзду до Миколаєва, йдучи по вулиці Фалєєвській, він зустрів свою колишню однокурсницю Зоненберг. Так він згадував про ту зустріч, яка стала для нього до деякої міри доленосною: «Я їй розповів про свої спроби вступу, а вона відвела мене до педагогічного інституту, де познайомила з директором механічно-математичного факультету Мовчаном. Він, до речі, носив з собою портфель у котрому завжди були викрутка, молоток та цвяхи, що пояснювалося не його дивакуватістю, а, як то кажуть, «виробничою необхідністю» весь час щось ремонтувати і лагодити на факультеті в умовах післявоєнної не облаштованості. Мовчан почав агітувати мене вступати на мехмат, але я пішов навчатися на спеціальність російська мова та література».

    Так 1 вересня 1949 року почалося становлення Вороновича Анатолія Івановича як педагога, котрий в майбутньому яскраво проявить себе на ниві виховання підростаючого покоління. Після закінчення Миколаївського державного учительського інституту ім. В. Б. Бєлінського в 1951 році він отримав кваліфікацію вчителя 5-7 класів середньої школи. 20 серпня 1951 року починається трудовий шлях молодого педагога – його було призначено на посаду вчителя російської мови і літератури у 5-7 класах і одночасно директора Матвіївської семилітньої школи (нині мікрорайон місто Миколаєва). В ті не прості часи післявоєнної відбудови і дефіциту педагогічних кадрів в сільських школах, таке призначення виглядало цілком логічним і закономірним. А помітив чималі організаторські і лідерські якості майбутнього керівника у Анатолія Івановича завідувач обласного відділу народної освіти М. С. Михальчук, коли той був ще студентом і якось їх звели обставини і доля. Не легко прийшлося молодому директору, адже треба було налагоджувати навчальний процес в непростих умовах нестачі найнеобхіднішого, коли загальна кількість учнів школи сягала 600 учнів, а наповнюваність класів складала 30-35 учнів. Одночасно, Воронович заочно продовжив навчання в Миколаївському педагогічному інституті імені В. Б. Бєлінського, щоб здобути право викладати свій предмет в старших класах. Але труднощі і випробування загартовували молодого педагога і керівника, дарували такий необхідний в непростій роботі з дітьми досвід, відточували його кваліфікацію і педагогічну майстерність. З часом прийшли повага колег і любов дітей. Та й начальство зрозуміло, що не помилилося в його здібностях керівника. Не дивно, що під час призначень на нові місця роботи, йому незмінно довіряли посаду директора школи.

    У Матвіївській школі, з архіву Воронович А.І.

    Ось перелік тих середніх шкіл, в яких Анатолій Іванович працював директором в 50-х роках ХХ ст. на Миколаївщині та Херсонщині: Кисляківська, Богданівська (1954), Шестаковська (1955 року). Коли знайомишся з фактами біографії цієї людини, то складається враження, що органи народної освіти довіряли йому найбільш складні і не облаштовані сільські школи. Так, в 1961 році його було призначено директором Новобогданівської середньої школи Варварівського району. Ось як Анатолій Іванович згадує про той період його педагогічної діяльності: «Класних кімнат у Новобогданівській школі критично не вистачало. Як тільки отримав відпустку, запросив у школу секретаря сільради, покликавши собі на допомогу завуча, і кажу: «Давайте допомогу школі». Забувши про відпустку, я почав займатися добудовую 3-х класних кімнат і коридору. Коли стелили підлогу, під дошки поклали лист пам’яті у пляшці». Міносвіти за чудову підготовку Новобогданівської школи під час літніх канікул нагородило Анатолія Івановича почесною грамотою і дало йому премію у вигляді 4-х конфорочної газової плити та 2-х балонів.

    У 1964 році Вороновича викликали до районо і перевели до Криничанської школи. Напевно знали там про його неспокійну душу, розуміли, що склавши руки він сидіти не буде. І можливо в цьому призначені була певна інтрига і якщо можна так висловитися – добра провокація. Знову повернемося до спогадів Анатолія Івановича: «На другий чи на третій день після мого призначення, направляючись до Широкого Лану, заїжджає до Криничанської школи мій давній знайомий голова Миколаївського облвно Михайло Степанович Михальчук. Запитав мене про те, як побудували навчальну програму у 5 класі. Під час нашої розмови якось несподівано народилася ідея побудувати школу». Напевно знав Михальчук, кого треба заразити творчою ідеєю, бо вже того ж дня, по від’їзду поважного і шановного гостя, директор-подвижник попутками добирався до райцентру Варварівки, але не застав на місці представників місцевого керівництва. Поїздка наступного дня була більш успішною. Будівництво нового корпусу школи завершилося у 1968 році.

    На посаді вчителя та директора пропрацював до 1979 року, активно живучі шкільним та громадським життям навчального закладу.



    Під час роботи в Криничанській школі

    Доля склалася таким чином, що в кінці 70-х років ХХ ст. Анатолію Івановичу прийшлося переїхати до Миколаєва, де він працював у різних навчальних закладах. Так, з 1979 по 1983 був викладачем російської мови та літератури ГПТУ № 14. Потім перейшов на роботу у школу № 36, де викладав українську мову та літературу, звідки і вийшов на пенсію. Та вже, перебуваючи на пенсії, з 1992 до 1997 року продовжує свою педагогічну діяльність в школах №27 та №5 міста Миколаєва.

    Слухаючи спогади заслуженого педагога Анатолія Івановича Вороновича, чомусь розмірковується про те, що тільки вірність своїм світлим ідеалам і переконанням, безумовне прагнення втілити їх в дійсність, служіння людям роблять життя людини змістовним і осмисленим. Напевно, ще в дитячі роки, коли під час війни він рятував приміщення сільської школи від пожежі, в його душі народилося завзяття боротися з темрявою сил невігластва і руйнації, які тоді асоціювалися з нацистами-окупантами, що прагнули зруйнувати його світлий дитячий світ, де були батьки-вчителі, товариші однокласники, цікаві заняття і захоплюючі ігри, білі класні кімнати… Коли він став дорослим, то вже дуже добре знав ціну добра і зла, світу і темряви. Він розумів, яка то велика розкіш – мати можливість вчитися і реалізовувати свій творчий потенціал. Це розуміння і спонукало вчитися самому і обрати такий життєвий шлях, щоб нести світ знань іншим. Робив він свою роботу творчо, натхненно і самовіддано. Вже й не знаю, чи існує безсмертя душі, але вчителі, що щиро любили своїх вихованців обов’язково мають своє продовження в їх добрих звершеннях і досягненнях. І це великий привілей Вчителя…




    Персоналии

  • Беляевка
  • Бецилово
  • Большой Буялык
  • Великий Дальник
  • Важное
  • Васильевка
  • Выгода
  • Граденицы
  • Дачное
  • Дослидное (Опытное)
  • Егоровка (Ферстерово)
  • Ильинка
  • Кагарлык
  • Каменка
  • Кубей
  • Лиманское
  • Мариновка
  • Маяки
  • Раздельная
  • Троицкое
  • Усатово
  • Яски














  • community@kraeved.od.ua        КРАЕВЕД 2013-2020       Открываем историю одесского края