Жертва сталінської машини – «Великого терору», один із сотень тисяч тих, кого обмовили, принизили, вбили… але не зламали дух до останнього подиху. Уродженець села Вигода на Одещині, працівник залізничної станції Загороднюк Іван Андрійович (1899-1938), потрапивши в репресивні лещата, терплячі фізичні та психічні знущання так і не визнав свого обвинувачення, розуміючи що його чекає неминуча смерть… Трагедія на життя закарбувалась у свідомості та пам'яті всієї родини Загороднюків, посиливши цю глибоку рану політичною репресією старшого сина Віктора (1924-1995).

У 2013 році записано єдине відеоінтерв’ю з учасником Другої світової війни, жителем с. Вигода – Загороднюком Володимиром Івановичем (1926-2020). Зокрема, ветеран розповів про страшне лихо, яке спіткало його родину в довоєнні роки – розстріл батька. Він звернувся тоді до глядачів з проханням зберегти пам’ять про тата. В кінці 2020 року Володимира Івановича не стало, а зворушлива історія не давала спокою і все більше ставила мету – дослідити, донести інформацію, покласти кінець спекуляціям і хоча б частково відтворити вікову історію корінної родини вигодянців – Загороднюків, їхні переживання пронесені через роки…

В Держархіві Одеської області зберігаються 140 листів кримінальної справи за № 8038 Управління НКВС на Одещині – страшні папірці з наклепами, недбалим та швидким діловодством, скупим і жахливим витягом з протоколу несудового органу – трійки УНКВС. Картонка, яка забрала життя людини, зробила вдовою дружину, сиротами трьох дітей, осквернила ім'я… Здається, що навіть в цифровому вигляді на ній і досі просочується кров…

Загороднюк Іван Андрійович народився 02 [14] червня 1899 року в с. Вигода в українській родині, де батько був залізничним, тривалий час працював дорожнім обхідником, далі майстром станції Вигода. За спогадами, чоловік був великої фізичної сили, дуже колоритний, височенний і привабливий, виділявся любов'ю до онуків, яких завжди пригощав ласощами. Своєю чергою, його батько, якого також звали Андрій – брав безпосередню участь у будівництві сталевої магістралі першої залізничної гілки Одеса - Балта в 1863-1865 роках.

Андрій Андрійович Загороднюк разом з жінкою Агафією виховував одинадцять дітей – троє хлопчиків (Георгій, Іван (1899), Юхим) та вісім дівчаток (Ганна (1898), Софія, двійнята Парасковія й Поліна (1902), Євдокія, Надія, Єлизавета, Лідія). Велика родина мешкала у відомчому будинку біля залізничної колії приблизно за п'ять кілометрів від вокзалу станції Вигода у напрямку міста Одеса. Недалеко від службової оселі був засіб сигналізації – семафор, а трохи ближче невеличка резервна водокачка, для заправки паротягів. Сім'я додаткового займалась власним сільським господарством та жила відносно заможно, наприклад дівчатам купували на повноліття золоті сережки. Як родинна реліквія, у деяких нащадків і досі зберігаються ці спадкові прикраси.

В кінці XIX століття розпочинається трагічна лінія родини Загороднюків, вже тоді її спіткає невимовне горе, адже Андрію та Агафії доводиться ховати власну дитину. На жаль дало в знаки проживання у безпосередній близькості біля залізниці й від того підвищена небезпека життя – в десятирічному віці від отриманих травм гине наймолодша донька Лідія. Пізніше внаслідок тривалої хвороби в дев'ятнадцятирічному віці також не стає доньки Єлизавети.

Інші дівчата, донька Софія Загороднюк після одруження носила прізвище Іванченко та виховувала доньку Елю і сина Віктора. Надія Загороднюк у подружжі з Антоновим Яковом Федоровичем – Євгена, Вадима та Лідію (1937). Парасковія Загороднюк у подружжі із Капраловим Павлом – Олександра та Євгена. Поліна Загороднюк у подружжі із Гудименком Никифором – Томату, Віктора та Валерію. Хлопці у родині Андрія та Агафії також створювали сім’ї та залишали нащадків. Юхим Загороднюк у подружжі із Клавдією мав трьох дітей: Костянтина, Юрія та Єлизавету, яка покинула світ у дворічному віці. Григорій Загороднюк мав двох дітей, сина Євгена та доньку Талу. Що стосується Івана Загороднюка, то він у подружжі з Врублевською Антоніною виховував Віктора, Володимира та Зінаїду.

З дитячих років, Ваня Загороднюк поруч з братами допомагає батькові та згодом сам трудиться ремонтником на рідній залізничній станції Вигода. Свою назву вузол отримав від однойменного хутора, що розташовувався в 1 км від залізниці. Історія становлення залізничного пункту починається з пуску в експлуатацію дороги Одеса-Балта в 1865 році. Станція складалась з пасажирської одноповерхової будови, відкритої кам'яної платформи, товарного магазину, будівлі для службовців і магазину для пожежників і станційних інструментів. Водою станція забезпечувалася з колодязя у балці неподалеку. Для цієї мети було побудовано водозабірну споруду з паровою машиною, яка за допомогою прокладеного унікального на той час водопроводу довжиною 1,34 кілометра, наповнювала необхідною водою підземне водоймище обсягом в 33,5 м куб. У 1884 році Вигода була першою станцією, на якій введено центральне керування стрілок і сигналів, де був влаштований один пост із важелями. Через два роки на станцію поставляється проста кореспонденція та газети, пізніше починає працювати поштово-телеграфна установа для видачі й приймання кореспонденції. Загалом в селі Вигода до початку Жовтневого перевороту 1917 року було понад 80 домогосподарств де мешкало близько 450 осіб. Тоді це були два окремі поселення поділені за національною та релігійною ознакою – Вигода Руська та Вигода Німецька, які пізніше в 1945 році юридично об'єднано в один населений пункт – Вигода.

З початком громадянської війни в Росії (1917-1921) в березні 1918 року в одеському краї починається іноземна військова інтервенція. У зв'язку з наступом німецьких збройних сил, більшовицькі війська відходять до Одеси. За розпорядженням командувача 3-ю армією Лазарева, розібрано залізничну колію між станціями Єреміївка та Вигода. Після створення української держави, при армії Української Народної Республіки (УНР), у кінці 1918 року, як залізничника – Івана Загороднюка мобілізує Управління Південно-Західної залізниці на роботи оборонного значення. В цей час в селі Вигода дислокуються групи 1-го Одеського полку, а згодом Штаб 3-го Херсонського корпусу армії УНР, а військові частини зайняли позиції в районі станції Дачна. В результаті дев’ять тисяч бійців УНР з 26 гарматами утворили Південний (Чорноморський) фронт під Одесою.

Прибувши до Києва, Івана Загороднюка зараховують до першої бригади залізничників – станція та поселення Пост-Волинський за вісім кілометрів від Києва. Там, майже три тижні працює над завантаженням рухомого складу піском-баластом, для оборонних цілей. Згодом йому дають в руки гвинтівку та вчать стріляти. За подальшими показами Івана Андрійовича під час його допиту, розуміючи свою участь, при нагоді він втікає із Пост-Волинського і повертається додому до ст. Вигода.

Влітку 1919 року створюється перша радянська Вигодянська сільська рада з центром у Вигоді Німецькій. Тут у липні, проти влади повстало німецьке населення, очолюване заможною німецькою верхівкою, німецьким офіцерством, а також духовенством та був створений повстанський штаб. В кінці січня 1920 року українські частини, під загальним командуванням полковника Олександра Стесселя вступили в бій з більшовиками, які переважали силою – близько дивізії. «Червоні» наступали з боку ст. Вигоди, а бригада Котовського з боку села Зельц. Загін полковника Стесселя, що не перевищував 600 осіб бійців, змушений був прийняти бій для порятунку біженців, жінок і дітей. Лівий фланг доручений був кадетському корпусу під начальством капітана Реммерта. У цю вирішальну хвилину юнаки й діти – кадети, розуміючи всю важливість обороняли позиції, не зніяковіли під натиском противника. У той же день 31 січня, загону довелося витримати другий бій, який тривав з 9-ї години ранку до 6-ї години вечора з перервами.

У лютому 1920 року радянський полк Першої стрілецької бригади опанував залізничну станцію, з цього періоду в селі Вигода встановлюється радянська влада. З червня місяця, протягом майже півріччя Іван Загороднюк на словах під час показів НКВСникам, начебто служить добровольцем у лавах Червоної армії у складі батальйону особливого значення по боротьбі з бандитизмом. Бере участь в боях проти українських повстанських анархістських формувань – Махновського руху на території Полтавщини, де восени біля с. Кобеляки разом з 76-ма червоноармійцями потрапляє в полон. Після доби у неволі вони були звільнені у повному складі, частина з них розбрелася по домівках, а деякі добровільно перейшли до Революційної повстанської армії України. Іван Андрійович разом з перукарем розбитого батальйону «червоних», пішли в напрямку Кременчука за 55 кілометрів де формувалась військова частина Червоної армії. Через майже тиждень після прибуття, в листопаді 1920 року захворів на поворотний тиф, яким боліє близько двох місяців. У зв’язку з чим був звільнений з Червоної армії.

Після 1923 року у великій сім’ї батька Андрія Загороднюка було майже 14 гектарів землі, кінь та корова. В цей час син Іван бере шлюб з полячкою за походженням, вигодянкою Антоніною Станіславівною Врублевською (1903-1971) із багатодітної, незаможної родини. В ранньому віці в сім'ї Антоніни від іспанського грипу помирає батько залізничник, а незадовго через рік не стає і мати. Вісім дітей-сиріт перебували до повноліття у польському будинку інтернаті. Через рік після одруження в молодій родині Івана та Антоніни Загороднюків з’являється перший син Віктор (1924-1995), потім Володимир (1926-2020) і наймолодша донька Зінаїда (1930-2019).

В кінці 1920-х років залізничник Іван Загороднюк стає бригадиром на ст. Вигода, згодом виводить свою ділянку на передові показники і його переводять вже на посаду дорожнього майстра на сусідній ст. Карпове у десяти кілометрах на північ.

На захід в пів кілометра від вокзалу станції, в 1924 році по нинішній вулиці Космонавтів с. Вигода, засновано хутір, якому дали назву Красіна. Там вздовж дороги розташовуються чотири окремі двори залізничників, господарські будівлі та ділянки виноградників. Населений пункт стрімко зростає і на кінець 1940-х кількість домогосподарств сягає близько сотні, а з вересня 1967 року х. Красіна приєднано до Вигоди – сучасні вулиці Перемоги, Космонавтів та Зелена. В хуторі залізничників Іван Андрійович отримує близько гектара землі, а попереду мрійливі плани молодої родини на будівництво власного житла…

В 1932 році Іван Загороднюк вступає до Комуністичної Партії (більшовиків) України (КП(б)У), поруч з роботою на залізничній станції активно займається громадською діяльністю на території Вигоди. Бере безпосередню участь в організації на базі сільської школи навчання неписьменних дорослих читанню та письму, навчанню непідготовленої аудиторії базовим поняттям будь-якої науки, процесу або явища. Масова ліквідація безграмотності серед населення СРСР отримала назву – Лікнеп (рос. Ликбез). В селі розгорнулась школа грамоти – лікпункт, термін навчання в якому становив 3-4 місяці. Програма освіти включала читання, письмо, рахунок. Для дорослих учнів на дві години скорочувався робочий день зі збереженням заробітної плати. Разом з дружиною Антоніною, він також здобував грамоти в сільському лікпункті.

Цей період сходиться з актом геноциду українського народу, який організовано керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР шляхом створення штучного масового голоду – Голодомор 1932-1933 років. За спогадами сина Володимира Загороднюка, якому тоді було сім років, разом з батьком у 1933-му він був на похороні – бригада залізничників ховала людину від голодної смерті. Багато односельців мерло, тоді давали продуктовий пайок – пів буханки хліба на родину. За даними «Національної» Книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Одеська область», в селі Вигода від голоду померло 28 осіб, наймолодшому хлопчику було всього шість місяців.

За рішенням Центральної контрольної комісії (ЦКК) при ВКП(б) від 16 травня 1936 року – Іван Загороднюк виключений із членів комуністичної партії. Причиною стало приховування служби у складі військ УНР в 1918 році. Що саме послугувало для такого висновку ЦКК невідомо, але через півтора року після початку «Великого терору», силовики беруть витяг із протоколу контрольної комісії при ВКП(б) як підставу для початку «шиття» кримінальної справи на Івана Загороднюка. «Великий терор» – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 рр. з ініціативи керівництва країни й особисто Й. Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. Наслідками комуністичного терору в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.

В 1936 році Іван Загороднюк покидає рідне село і навіть не уявляє собі, що Вигоду він вже більше ніколи не побачить. Залізничник їде до столиці України, де проходить курси удосконалення свого ремесла. У наступному році, по завершенню навчання за направленням разом з жінкою та трьома дітьми переїздить на Миколаївщину. Там йде працювати дорожнім майстром на залізничну станцію Грейгове виокремленої Одеської залізниці, що за 155 кілометрів на схід від Вигоди.

В кінці липня 1937 року Народний комісар внутрішніх справ СРСР М. Єжов видав Наказ, згідно з яким слід було арештовувати «куркулів, кримінальників та інших шкідливих елементів» і карати їх (в залежності від тяжкості скоєного) за двома категоріями: перша – розстріл, друга – тюремний термін до десяти років. По спущеному «зверху» плану лише одна Одеська область зобов'язана була в 1937 році затримати чотири з половиною тисячі «ворогів народу», з них тисячу – за першою категорією. У відділах НКВС розгорнулося справжнє «соцзмагання». В результаті чекісти навіть направили лист Єжову з проханням збільшити план арештів на півтори тисячі осіб…

Іван Загороднюк працює дорожнім майстром п'ятої колодки 13 дистанції колії. До його обов'язків відносилось безпосереднє спостереження за справним станом колії, земляного полотна, штучних споруд та всього, що знаходилось на ввіреній ділянці близько 20 км. Пропрацювати Івану Загороднюку на новому місці довелось лише сім місяців і 5 грудня 1937 року в його казарму-помешкання на ст. Грейгове вриваються чекісти. Вони проводять обшук в результаті якого знаходять мисливську рушницю калібру 28 мм, пів кілограма мисливського пороху та 15 гільз. За ордером Миколаївського обласного Управління НКВС, Івана Загороднюка арештовують та направлять до міської в’язниці. В цей час діти були в школі, а по приходу додому, мати сказала що батька відправили у відрядження по роботі в Миколаїв. Місце такого «командирування» стало останнім для нього...

До цього переломного дня передував донос щодо участі Івана Загороднюка в роки громадянської війни у «військах Петлюри» та «банді Махно», де він зі зброєю в руках боровся проти радянської влади, на підставі чого – виключення із членів комуністичної партії. Також «злі язики» стверджують, що працюючи на залізниці, Іван Загороднюк систематично займався контрагітацією, свою практичну діяльність направляв на дезорганізацію роботи залізниці, прищеплюючи залізничникам злість до радянської влади та її діяльності. У совєтській та російській пропаганді збройні формування Української Народної Республіки називають – «війська Петлюри», а їх учасників «петлюрівцями». Збройну боротьбу українських повстанських анархістських формувань у 1918-1921 роках часів Української революції під керівництвом Нестора Махна – «бандою Махно», «махновщиною», а їх учасників «махновцями».

Івану Загороднюку висунули обвинувачення за політичною статтею 54-10 Кримінального кодексу Української РСР – антирадянська пропаганда та агітація. Залізничнику загрожував розстріл або оголошення його ворогом трудящих з конфіскацією майна і з позбавленням громадянства. Протягом тижня, після затримання НКВСники встигли допитати дев’ять співробітників арештованого. Вони трудились з ним на залізничних станціях, більшість з яких із Грейгове, але також були з Вигоди та Карпове. Саме на цих показах стрімко будувалась вся його справа. Вже через добу після затримання, почалися жахіття допитів і катівня у застінках Миколаївської міської в’язниці. Документально, всього їх було чотири з тижневими перервами. Витримуючи тортури репресивної машини, Іван Андрійович так і не визнає жодного обвинувачення проти себе. Цілком, можна припустити що Іван Загороднюк, терплячі знущання приховував свою участь у визвольному русі України, адже розумів всю відповідальність перед кровавим режимом. І якби ж вона закінчилась лише на ньому та на його житті, за ним була кохана дружина, малі діти, літні батьки, рідня… Згадана вище участь у військових формуваннях червоноармійців підтверджена лише його словами, без жодних документів у кримінальній справі. Він всіма силами намагався зберегти свою гідність і безпеку родини…

13 січня 1938 року Івану Загороднюку виносять обвинувальний висновок в якому «вішають» участь у військових формуваннях УНР та Махновському русі, ведення контрагітації та дезорганізації роботи на залізниці. При цьому ґрунтуючись лише на свідках та не беручи до уваги, або значно перекручуючи його власні покази. Вже у березні справу на швидкоруч виносять за належністю до залізниці на розгляд Трійки при УНКВС по Одеській області. 07 березня 1938 року засідання Трійки постановляє Загороднюка Івана Андрійовича – розстріляти. Через три тижні, опівночі, постріл в потилицю обриває життя... Разом з групою розстріляних, трупи небіжчиків падають у заздалегідь викопані ями-могильники. Нелюдську постанову приводять до виконання – 31 березня 1938 року.

Страшні часи «Великого терору», в ці весняні дні 38-го на станції Вигода людський гул та дитячий плач змішується із собачим гавкотом. Загалом, впродовж декількох днів у вагони заганяють 3183 репресованих жителів Одеської області за контрреволюційну діяльність з прикордонної зони області, для подальшого відправлення їх в Казахстан.

Самотні на Миколаївщині, виселені із відомчої будівлі на ст. Грейгове через два місяці після арешту чоловіка та батька, у кінці лютого 1938 року дружина Антоніна Загороднюк з синами та донькою вимушені шукати притулок. Холодним лютневим днем, жінка з трьома дітьми, ведучі власну корову та несучи невеликі пожитки, пішки за 170 км повертаються до Вигоди, де залишилась жити її рідня та близькі закатованого чоловіка. Тут у поселенні залізничників хутора Красіна за ними збереглось єдине нерухоме майно – земельна ділянка близько гектара. На ній не було жодної будівлі, а вся площа була покрита кущами винограду. Як згадувалось вище, поруч із колегами по робітничій бригаді, Іван Загороднюк встиг отримати цю землю ще працюючи на ст. Вигода. Саме тут він планував будівництво свого першого і власного родинного житла, розгорнути велике обійстя…

Звісно грошей на будівництво нової кам'яної оселі у вдови не було. Тому за сторонньої допомоги родичів, тут, на нинішній вулиці Космонавтів, 16 родині лагодять тимчасове житло – землянку. Її викопали достатньо великою, роздільною із різними ходами та окремим відділом для корови й іншої животини. Роботу з лагодження земельного будинку та запаси необхідних кормів для худоби ледве встигли завершити до настання холодів.

Зима 1938-1939 років видалась дуже лютою, морозною і з великими атмосферними опадами. Під час однієї із сильних хуртовин надуло стільки снігу, що після нього жінка з дітьми опинились повністю заблокованими природою. Не гаючи часу занепокоєні сусіди кинулись на допомогу. Першим хто взяв до рук лопату був Кошулинський Тимофій Григорович. Порятунок тривав впродовж майже дня і тільки під вечір сусіди добрались до вхідних дверей у землянці.

Коли нарешті відчинили заблоковані двері – Антоніна перебуваючи в тяжкому психічному стані та глибокій депресії, з останніх сил посварилась на сусідів та спитала для чого вони її рятували… Такий в жінки був пригнічений моральний стан наближений до самогубства. Це пов'язано зі скрутним становищем родини, переживаннями й досі невідомою долею чоловіка та батька. До цього всього додавався суспільний ярлик «ворогів», який примножував без того пригнічення та навіть створював випадки ускладнення працевлаштування Антоніни Станіславівни. Між тим жінка не втрачала надії, що її чоловік живий та знала, що він ні в чому не винний, а малі діти поруч змушували її жити далі… Того сніжного та визвольного дня, вона все ж таки дала собі раду, піднялась на ноги й взялася до роботи. Впродовж декількох років Антоніна Загороднюк разом з дітьми та власним господарством незмінно проживають в землянці. Незадовго до початку німецько-радянської війни (1941-1945), на цьому ж місці родині допомагають будувати невеликий надземний кам'яний будиночок.

Після кровопролитних боїв за оборону Одеси, 19 серпня 1941 року на територію села Вигода вступили німецькі сателіти – війська румунської армії, а вздовж залізниці все ще точаться бої. На світанку 21 серпня румуни атакували лівий фланг 95-ї стрілецької дивізії Червоної армії й завдавши удару уздовж залізниці, після годинного бою повністю зайняли станцію Вигода, захопивши її фактично з наскоку. Розпочалась майже тисяча денна румунська окупація з утискання та місцями повним позбавлення прав місцевого населення, продовольче розграбування та різна експлуатація селян. Після повернення радянської влади 9 квітня 1944 року в результаті успішної Одеської наступальної операції німецько-радянської війни, обидва сини Віктор та Володимир призвані Біляївським районним військкомісаріатом та йдуть на фронт Другої світової війни (1939-1945).

Син, Віктор Загороднюк (1924-1995), беручи участь у війні в складі повітряно-десантних військ на 3-му Українському фронті в 1944-1945 роках проявив мужність та відвагу, мав два осколкових поранення. Навідник, гвардій сержант нагороджений бойовою урядовою нагородою – медаллю «За відвагу», орденами Слави та Червоної Зірки. Після важкого поранення в місті Белград на при кінці війни, мав реальний ризик ампутації ноги. Одеським лікарям вдалося зберегти кінцівку, але до кінця життя він мав інвалідність.

Після арештування батька, та повернення родини до Вигоди у 1938-му, на допомогу вдові Антоніні Загороднюк, старшим сином Віктором починає опікуватись хрещений батько, залізничник Дмитро Бенеско (1890-?). Поруч з допомогою, цей чоловік надалі зіграє рокову роль у долі Віктора Івановича.

Після завершення кровопролитної Другої світової війни, його частково спіткає доля батька. І на жаль не лише в частині роботи на залізниці рідної ст. Вигода. В липні 1946 року Віктора Івановича засуджено до 10 років у виправно-трудовому таборі за політичною статтею. Його звинувачують у колабораціонізмі, а саме в усвідомленому, добровільному й умисному співробітництві з ворогом у позаштатних лавах жандармерії претури Вигодянського району Овідіопольського повіту, побитті односельців та фізичному примусі останніх у забезпеченні румунської влади харчовими продуктами та виконанні робіт під час румунської окупації в с. Вигода (1941-1944). Хоча за власними показами, тоді до співробітництва сімнадцятирічного Вітю примусили погрозами й залякуванням концтабором у разі відмови. На що безпосередньо мав вплив Дмитро Бенеско, якого тоді призначили старостою в окупованому хуторі Красіна. Віктор від початку не заперечував, що здійснював безоплатну допомогу тій владі, проте незгоден був щодо інкримінування насильства з його сторони вбік мешканців села та наголошував про примус і постійні залякування у свій бік. Справа, як і кримінальне провадження його батька Івана Загороднюка – побудована виключно на показах свідків, при чому останні розділились і були діаметрально протилежними, а в деяких прослідковується особиста відверта неприязнь односельців. Хрещений батько Дмитро Бенеско фактично «відхрестився» під час допиту, напевно боячись власного покарання, а ось сам Віктор так і не дав жодного показу на нього.

За спогадами представників родини Загороднюків, у долі Віктора Івановича чи бодай не головну негативну роль зіграв і місцевий житель, також залізничник Агап'єв Іван Семенович. Його ім'я не фігурує в кримінальній справі, тому що на думку родини він був агентом НКВС. Після завершення Другої світової війни треба було показати роботу у викритті «зрадників», таким чином Іван Агап'єв поспішав вислужитись і начебто зробив донос на Віктора Загороднюка. Саме після нього і почалось швидке кримінальне провадження. Підтвердити документально або спростувати ці факти поки не представляється можливим. Стосовно Агап'єва Івана в селі колись згадувалось, як про ударного залізничника, котрий був одним із засновників х. Красіна. В роки незалежності України, одна із новостворених вулиць в с. Вигода названа його ім'ям.

На час арешту в березні 1946 року у Віктора Загороднюка була маленька донька Олександра (1943), а його дружина Єфросинія Федорівна (1926-1999) була вагітна другою дочкою яку після народження у листопаді того ж року назвали Ліною (1946). Жінка з двома малими дітьми піддавшись впливу та суспільному осуду так і не дочекалася звільнення свого чоловіка і через деякий час вийшла заміж за іншого. Надалі це стало особистою трагедією для Віктора Івановича, яку він проніс все своє життя.

Відбуття покарання розпочинається у таборі Соснове біля Ленінграда. Через свою інвалідність набуту на фронті, Віктор Іванович не міг працювати за нормами навантаження, які часто навіть виходили за встановлені межі. Від того одержував тільки частину добової пайки, та й ту невеличку кількість їжі в нього відбирали «блатні» карні злочинці. Він ставав ще більше кволим і згодом в одну мить, знесилений просто втрачає свідомість. За власними спогадами, його непритомного оформили як померлого та відправили до табірного крематорію. Перед спалюванням небіжчиків роздягали, а їх тіла охоронець востаннє штурхав, щоб остаточно впевнитись – людина жива чи ні. Віктор Іванович подав ознаки життя і жінки-роздягальниці з-поміж засуджених, спитали його українською:
– Ти звідки, хлопче?
– З України, – відповів він.

Тоді зечки якось умовили конвоїра забрати Віктора Івановича у свій табір де відходили його та поставили на ноги. Далі знову була виснажлива фізична праця… етап на території сучасної Естонії.

Відбувши покарання у виправно-трудових таборах понад п'ять років, після дострокового звільнення він тричі протягом життя звертається до правоохоронних органів з проханням переглянути його справу. Дві спроби не принесли вдачі та лише у 1985 році, провівши попереднє розслідування Верховний суд УРСР все ж таки реабілітував Віктора Загороднюка. В жовтні 1991 року ветеран отримав ювілейний Орден Вітчизняної війни I ступеня. Свого часу був депутатом Нарвської міської Ради народних депутатів. Віктор Іванович працював виконробом на тепловій електростанції – Естонській ДРЕС ім. 50-річчя СРСР у м. Нарва (ест. Eesti Elektrijaam). До останніх своїх днів прожив в цьому північному естонському місті, де одружився, виховав сина і де його поховано у 1995 році. Син, Вадим (1965) свого часу закінчив технікум рибної промисловості в Таллінні, до розпаду СРСР робив по фаху на Балтиці, далі у соціальній службі м. Нарви, одружений, має двох дітей – сина Ігоря і доньку Євгенію.

Дві доньки Віктора Загороднюка від першого шлюбу Олександра Працюк та Ліна Терентьєва продовжили справу свого прадіда Андрія та діда Івана. Вони також свого часу трудились на Одеській залізниці – одна у вагонному депо № 3, а друга касиром на ст. Карпове. Віктору Івановичу було морального тяжко, але він все одно намагався приїжджати до рідної Вигоди, де жили його близькі. Частенько гостив у доньок Олександри та Ліни в с. Виноградар (ст. Карпове). Кожного року, 9 травня на День перемоги у родинному колі він починав мимоволі плакати, коли співали українську народну пісню «Повій, вітре, на Вкраїну»...

За спогадами родини, дядя Вітя завжди полюбляв бути в центрі уваги. Напевне, одного разу десь його не так зрозуміли, або сказав щось лишнє… По своїй природі він був особою дуже активною і неспокійною. До всього в нього було діло, все життя власною поведінкою він бажав доказати несправедливість свого засудження.

Довгі роки Вигодою повнились різні плітки стосовно життя юнака Віктора Загороднюка в часи румунської окупації. Буття в окупації, війна, перебування в таборах неволі, фізичні вади, пригнічення, безпідставні догадки односельців та розірвання першого шлюбу приносили тяжкі душевні переживання для нього. Різні упереджені розмови дійшли й до наших днів… Але можна сказати одне, що покалічений комуністичним режимом він все ж таки гідно прожив своє життя, взяв участь у збройній боротьбі над фашизмом, трудився над відновлення країни, залишив по собі нащадків та заслуговує на добру пам'ять, її відновлення…

* * *

Син, Володимир Загороднюк (1926-2020) у період наступальних дій полку на косі Фріш-Нерунг (Балтійська коса), сміливо борючись з ворогом – 8 травня 1945 року в сутичці з озброєним противником ліквідував в бою чотирьох німецьких військових. Ручний кулеметник, єфрейтор за цей подвиг, як і брат Віктор – також отримав бойову медаль «За відвагу». Поруч із бойовою нагородою, Володимир Іванович отримав медаль «За взяття Кенігсберга» (1945), «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні» (1945), орден Вітчизняної війни II ст. (1985), орден «За мужність» III ст. (1999) та ін.

У 1950 році, після демобілізації Володимир Загороднюк повертається у рідну Вигоду, де йде працювати на місцеве підприємство-заготзерно на якому пройшов шлях від слюсаря, механіка і до головного механіка, пропрацювавши на елеваторі до 1986 року. Свого часу пройшовши шестимісячні курси механіків, двічі їздив на освоєння цілинних земель СРСР. В 1965 році вступив на навчання до Одеського механіко-технологічного технікуму, через три роки закінчив повний курс по хлібопродуктах і комбікормовій промисловості та отримав кваліфікацію технік-технолог. За ударну працю відзначений медалями «Ветеран праці» та «За трудову відзнаку».

В кінці 1950-х років в селі Вигода, Загороднюк Володимир бере шлюб з уродженкою західного міста Коканд Узбецької РСР, із родини інженера-будівельника залізничних колій, Копейко Галиною Сергіївною (1929-1998). У 1958 році, після закінчення Московської ветеринарної академії та здобуття кваліфікації ветеринарного лікаря, для подальшої роботи та проживання жінка їде на південь країни в село Вигода. Молодий ветеринар селиться у будинку тітки Володимира Івановича, сестри Івана Андрійовича Загороднюка — Антонової Надії Андріївні. Саме там і познайомилось майбутнє подружжя Володимир і Галина. Ветеринарка з березня 1960 року працює в радгоспі «Вигодянський» на посадах ветлікаря, згодом зоотехніка, виконує обов'язки старшого ветеринарного лікаря сільгосппідприємства. В жовтні 1963 року стає завідувачкою Вигодянського молокозаводу та обіймає цю посаду протягом пів року. Із серпня 1964-го працює головним ветлікарем у радгоспі «Зірка» до самого його ліквідування у лютому 1977 року.

Молоде подружжя Володимира та Галини Загороднюків після одруження будує власний будинок в селі Вигода на куті нинішньої вулиці Елеваторна та Будівельників. Після смерті матері Антоніни Станіславівни – 31 грудня 1971 року, Володимир Загороднюк воліє продати будинок та переїхати у свій попередній дім на вулиці Космонавтів. Дружина тривалий час виступає проти такого нелогічного і незрозумілого для неї рішення, але за рік Володимир Іванович все-таки домігся її згоди. Не важко зрозуміти наскільки велике значення для нього мало те саме місце на Космонавтів, 16, його енергетика і сила. Згодом на батьківській земельній ділянці він будує нову хату, яка збереглась і понині.

В родині Володимира Загороднюка виховувалось два сини, старший Володимир (1961) та молодший Сергій (1962). Володимир Володимирович після закінчення Одеської морехідної школи, строкової служби в армії та праці мотористом в Чорноморському морському пароплавстві (ЧМП) – долею продовжує родинну династію залізничників. З 1984 року навчається та працює на посаді помічника машиніста локомотивного депо Одеської залізниці, через два роки здобуває дозвіл на управління локомотивом і обіймає посаду машиніста. У спільному шлюбі з Іжаковською Аліною Сергіївною (1963), виховали двоє дітей – доньку Світлану (1987) та сина Олександра (1991). Молодший син Володимира Загороднюка – Сергій, після закінчення Вигодянської школи йде на строкову військову службу. Там на радянському флоті здобув професію водолаза і з 1982 року працював у ЧМП до його фактичного занепаду у 2015 році. Одружений, має доньку Анастасію.

Володимир Іванович Загороднюк, поруч з працею на виробництві вів активну громадянську роботу на території рідного села Вигода. У другій половині 1980-х очолював об'єднану спілку ветеранів Великої вітчизняної війни Вигодянської сільської ради, на той час кількість учасників німецько-радянського військового кровопролиття по чотирьох підпорядкованим селам складала близько 35 осіб. Останні роки він залишався єдиним очевидцем тієї війни серед мешканців села. Наскільки вистачало фізичної енергії, намагався відвідувати публічні пам'ятні заходи, на яких з кожним разом ставало все складніше виступати. Він всіма силами хотів донести новим поколінням, яке страшне лихо та біда являє собою війна. Ветерана не стало 28 грудня 2020 року та поховано на кладовищі с. Вигода.

* * *

Доньку, Зінаїду Загороднюк (1930-2019), як єдину дівчинку в родині, неймовірно любив та бавив батько. Вона народилась 15 серпня 1930 року у відомчій залізничній будівлі, які тоді називали «будками». На її дитинство, як і на її братів, пали роки німецько-радянської війни та румунської окупації.

За спогадами Зінаїди Іванівни, життя при румунах було відносно не поганим. У них в будинку мешкав на постої солдат і якось вони порозумілись. Румун розповідав, що сам також із села і він не хоче воювати, що в нього дома є діти. Частенько військовий приносив хлібину і міняв її на мамалигу, яку варила мати – Антоніна Станіславівна. Зіна разом із братами ходили до школи де місцева вчителька Давискиба Зінаїда навчала дітей румунської мови й била по руках лінійкою неслухів. Школярів примушували прибирати на румунських кладовищах, а їх біля села було декілька. Проте всі сподівалися на перемогу і чекали поки прийдуть наші. Після звільнення Вигоди було масове щастя, в сільській школі дітям видали американські чоботи, дуже смачну тушкованку.

Після Другої світової війни Зінаїда Загороднюк проходить курси рахувальників-бухгалтерів, під час навчання знайомиться з уродженцем Фрунзівського району Одещини, фронтовиком, Березовським Володимиром Миколайовичем (1926-1952). Від спільного проживання з чоловіком в м. Роздільна, в серпні 1952 року народилась донька Лара. На жаль, в цьому ж місяці немовля стає напівсиротою. Її батько, Володимир Березовський помер у серпні від отриманих травм на виробництві, так і не встигнувши оформити шлюб із Зінаїдою Загороднюк. Далася в знаки отримана виразка шлунку під час війни. Бувши завскладу та дізнавшись про народження доньки, від радості чоловік підняв та переніс з місця важкі ваги - виразка почала кровоточити, а поблизу нікого не було, він втрачає свідомість…

Зінаїда Загороднюк із серпня 1950 року працювала лаборантом Роздільнянського бавовняного пункту. У травні 1953 року, у зв'язку зі скороченням посади, звільняється та переїздить разом з десятимісячною донечкою до гуртожитку в с. Вигода, тут мешкала її мати. Зінаїда Іванівна впродовж майже півстоліття трудилась на Одесько-Кишинівській залізниці, свого часу була квитковим касиром станції Вигода, а у липні 1989 року вийшла на заслужений відпочинок. В 1956 році Зінаїда Іванівна вдруге виходить заміж за біляївця Умрихіна Івана Миколайовича (1929-1994). Тривалий час вони мешкали в гуртожитку, а потім побудували невеличкий будинок. Спільних дітей у подружжя не було, але Іван Миколайович гідно замінив донечці Ларі її померлого рідного батька.

Не стало Зінаїди Умрихіної 7 серпня 2019 року, жінку поховано на кладовищі с. Вигода. Останні роки свого життя Зінаїда Іванівна прожила у єдиної доньки Лари Шаповаленко в м. Теплодар. Свого часу Лара Володимирівна отримала спеціальність пекаря-кухаря запливу, а далі під час закордонного судноплавства відвідала багато країн Європи, Азії, Латинської Америки. У спільному шлюбі з уродженцем Одещини, моряком Валерієм Шаповаленком (1951), родина виховала доньку Ларису та сина Андрія, зараз мають одного онука та три внучки. Шкільна мрія стати медиком не покидала Лару Володимирівну і як тільки підросла донечка, вона вступає на фармацевтичний факультет Одеського медичного училища. Після закінчення навчального закладу, працювала фармацевтом в аптеці та на лікарському складу.

Минуло 22 роки з того рокового грудневого дня 1937-го, як молода родина Загороднюків востаннє бачила чоловіка та батька, весь цей час вони не знають долі рідної їм людини, проте не втрачають віри та сподівань – він десь далеко і головне живий...

Державні заходи щодо поновлення репутації, доброго імені громадян, незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності в період утвердження і функціонування в Україні тоталітарного режиму – реабілітаційні процеси в Україні, розпочались після смерті секретаря ЦК КПРС Сталіна (1878-1953), у часи «хрущовської відлиги» (друга половина 1950-х р. – початок 1960-х р.). В 1955 році син Загороднюк Володимир пише лист до всесоюзного розшуку МВС, проте відповіді немає… Надію дарма підігріває військовий незнайомець, який перебував в с. Вигода і стверджував що знає Загороднюка Івана Андрійовича, який начебто проживає з іншою дружиною та дітьми у лагері-поселенні в далекому Хабаровському краї РРФСР. Син Володимир не гаючи часу, влітку 1959 року пише до Хабаровської прокуратури (мовою оригіналу):
– К Вам я обращаюсь с большой просьбой, которая волнует меня всю жизнь. Мой отец был арестован в 1937 году, за что и как до сих пор моя семья и я как сын не знаю, с тех пор прошло 22 года (...) Я Вас прошу написать два слова (...) Это так важно для меня …

Звісно, ніякої справи в Хабаровську не було і не могло бути. Володимир не опускає рук і пише прохання, на ім'я Голови Президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилова та згодом до Миколаївської облпрокуратури, де просить переглянути справу свого батька. В цей період родина дізнається, що чоловіка та батька – Івана Загороднюка було розстріляно в 1938 році. За заявою сина, справу Загороднюка І. А. поновлюють і також в грудні, але вже через двадцять два роки у 1959-му – слідчі переглядають обвинувачення і залучають нових свідків та встановлюють список людей, які давали свої покази у 1937 році. З дев'яти тодішніх осіб, встановили що чотирьох чоловіків вже немає в живих. Проте стільки ж вдалося відшукати та знову допитати. Всі вони так або інакше відмовились від своїх минулих показів на Івана Загороднюка, хтось забувся, хтось підписав протокол допиту не читаючи його і таке інше. Можна припустити, що тоді на робітників могли вчиняти відвертий тиск, як силовики, так і керівництво залізниці, могла мати місце особиста неприязнь. Таким чином, жоден не підтвердив своїх слів 22-річної давнини ба більше характеризували Загороднюка Івана з позитивної сторони.

Один із тодішніх свідків, Крень Іван зі ст. Карпове стверджував, що в 1936 році він начебто чув від ремонтного робітника, що Загороднюк Іван був «петлюрівцем», та особисто досить невтішно відзивався щодо роботи Івана Андрійовича на залізниці. Через пів року після надання показів, він сам потрапляє в криваві лещата безжальної репресивної машини – на нього вже свідчать інші, внаслідок чого Івана Креня також розстріляли все по тій же статті 54-10 КК УРСР.

Слідчий відділу КДБ на Одеській залізниці Ятковський у грудні 1959 року робить висновок, що з матеріалів справи не видно що саме стало підставою до арешту і притягнення до кримінальної відповідальності Загороднюка І. А. В день його затримання не були допитані свідки, а ті кого допитали вже після арешту – у своїх показах жодних фактів антирадянської діяльності не привели. Отож Івана Загороднюка було засуджено безпідставно. 30 грудня 1959 року Президія Миколаївського обласного суду постановила про задоволення протесту прокуратури Миколаївської області, щодо скасовування постанови Трійки УНКВС по Одеській області від 07.03.1938, а за не доказовістю пред’явленого обвинувачення – скасувати справу, припинити подальше виробництво стосовно Загороднюка Івана Андрійовича.

Нова хвиля реабілітації припадає на часи горбачовської «перебудови». В 1988 році, постановою політбюро ЦК КПРС було доручено прокуратурі СРСР та КДБ СРСР разом із місцевими органами влади продовжити роботу з перегляду справ осіб, репресованих у 1930 – 1940-і рр., без необхідності наявності заяв про реабілітацію та скарг від репресованих громадян. У січні 1989-го Президія ВР СРСР прийняла Указ «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30-40-х і початку 50-х років», що передбачав перегляд архівних кримінальних справ, рішення в яких приймалися несудовими органами. Усі громадяни, котрі були піддані репресіям з боку «двійок», «трійок» НКВС – управлінь НКВС, колегій ОДПУ, «особливих нарад» НКВС, були реабілітовані – за виключенням зрадників Батьківщини, карателів, нацистських злочинців, працівників правоохоронних органів, які займалися фальсифікацією кримінальних справ, а також осіб, що здійснили вбивства. У квітні 1989 року син Володимир Загороднюк пише до Управління КДБ Української РСР по Миколаївській області, та просить остаточно реабілітувати його батька. Силові органи пояснюють заявнику, що відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16.01.1989, Загороднюк Іван Андрійович вважається повністю реабілітованим.

Відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» за відсутності натури, та за відповідної заяви сина, спадкоємця Володимира Загороднюка, відбулось відшкодування вилученого майна батька Івана Загороднюка після обшуку і затримання його на залізничній ст. Грейгове та отримання грошової компенсації. У жовтні 1996 року «Комісія по питанням восстановлення прав реабілітованих» Жовтневої районної ради Миколаївської області оцінила спадкове вилучене майно, яке через два роки конвертовано у сумі трохи менш як 416 гривень, або по курсу близько 237 американських доларів.

Звісно посмертна реабілітація не поверне життя людини, але вона заспокоїла душу рідних, поновила репутацію, добре ім’я залізничника Івана Загороднюка. В роки незалежності України, молодший син Володимир Загороднюк неодноразово просить місцеву владу перейменувати одну із вулиць в селі з метою увіковічити пам'ять про свого батька. Спочатку він пропонував змінити назву вулиці Космонавтів, а згодом Залізничної. Проте його ініціатива не знаходить підтримки серед влади. Неофіційно причиною неможливості перейменування чомусь зазначалось давнє обвинувачення, як самого Івана Загороднюка, так і його старшого сина Віктора. Факти реабілітації репресованих вигодянців звісно ніхто тоді не брав до уваги. Тодішня відсутність можливості вільного доступу або небажання ознайомлення й роботи з кримінальними справами, дослідження історії – спонукали місцеву владу до більшого породження і примноження чуток навколо родини Загороднюків.

Наразі відомі імена сорока чотирьох осіб – жертв комуністичного терору серед яких цілі родини, які були засуджені за політичним мотивом та пов’язані з Вигодою: Іван Загороднюк (1899-1938), Віктор Загороднюк (1924-1995), Лідія Меркель (1913-2008), Фрідріх Дуппер (1905-1937), Карл Дуппер (1890-?), Христіан Дуппер, Ельза Дуппер, Дмитро Нешпиль (1892-1938), Луїза Шац-Ольгейзер (1907-1937), Оскар Егер (1926-?), Євдоким Кравченко (1881-?), Федір Доценко (1881-?), Христіан Ольгейзер (1892-?), Христіан Ольгейзер (1914-?), Яків Танчук (1890-?), Вильгельма Енци (1875), Фридріх Енци (1879-?), Катерина Енци (1907-?), Адольф Енци (1911-?), Рудольф Енци (1913-?), Фридріх Енци (1916-?), Фрида Енци (1921-?), Оскар Енци (1923-?), Фрідріх Нейміллер (1867-?), Фрідріх Нейміллер (1890-?), Альберт Нейміллер (1914-?), Адольф Нейміллер (1898-?), Яков Нейміллер (1914-?), Федір Гейцман (1902-?), Віктор Катульський (1901-?), Юрій Катульський (1898-?), Спиридон Кушнір (1869-?), Авксентій Нечаєнко (1876-?), Анатолій Петровський (1905-?), Михайло Іванов (1882-?), Карп Спасов (1878-?), Лідія Цейзер (1905-?), Яків Питерман (1908-?), Ірма Димитрій (1914-?), Неля Грязєва (1939-?), Михайло Іванов, Яків Питерман, Микола Садовничий, Лідія Пейзер.

В пам’ять про мешканців села Вигода, висловлюючи глибоке співчуття жертвам репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, членам їхніх сімей та родичам…

---

Джерела:

---