м. Подільськ, Одеська область   

ВУЛИЦІ СТАРОЇ ЛУНЧІ

«Я б хотіла жити на вулиці та слухати музику», – написала Марина Цвєтаєва. А ще вулиці іноді здаються розчиненими в часі, перетворюючись в книгу заповнену дивовижними спогадами. Саме таку книгу з багатьма історіями можна прочитати пройшовши вулицями старої Лунчі – колишньої німецької колонії, що в 1938 р. разом з Михайлівкою і Виноградниками ввійшла в межі міста Котовська [9, c. 576]. А тепер Лунча – це частина мікрорайону у північно-східній частині сучасного українського міста Подільська, який має назву «Михайлівка».

В краєзнавчому плані Лунча зовсім не досліджена. Тому, вирушаючи в подорож по її вулицях, що тепер мають назви Гетьманська, Успенська, Михайлівська, розповімо про деякі епізоди з історії цього невеликого поселення.

На старих картах і в документах цей населений пункт іменувався як Лунча (Зеєбах). Адже землями, де розташувалася колонія, колись володів канцлер Карл Роберт фон Нессельрод (1780–1862), який передав більшу їх частину своєму зятю, саксонському графу Альбіну Лео фон Зеєбаху (1811–1884) [31, s. 78], а також своїй доньці та дружині графа, фрейліні Олександри Федорівни, Марії Карлівни фон Зеєбах (ур. Нессельроде) (1820–1888). З часом ці земельні наділи були придбані казною [1, с. І].

У 1872 р. німецькі переселенці орендують в Удільного Відомства 1260 десятин (бл. 3350 акрів) [25, p. 4] з цих земель, розташованих на відрогах балки Страшник на відстані в 0,5 версти від залізничної станції Бірзула, де й сформують в майбутньому своє поселення. Хати розташовували в два ряди на рівнині [19, с. 17].

На 1887 рік в колонії мешкало 157 осіб (83 чоловіка та 74 жінки)[22, с. 10], а також налічувалося 15 криниць, одна школа, ставок та 1 промисловий заклад [19, с. 17]. Згідно даним на 1896 рік в Лунчі було облаштовано 42 двори, в яких мешкало вже 168 жителів (80 чоловіків та 88 жінок). В поселенні існували лютеранський молитовний будинок та школа грамотності [23, с. 117].

Також зазначимо, що німців-колоністів відокремлювали чесність, доброзичливість та працьовитість. Окрім того вони відрізнялися раціональним веденням господарства. А завдяки тому, що Лунча мала вигідне розташування на транспортній магістралі, це їм давало змогу надавати чимало вантажів на кінних підводах до різних пунктів збиту товарів [16, c. 70], серед яких можна відмітити базари в Бірзулі [16, c. 137] та в Балті [16, c. 144].

Релігійна громада Лунчі належали до лютеранської парафії Гофнунгсталь. Як правило, пастором парафії обирали людину бездоганної моралі, що проповідував німецькою мовою і мав проводити служби без виключно у всіх її громадах. Безпосередньо в Лунчі (Зеєбаху) – 4 рази на рік [26, p. 9].

Нажаль реформи, які провів Олександр II, торкнулися життя німецьких колоністів. Одну із ролей у їх долі зіграв Указ, який скасував усі привілеї колоністів. Німецькі селяни переводилися під загальне російське управління та набували статусу поселян-власників. При чому, навіть після скасування колоніального управління як у побуті, так і в офіційних документах, німецькі колонії часто називалися колоніями, хоча офіційно були селами. Ще однією зміною у житті колоністів стало запровадження загальної військової повинності. Колишні колоністи підлягали призову на військову службу. Але головною проблемою стало малоземелля. Практичні німецькі землероби шукали виходу із ситуації. У зв’язку з чим головною причиною, яка спонукала частину німецьких колоністів емігрувати та шукати щастя у преріях Дакоти, Канзасу та Небраски в Америці стало прагнення «вільної землі для вільного народу» [27, p. 323].

Так, Андреас Баудер, який з 1875 року жив у Лунчі (Зеєбаху), з дружиною Крістіною та вісьмома дітьми прибув до Нью-Йорка 5 листопада 1889 року на кораблі, на який вони сіли в Бремені (Німеччина). Вони продовжили поїздку до Берлінгтона, штат Колорадо, де оселилися на півночі від міста [32].

Йоганнес Лутц, батько якого був двоюрідним братом Андреаса Баудера, виїхав із Лунчі (Зеєбаха) та прибув до округу Кіт Карсон у 1886 році. Заявив про намір натуралізуватися в Південній Дакоті, він позичив 235 доларів і 2 квітня 1887 року купив плуг, віз, упряж і двох коней, два ліжка, один стіл, три стільці, піч, посуд, ножі й виделки, умивальник і дві лампи. 23 квітня 1887 року побудував дерновий будинок 16 на 18 футів і переїхав туди 29 квітня разом із дружиною та п’ятьма дітьми [28].

В період Першої світової війни число дворів у Лунчі скоротилося до 29, а в ній самій жило 63 чоловіки та 94 жінки [21, c. 250].

В цей час, уродженець колонії, Гільд Яків Християнович бере участь у бойових діях при важких кліматичних умовах на Кавказькому фронті. Через що неодноразово перебував у лазаретах та був хворим на цингу [5; 6].

Після поразки українських визвольних змагань 1917–1921 pp., з приходом до влади більшовиків, подальші роки ХХ ст. стали вирішальними для більшості німців-колоністів Лунчі.

За перші роки радянської влади в Лунчі було сформовано сільськогосподарський колектив імені Тараса Шевченка [20, с. 66, 108].

В подальші часи посилення більшовицького контролю згуртованість та дружність відігравали помітну роль у житті німецьких селян, сприяли поширенню принципів взаємодопомоги та колективної роботи. Так, восени 1924 року селянами колонії проведено п’ятипільний плодозмін, завдяки чому було удосконалено структуру посівних площ та застосовані нові схеми чергування сільгоспкультур. При чому ці землевпорядні роботи були закінчені раніше ніж у всіх селах Бірзульського району Балтської округи [12].

В період колективізації селяни Лунчі потрапили під удар «розкуркулення», а пізніше – масових «сталінських репресій». Для прикладу, Мартін Яків Якович був розкуркулений у 1929 році разом з батьком, який володів 50 десятин землі, 5 коровами та 6 кіньми. А вже у 1937 році заарештований та розстріляний, як «син крупного куркуля-колоніста», що підбурював до страйку та вів антирадянську агітацію, заявляючи що «Добре йому, Сталіну, будувати соціалізм – пиши телеграми і розсилай, а нам, поки побудуємо соціалізм, то не один в могилу піде». Також його брат Іван розкуркулений і висланий на північ, а брат Вільгельм у 1935 році «як зальотник» засуджений до 10 років неволі [18, с. 85].

Неминула трагічна доля й інших жителів поселення, яким у 1937-38 рр. була присуджена вища міра покарання. Безпосередньо органами НКВС були ув’язнені та страчені:

Зауважимо, що це не повний список тих, хто постраждав завдяки політики уряду СРСР. За розповідями очевидців, до початку німецько-радянської війни у Лунчі «майже не залишилося дорослих чоловіків, одні діти та підлітки…» [17].

У 1943 році в ній мешкало лише 108 етнічних німців [13]. Згодом, через наступальні дії радянських військ вони примусово виїхали з рідного вже їм поселення через Польщу до Німеччини.

З щоденника вимушеної переселенки Гертруди Петеррейнс (ур. Шляхт): «Субота, 18 березня 1944 року. Після багатьох зусиль ми нарешті прибули в Зеєбах [Лунча]. Усі жителі цього села вже пішли. Будинки стояли відкритими, і ми їх зайняли» [29, р. 10].

Покидаючи рідні краї, вимушеним переселенцям з Лунчі, як і багатьом іншим вимушеним переселенцям, на душі було сумно. Треба було прощатися з їх полями, садами, виноградниками і лугами. Проте, незважаючи на всі перешкоди, всі були сильні і вірили, що скоро знову побачаться в Німеччині. Деяким з них це вдалося. Але більшість з них як «потенційна «п’ята колона» гітлерівського нацизму» пройшли через політичні репресії та депортацію. Серед цих жертв були Деханд Лідія Омелянівна, Вершнер Пилип Християнович, Вершнер Вільгельм Пилипович, Бауман Ціцилія Іванівна, які на підставі Директиви НКВС СРСР №181 від 11.10.45 р. після репатріації з Польщі виселені у складі сімей на спецпоселення до Якутії, де працювали у важких умовах Півночі [2; 3; 4; 7].

Як докази вищесказаного, Олександр Соловйов у своїх спогадах згадував, що «коли вже наближався фронт, то етнічних німців усіх евакуювали, і ніхто потім так і не повернувся. Казали, що їх перехопили десь у Польщі, всіх чоловіків начебто розстріляли, а жінок вислали до Казахстану. А мій двоюрідний брат служив прикордонником на Далекому Сході, і він потім розповідав, що до них привезли на роботу багато заарештованих жінок, і так жорстоко ставилися до них, що люди обурювалися і стали їх шкодувати. Але потім їм усім зробили такі таблички на груди: «Я зрадила Батьківщині», і народ від них одразу відвернувся...» [17].

Нажаль, на сьогодні в Лунчі не збереглося жодної будівлі в первісному вигляді. Але, навіть й серед тих що залишилися до тепер, можна побачити типову забудову німців-колоністів.

Слід сказати, що за радянські часи та роки Незалежності України вулиці колишньої колонії значно змінилися.

Звернемо увагу на будівлю Закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №3 Подільської міської ради, який розташований на вул. Гетьманській та є нащадком школи, що облаштували перші поселенці Лунчі. У 1909 році в ній вчилося 25 учнів, а вчитель отримував від 50 до 75 руб. платні за рік [26, p.10 ]. На 1924 рік це була одноповерхова двокласна початкова школа, в якій було чотири класні кімнати. Директором в ній був Омелян Емільович Міллер. В школі працювали чотири вчителі, які викладали німецькою мовою. В 1937 р. тут відкрилася семирічна школа, а її директором став В. В. Мозер. Заняття проводилися в дві зміни [11, с. 114]. Звісно, що обидва директори за національним походженням були німці. За що Омеляну Міллєру не пощастило – він був розстріляний в роки сталінських репресій [10, с. 5]. Під час німецько-радянської війни 1941–1945 рр. одноповерховий корпус школи був сильно пошкоджений, а після її закінчення – відбудований. Ця будівля і зараз стоїть у дворі сучасної школи в дещо зміненому зовнішньому вигляді і нагадує про її перших забудовників – німців-колоністів. У 1976 році поряд був побудований новий корпус закладу освіти [11, c. 115], а у даний час – це ліцей, який реалізує концепцію «Нової Української школи».

В середині 1960-х рр. у Лунчі понад 1000 колгоспників брали участь у створенні бібліотеки на громадських засадах: ремонтували приміщення, збирали книги [15, с. 34].

На вулиці Успенській можна побачити будівлі колишніх масло-сирзаводу та винзаводу. За роки семирічного плану розвитку народного господарства СРСР (1959–1965) на основних виробничих потужностях Котовського винзаводоуправління проводилася первинна обробка винограду та фруктів, що вирощувалися у колективних господарствах усього північного куща Одеської області [11, с. 70], а маслозавод спеціалізувався на переробці молока та виробництві сиру [9, с. 578].

Радістю для малечі та їх батьків став ясла-садок, який розпочав своє життя у 1964 році та отримав назву «Дзвіночок» [8]. В наш час пріоритетним завданням роботи цього закладу дошкільної освіту є удосконалення системи роботи щодо виховання дошкільнят засобами народознавства, а також формування природно–екологічної компетентності дошкільників через організацію пошуково–дослідницької діяльності.

Оазисом для віруючих стала православна Свято-Успенська церква. Багато років в ній служить штатний клірик Балтської єпархії протоієрей Олександр Кузьмич Мельник, якому вже виповнилося 92 роки і який на даний момент є другим священиком в цій церкві. У 1960 році з благословення Владики та преподобного Кукші Одеського отця Олександра було призначено благочинним церков Котовського округу та настоятелем Свято-Успенської церкви [14]. Отець Олександр розповів, що будівля Божого храму виросла зі звичайного будинку, який спочатку служив молитовним домом, а потім на ньому надбудували дзвіницю і встановили купол. Зараз Свято-Успенська церква знаходиться на етапі реконструкції і є окрасою вулиці [10, с. 5].

А ось віруючі римо-католицької церкви відвідують Каплицю Матері Божої Фатімської, яка розташована на вулиці Гетьманській. Історія її існування бере початок з 2007 року, коли було придбано невеликий будинок для парафіяльних потреб, а 2009 року завершили ремонт цього будинку та облаштували у ньому каплицю і житло дієцезіального священника, котрий проживає тут постійно [30].

Ось така вона Лунча… Зараз важко собі уявити який історичний шлях пройшов би наш край, якби у свій час не оселились би тут німці-колоністи, які освоїли ці землі і внесли свій вклад у його розвиток. Такі риси як грамотність, працьовитість, вміння раціонально господарювати допомагали отримувати їм гарні результати. Але розкуркулення, репресії, війна, депортації не залишили шансів на виживання і забрали життя багатьох етнічних німців. Нажаль зараз про них майже нічого не нагадує.

В цій статті ми мали на меті розкрити невідомі сторінки історії однієї з колишніх німецьких колоній. Зазначимо, що цей матеріал може бути використаний для розробки певного культурного проекту щодо отримання міжнародних, зокрема німецьких або державних грандів для відкриття нового екскурсійного маршруту вулицями міста Подільська, в межі якого увійшла історична місцевість – Лунча (Зеєбах).

1. Архив князя Воронцова. – Москва : Тип. А. И. Мамонтова, 1895. – Кн. 40: Бумаги фельдмаршала князя Михаила Семеновича Воронцова : переписка с графами К. В. Нессельроде и А. Ф. Орловым. – VIII, 526, III с.
2. Бауман Цицилия Ивановна [Електронний ресурс] : жертва политического террора в СССР // Открытый список. – URL: https://ru.openlist.wiki
3. Вершнер Вильгельм Филиппович [Електронний ресурс] : жертва политического террора в СССР // Открытый список. – URL: https://ru.openlist.wiki
4. Вершнер Филипп Христианович [Електронний ресурс] : жертва политического террора в СССР // Открытый список. – URL: https://ru.openlist.wiki
5. Гильд Яков Христианович [Електронний ресурс] // Российский Государственный Военно-исторический архив. – Фонд: Картотека бюро учета потерь в Первой мировой войне (офицеров и солдат). – Ящик: 661-Г. – Карточка 119. – URL: https://gwar.mil.ru
6. Гильд Яков Христианович [Електронний ресурс] // Российский Государственный Военно-исторический архив. – Фонд: Картотека бюро учета потерь в Первой мировой войне (офицеров и солдат). – Ящик: 766-Г. – Карточка 1085. – URL: https://gwar.mil.ru
7. Деханд Лидия Емельяновна [Електронний ресурс] : жертва политического террора в СССР // Открытый список. – URL: https://ru.openlist.wiki
8. Історична довідка [Електронний ресурс] // Заклад Дошкільної Освіти (Ясла-садок) № 7 «Дзвіночок» Подільської міської ради. – URL: https://gkotdnz7.odessaedu.net
9. Історія міст і сіл Української РСР: в двадцяти шести томах. Одеська область. – Київ: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії АН УРСР, 1969. – 911 с.
10. Кобилюк О. В. Краєзнавчий пошук: один день з життя «Лунчі» // Вісті Подільщини. – 2022. – 8 липня. – С. 5, 6.
11. Ковальский А. Д., Добровольская Л. Н., Субботина О. Л., Криворотько М. И. Столица севера Одещины: Очерки: Вчера и сегодня Котовска: Посвящается 225-летию г. Котовска. – Одесса – Котовск: ЧП «Газета «Південний вісник»: Котовская городская типография, 2004. – 186 с.
12. Лунчи К. Другочергові роботи закінчуємо // Червоний степ. – 1924. – №98. – С. 3.
13. Немцы России: населенные пункты и места поселения = Die Deutschen Russlands: siedlungen und siedlungsgebiete : энциклопедический словарь / редсовет В. А. Ауман [и др.] ; сост. В. Ф. Дизендорф. 2006. – М.: «ЭРН», 2006. – 472 с.
14. Поздравление протоиерею Александру Мельнику с 60–летием служения в священном сане [Електронний ресурс] // Сайт Балтской епархии Украинской Православной Церкви. – 2018. – 9 марта. – URL: http://baltaeparhia.org.ua
15. Портянко М. А. Из опыта партийных организаций Украины по развитию общественных начал в культурно-просветительной работе на селе // Ученые записки кафедр истории КПСС ВПШ при ЦК КПСС. – М.: Изд-во ВПШ, 1966. – Вып. 5. – С. 27–50.
16. Постановления Ананьевскаго уезднаго чрезвычайного земскаго собрания 7-го сентября 1897 года с приложениями. – Ананьев : тип. Е. Н. Макаревича и А. А. Коняхина, 1898. – 351 с. разд. паг.
17. Разведчики: Соловьев Александр Иванович [Електронний ресурс] / Интервью и лит. обработка: Н. Чобану // ЯПомню. – 2009. – 3 февраля. – URL: https://iremember.ru
18. Реабілітовані історією. Кіровоградська область: Книга 2: Добровеличківський, Долинський, 3нам'ямський, Кіровоградський, Компаніївський райони. – Кіровоград: МПП «Антураж А», 2004. – 539 с.
19. Результаты подворной переписи Ананьевского уезда 1886-1887 гг. – Херсон : Ананьев. уезд. зем. управа, 1889. – [4], II, 454 с.
20. Социалистическое переустройство сельского хозяйства Молдавской АССР. (1920-1937 гг.) : [Сборник документов] / Сост. канд. ист. наук С. Я. Афтенюк, канд. ист. наук К. В. Стратиевский, И. И. Терехина. - Кишинев : Картя молдовеняскэ, 1964. - 480 с.
21. Список населенных мест Херсонской губернии : (По данным Всероссийской сел.-хоз. переписи 1916 г.) / Издание Херсонской губернской земской управы. – Александрия: Типография. Ф. Х. Райхельсона, 1917. – 377 c.
22. Список населенных мест Херсонской губернии [по сведениям 1887 года]. – Херсон: Херсонский губернский статистический Комитет, 1888. – 195 с. разд. паг.
23. Список населенных мест Херсонской губернии и статистические данные о каждом поселении / Губернский статистический комитет. – Херсон: типография Губернского Правления, 1896. – [2], XXIV, 544 c.
24. Список репрессированных по Одесской области (данные на 01.08.2020 г.) [Електронний ресурс] // Historischer Forschungsverein der Deutschen aus Russland. Е. V. – URL: https://www.hfdr.de
25. Birsula – Gross-Fontal, Nesselrode and Seebach // The Hoffnungstal Odessa Newsletter. – 1995. – Vol. 3, Issue II. – P. 3–4.
26. Evangelical Lutheran Churches in Russia: Section 95 Hoffnungstal Parish (Church District) / Translated by Ed Schulz // The Hoffnungstal Odessa Newsletter. – 1995. – Vol. 2, Issue III. – P. 8–10.
27. Height J. S. Homesteaders on the Steppe: Cultural History of the Evangelical-Lutheran Colonies in the Region of Odessa, 1804-1945: The Odyssey of a Pioneering People. – Bismarck : North Dakota Historical Society of Germans from Russia, 1975. – ХII, 431 p.
28. Kit Carson County Pioneers: Johannes and Freiderika Lutz [Електронний ресурс] // COGenWeb: Free Online Colorado Genealogy and History. – URL: http://www.cogenweb.com
29. Our return to Germany (Diary of Gertrud Peterreins nee Schlaht) / translated by Elli Wise // The Hoffnungstal Odessa Newsletter. –1996. – Vol. 4, Issue II. – P. 8–10.
30. Podilsk. Kaplica p.w. Matki Bozej Fatimskiej (2007 – 2009) [Електронний ресурс] // Koscioly i kaplice Ukrainy. – URL: https://rkc.in.ua
31. Praktischer Reisefuhrer durch Russland. Nebst einer Eisenbahnkarte. – Leipzig: Wolfgang Gerhard, 1881. – VIII, 270 S.
32. The First Bauders to America [Електронний ресурс] // Bauder Family History. – URL: http://www.bauderhistory.com