с. Гулянка, Одеська область   

Історія села Гулянки. Частина друга

Станом на 1923 рік, село було в складі Дубоссарського району Одеської губернії. 1924 року в селі діяв філіал Койківського сільськогосподарського товариства – машинне товариство «Вільний хлібороб» [11;с.91].

Невдовзі, на території Одеської губернії, постановою Центрального Виконавчого Комітету УСРР від 12 жовтня 1924 була створена Молдавська Автономна Соціалістична Радянська Республіка. З Олексіївського, Ставрівського і частини Дубоссарського районів був створений Олексіївський район, який у 1925 році перейменували в Красноокнянський.

1926 року в Гулянці було утворено Товариство з обробітку землі (ТОЗ), 1928 року – артіль «Червоний орач». Першим головою новоствореної організації був Іван Мунтян, який перед цим закінчив ремісниче училище. Він же перший пригнав трактора до колгоспної садиби. В ті часи професія тракториста була однією з найпочесніших. І наступними, хто освоїв її, в господарстві були Андрій Сардар і Олександр Грабовський. Машини для всіх колгоспів виділяла комуна села Новогерманове (суч. село Маяки) [16].

Партійно-комсомольська група була створена у селі у 1928 році. Наприкінці 1920-х років в селі проводилась жорстка політика по примусовому вступу селян до колгоспів. Незадоволених політикою радянської влади було вислано за межі району. 27 листопада 1931 року було арештовано Телеуцу Василя Єремійовича, 1904 р.н., міліціонера 5-го взводу 2-го Молдавського промдивізіону по статті 54-12 КК УСРР, 97 КК УСРР. Особливою нарадою при колегії ДПУ УСРР 1 серпня 1938 року було винесено вирок – 3 роки виправних трудових таборів. Реабілітований Телеуца Прокуратурою Одеської області тільки 9 липня 1991 року.

В Дубоссарському районі діяло 3 марксистських гуртка, в Гулянці (керівник, вчителька, член РКП(б), Поличинська О.В. Заняття проводились тричі на тиждень. Для проведень лекцій, доповідей, бесід, читок в школах політграмоти, гурткам рекомендувався окремий список книг [5;с.98].

Весною 1929 року в селі Гулянка об’єдналися 248 селянських господарств. В зонах діяльності Дубоссарської та Красноокнянської машинно-тракторних станцій весною 1929 року 10 сіл повністю і 10 частково перейшло в товариство з спільної оранки землі (ТСОЗ) [1;с.11].

Трагічні події 1932-1933 років також не обійшли село. Відомо, що під час організованого радянською владою Голодомору 1932-1933 років померло щонайменше 4 жителі села. Про свавілля Гулянської сільради відомо з таємного листа секретаря газети «Правда» Л.З. Мехлісом Сталіну: «В д. Гулянка Червоно-Окнянского р. пройшло через «кутузку» при сільраді 120 колгоспників і одноосібників, причому сиділи вони нерідко по 7 діб. Виявлено це було (в офіційному порядку, в неофіційному це було відомо весь час) на початку грудня, але до цього дня голова сільради, кандидат партії, не тільки не виключений з партії і не відданий під суд, але продовжує працювати на селі в якості голови сільради».

Крім цього, 1 квітня 1932 року, в село Нестерово Реймарівської сільради Дубоссарського району прибули понад 400 жителів Гулянки, які розграбували хлібний склад і винесли понад 500 пудів зерна. Розслідуванням було встановлено, що керівниками цих дій були жителі Гулянки, також в селі проходила агітація так само відібрати і кукурудзу. Також на склад Союзхлібу в с. Нестерове готувався напад жителями Гулянки: Мирончуком Іваном, Мирончук Варварою, Григоренком Кузьмою, Лупшою Агрипиною та Миндрою Лукою. Перед цим, 31 березня, в Гулянці групою колгоспників в 70 осіб був відчинений склад, звідки винесли понад 20 пудів посівної кукурудзи [3;с.42-43].

Згідно із свідченням Вартик Ніоніли Пилипівни, від голоду у 1933 році померли: її сусід Леонтій Боровський, 2 його дитини та селянин Кіндрат Тімотін [7;с.829].

У 1935 році колгосп «Червоний орач» розділили на два: імені Дзержинського та ім. Комінтерну. Головою першого колгоспу так і залишився Іван Мунтян, а ім. Комінтерну очолив Леонтій Гуртовий. Трохи пізніше був створений також колгосп ім. Дзержинського (голова – Максимець Лука Максимович). Крім цього, землі села Гулянки входили до колгоспу «Маяк».

Не встигли загоїтися рани від смертей рідних та близьких, як репресивна машина більшовизму запрацювала знову. 15 жовтня 1938 року було заарештовано Євдокимова Микиту Васильовича, 1907 р.н. Євдокимов був за походженням молдованин, з селянської родини, мав початкову освіту. На момент арешту працював столяром Криворізької меблевої фабрики. Був звинувачений у шпигунстві на користь Румунії. Розстріляний 14 листопада 1938 року [2].

Сталінський терор торкнувся і гулянчанина Лінди Миколи Дементійовича, 1895 р.н. Він був заарештований працівниками райвідділу НКВС Красноокнянського району 1 вересня 1937 року, розстріляний 8 грудня 1937 року в Одесі. 9 лютого 1938 року заарештували Миндру Пилипа Івановича, 1883 р.н. по статті 54-10 ч.1 КК УСРР. Особливою трійкою НКВС Молдавської АРСР був винесений вирок – 10 років трудових таборів. Але 29 травня 1939 року постановою УДБ НКВС МАРСР вирок було скасовано.

В серпні 1940 року, коли Автономну Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку було скасовано, село в складі Красноокнянського району перейшло до Одеської області.

З початком Другої світової війни бої біля села точилися з липня місяця 1941 року. Оборону села тримала 30-та стрілецька дивізія. У розвідувальної зведенні штабу Південного фронту від 5 серпня 1941 року бойових діях військ противника повідомляється, що в другій половині дня 4 серпня ворог, за підтримки 3-4 дивізіонів артилерії, зайняв Гулянку, Тригради, Вижине, Єленівку. Розпочалася окупація, яка тривала 2,5 роки.

Невдовзі, після окупації села, німецьким каральним загоном було заарештовано єврейське населення. Зокрема, трагічний розстріл євреїв відбувся на тодішньому скотомогильнику між селами Гулянка та Будаєшти у вересні місяці – загалом 76 жертв [4;с.55].

Швець Віра Федорівна народилася 1924 року в Дубоссарах. Вже будучи емігранткою в США, вона згадувала про далекі події війни: «…було дві сестри в мене та мама. І ми, що могли, взяли на плечі. Мама взяла в торбу трохи борошна, пачку солі, сірники та й пішли. Далеко пішки не підеш. І ми прийшли в Красноокнянський район, село Гулянка. І там ми були до серпня місяця. У серпні місяці вже зайшли туди німці та в рупор говорили російською мовою, що всі повертайтеся назад, хто звідки приїхав сюди, йдіть усі додому. Війна вже скінчилася. Ну і ми так само зібрали вже те, що лишилося – там й їсти вже нічого не залишилось. І ми повернулися додому. Коли прийшли додому, наш будинок був зайнятий, там жили чужі люди». В Дубоссарах Віра з родиною стали свідками масового розстрілу євреїв з навколишніх районів і тільки дивом врятувалися [6].

«Навесні 1944 року 53-а та 54-а ударні армії 2-го та 3-го Українських фронтів із запеклими боями наближалися до Дністра, на той час моральний дух ворога вже був зламаний, – розповів на мітингу учасник визволення Дубоссар, член президії ради 54-ї повітряно-десантної дивізії, голова районної ветеранської організації Борис Терін. – У районі села Гулянка ми виявили три покинуті танки та десятки вантажних машин. Противник спішно переправився на правий берег і підірвав міст у Дубоссарах. Відступ був схожий на втечу, на лівому березі залишалися солдати, які не встигли втекти, і ми їх виловлювали» [8].

З початку Великої Вітчизняної війни Микола Федоров разом зі своєю родиною перебував в окупації у селі Гулянка. «2 квітня 1944 року звільнили наше село від фашистів, – згадує Микола Федоров. – Лейтенант Радянської Армії запитав мене, чи знаю я окружні шляхи до Дубоссар і чи не зможу їх проводити потай від ворога. Я добре знав дороги і погодився допомогти. Через Нові Гояни, Василівку, Калинівку ми добиралися до Дубоссар, де окупанти утримували позиції і не чекали нашого приходу. 12 квітня ми підійшли до Дубоссар, у районі нинішньої «Сільгосптехніки». Було страшнувато: йшла дуже сильна стрілянина, лунали вибухи... Але я згадав, як до початку війни нас вчили поводитися зі зброєю. Дізнавшись про це, офіцер вручив мені гвинтівку, і я вперше взяв участь у справжньому бою…». Радянські війська витіснили окупантів, наступаючи одночасно з кількох напрямків. Дубоссари звільнили, і лейтенант особисто оголосив подяку хлопцеві з Гулянки за допомогу. І цей факт став приводом для зарахування Миколи Федорова до 73-го полку 2-го Українського фронту 53-ї армії [9].

На фронтах Другої світової війни боролися проти ворога 342 мешканці, 209 з них відзначені урядовими нагородами, 129 осіб загинули на полі бою, їм у 1970 році споруджено пам'ятник, на меморіальних плитах висічені імена загиблих. У Гулянці є братська могила та пам'ятник 20 воїнам (89 гвардійська стрілецька дивізія, 111 та 213 стрілецькі дивізії), які віддали життя за визволення села 04.04.1944 року від фашистських загарбників [12;с.27].

Особливо славилося село своїми жителями, які були нагороджені орденом Слави. Гулянці ще довго пишалися своїми героями. Їх було 17:

1. Байтрак Іван Григорович, 1914 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
2. Ігнатов Афанасій Миронович, 1909 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
3. Кострик Олександр Карпович, 1923 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
4. Куницький Максим Філіпович, 1914 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
5. Лозанов Микола Зіновійович, 1916 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
6. Лозанов Андрій Фокович, 1924 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
7. Лозанов Пилип Зіновійович, 1911 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
8. Маланкевич Іван Костянтинович,1924 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
9. Мирза Василь Михайлович. 1909 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
10. Степанов Василь Пантілейович, 1921 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
11. Сардар Іван Григорович, 1906 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
12. Тимотін Олексій Миколайович, 1910 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
13. Телеуца Іван Іванович, 1924 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
14. Унтилов Прокопій Миколайович, 1901 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
15. Шаргородський Василь Іванович, 1920 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
16. Шевченко Василь Степанович, 1906 р.н., орден Слави ІІІ ст.;
17. Штейн Семен Ізраільович,1916 р.н., орден Слави ІІІ ст.

Крім цього, в селі проживали повні кавалери ордену Слава, тобто були нагороджені І,ІІ та ІІІ ступенями. Це Миндра Григорій Лук’янович та Сардар Гаврило Григорович.

Відомим в селі був також бойовий медик часів Другої світової війни, лейтенант медичної служби Єременко Кирило. Кирило Емільйович народився 1918 року в Гулянці, був мобілізований на фронт в червні 1941 року Кривоозерським РВК Одеської області. За бойові заслуги був нагороджений 5 медалями. Демобілізувався 24 листопада 1945 року, останні роки життя провів в м. Саратов.

Із нагородних листів: «Товарищ Еременко состоит в армии с июня 1941 г. Участвовал в боях под г. Ананьев. Имеет тяжелую контузию.При ликвидации вражеских группировок в районе г. Яссы проявил самоотверженность и умение в сохранении жизни бойцов во время их ранения и сам лично участвовал в этой операции».

«Товарищ Ерёменко К.Е. на строительстве мостов и переправ в полосе действий 46-армии и через канал Рабо и приток р. Дунай проявил исключительные способности по организации медико-профилактических мероприятий среди подразделений. Не считаясь с опасностью, в момент обстрела противником, тов. Ерёменко оказывал немедленную помощь бойцам».

Окремо можна розповісти про ветерана, учасника бойових дій у Другій світовій війні Мирзу Івана Антоновича. Народився ветеран 1923 року в селі Гулянка в родині колгоспників. До війни закінчив семирічку. А потім замість шкільних канікул була участь в побудові оборонних рубежів біля села Глубочок, потім два з половиною роки румунської окупації. Мобілізували його в березні 1944 року після визволення села від окупантів. Якось Іван Антонович згадував, що видали їм тоді амуніцію, а чобіт не було, то солдати спочатку воювали в постолах. З посмішкою говорив: добре, що йшло до літа. Зброї теж не вистачало, одна гвинтівка на двох. 2 травня 1944 року Іван Антонович пройшов бойове хрещення. Скупо розповідає про свої фронтові дні та ночі. Казав, що воював, як виконував буденну роботу: важко, але на совість. В одному з боїв отримав поранення. На підводі його доставили до польового шпиталю, а потім до Вінничини. Вісім місяців Іван Антонович заліковував рани, а потім знову на фронт. Перемогу зустрів в лісі під Прагою.

Після остаточної перемоги над фашизмом рядовий Мирза Іван Антонович продовжував службу в 50 окремій роті техніків 117 полку, завідував складом горючо-мастильних матеріалів. До України повернувся у 1948 році, після демобілізації. У рідному селі тоді застав страшний голод. Працював трактористом, комбайнером. У Мирзи Івана Антоновича велика родина: восьмеро дітей, п’ятнадцять онуків, двадцять два правнуки. Один з онуків, Непомнящий Іван боронив рідну землю на сході України. Навіть у свої дев’яносто з плюсом Іван Антонович ще порався по господарству, любив читати газети та книги без окулярів. Любив він також співати пісні.

Останні десятиліття життя проживав ветеран у Кагарлику Біляївської громади. З розповідей односельчан не любив надмірної уваги до себе і ніколи не виступав з розповідями про свій бойовий шлях. Говорити любив про мирне життя. З хліборобами – про урожай, з господарями – про сінокіс і погоду, з жінками – про городину та господарство. Мав гарне почуття гумору, міг заспокоїти чи підбадьорити, пожартувати. Його пам’ятають як щиру, добру людину. Помер у віці 99 років [13].

Окупація села закінчилась в квітні 1944 року. В Державному архіві Одеської області зберігається фонд № Р-2701 «Примария села Гулянки. Село Гулянка Красноокнянского района». Фонд налічує 18 справ за період 1941-1943 роки, в даних справах містяться копії наказів, розпорядження, постанови, інструкції Губернаторства Трансністрії (до якого входило село на час окупації), списки робітників префектури, власників виноградників, худоби, членів громади та ін.

У 1950 році всі колгоспи було об’єднано в один – імені Хрущова. Головою колгоспу обрано Гуртового Леонтія Родіоновича, а в 1952 році його обрали головою сільської ради в с. Гулянка. У 1958 році колгосп змінив свою назву на імені Котовського і головою було обрано Носача Михайла Івановича. І лише з 1959 року колгосп отримав свою останню назву «Іскра». В тому ж році його очолив Йожиця Іван Митрофанович. Далі колгосп «Іскра» очолив Кушнір Віктор Дмитрович (1960-1970). Він був премійований автомобілем «Победа» за перше місце в області по надоях молока.

На початку 1970-х років на території села розміщувалася центральна садиба колгоспу, який володів тоді 7 тис. га землі, в т. ч. 4640 га орної. Господарство спеціалізувалося на вирощуванні зернових культур та м’ясо-молочному тваринництві. Підтримувалося м'ясо-молочне тваринництво та підсобні підприємства – пилорама, олійня, ремонтна майстерня. За трудові успіхи 147 колгоспників були нагороджені державними орденами та медалями, колишній головний агроном колгоспу М. С. Тімотін та комбайнер І. Г. Рябчук – орденом Жовтневої Революції.

Далі колгосп «Іскра» очолювали:

• Куницький М.Ф. – 1970-1978 рр.
• Шишканюк М. – 1978-1979 рр.
• Ліповський М.В. – 1980-1984 рр.
• Осовський В.Ф. – 1984-1988рр.
• Місяйло М. – 1988-1992 рр.
• Мирза П.Я. – 1992-2000 рр.
• Куницька О.М. – 2000-2007 рр.

Гулянській сільраді тоді були підпорядковані населені пункти Будаївці, Вовче, Дністровець, Нестерове, Новодорицьке, Новорозівка, Платонове, Римарівка, Садове, Тригради, Улянівка, Федорівка. Це період новобудов в селі, це розквіт колгоспу «Іскра». За часи головування Віктора Кушніра в колгоспі було збудовано: 5 молочнотоварних ферм, свиноферма, птахоферма, майстерня, пилорама, олійня, лазня, гараж, Будинок культури, багато нових будинків виросли по селі в ті роки. У селі було кафе «Соняшник», де кухарі Лупша С.І., Миндра А., Шаргородська Р. готували страви для жителів села, гостей.

Завідувачем тваринницькою фермою був Смалієвський Григорій Миколайович. Відомою в селі була передова доярка, пташниця Тімотіна Варвара Іванівна.

Смалієвський Григорій

Тімотіна Варвара

Знали в Гулянці й Ігнатову Надію Яківну. Це жінка, яка все своє трудове життя пропрацювала в колгоспі «Іскра» водієм. Вона не лише освоїла складну техніку, а й досягла значних результатів в колгоспі. Свою трудову діяльність Надія почала в 1960 році, а в 1970 році Одеська кіностудія зняла телевізійний фільм про жінку-водія. Жінка пропрацювала водієм 30 років. За досягнуті успіхи в роботі Надію відзначено почесними званнями і грамотами. Вона не тільки добре працювала, а ще й гарно грала на гармошці.

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 746 осіб, з яких 318 чоловіків та 428 жінок. У середній школі 23 вчителі навчали 230 учнів, працював будинок культури із залою на 350 місць, бібліотека з книжковим фондом 8,5 тис. екземплярів. Працювали фельдшерсько-акушерський пункт, дитячі ясла-садок, пункт побутового обслуговування, їдальня, п'ять магазинів, відділення зв'язку, ощадна каса.

2000 року Мирзі Вірі Миколаївні, члену ради організації ветеранів села Гулянка Розпорядженням Президента України було призначено довічну державну стипендію як учаснику бойових дій у період Другої світової війни 1941-1945 років, який має визначні заслуги і зробив вагомий внесок у розбудову Української держави [10].

2010 року за материнську самовідданість, народження і зразкове виховання дітей, забезпечення умов для всебічного їх розвитку Указом Президента України було присвоєно почесне звання «Мати-героїня» таким жителям Гулянки:

• Богдан Марії Іванівні – матері семи дітей;
• Єроменко Марії Олексіївні – матері п'яти дітей;
• Куницькій Ганні Кирилівні – матері п'яти дітей;
• Тюріній Вірі Олександрівні – матері п'яти дітей [14].

З 2013 по 11 квітня 2014 року в Гулянському НВК працював медбратом Антипов Микола Петрович, який геройськи загинув 7 серпня 2014 року на Сході України.

Окремо можна розповісти про культуру села. Перший сільський клуб був розташований на долині десь біля будинку Тодора Гафіци, де стоїть колодязь із журавлем. Це було в 1940-х роках, завідував тоді клубом Микола Трохимович Калін. Тут при клубі була і перша бібліотека, завідувала нею Лупша Анісія Митрофанівна. Пізніше клуб змінив своє розташування. Він знаходився біля будинку, де проживала сім’я Гайдуків. Нині будівля зруйнована. А бібліотеку перенесли в приміщення сільської ради, де тепер знаходиться відділення зв’язку. Бібліотекарем працювала довгий час Ніна Нікіфоровна Захарова, колишня місцева вчителька. Перші гуртки художньої самодіяльності, гуртки по вишиванню були організовані цією жінкою.

У 1950-х роках роботу клубу очолив Гаврило Миколайович Мирза. Далі під сільський клуб перебудували церкву, що стояла на місці будинку Гуртового Леоніда. І лише в 1961 році було збудовано новий Будинок культури на найвищому місці в селі, який зберігся до нашого часу. Першим директором його став Куницький Михайло Федорович. Сільська бібліотека переїхала в новий Будинок культури, де бібліотекарем довгий час працювала Лупша Ганна Іванівна.

У 1961 році, закінчивши Одеське культурно-освітнє училище, сільський Будинок культури очолив Мирончук Степан Степанович. На цій посаді він працював до 1988 року. Це був цікавий і насичений період. Концерти, виїзні агітбригади, духовий оркестр прославили село не лише в районних конкурсах, а й в обласних.

Був створений ансамбль «Червона калина» (Йожиця Людмила, Куницька Світлана, Бабіна Валентина, Гончарук Лідія, Куницька Галина, Славинська Людмила, Шаргородська Любов, Таран Галина) спочатку під керівництвом Мирзи Валентини і в подальшому Місяйло М., Йожиці Івана та Мирончука С.С.

В Будинку культури діяв також духовий оркестр (Кулик Михайло, Солонар Микола, Тімотін Григорій, Лінда Анатолій, Куницький Павло, Солонар Михайло, Гаврилашенко Леонід, Гуртовий Микола, Іригін Леонід, Лінда Борис, Матей Макарович) під керівництвом Мирзи Володимира та Єрасов Володимира в подальшому. У 2005 році директором Будинку культури став Соломінцев Олександр Дмитрович, а художнім керівником Ігнатова Ірина Володимирівна.

Дбають гулянці і про культурне життя та дозвілля. Дуже гарно про гулянський Будинок культури було написано жителькою села Чумаченко Людмилою у 2013 році: «Він височіє над селом на пологому пагорбі серед таких, як сам, старих дубів і кленів, статечний і величний, мов аристократ. У його стінах співали хори і вокально-інструментальні ансамблі, грав духовий оркестр, ставилися вистави, відбувались урочистості та сільські збори. Це наш будинок культури – хранитель духовності. Як і багато років тому, його вогник, що пробивається крізь розлоге гілля, вабить людей.

За всю свою славну історію Гулянський будинок культури ніколи не стояв пусткою, тому що гулянчани – народ веселий і компанійський. Пощастило і на керівників культурно-масової сфери. Завдяки їхній турботі село живе, примножує давні добрі традиції. Нинішня молодь має де зібратися і відпочити.

Господарював в будинку культури поет-пісняр Олександр Соломінцев, який чимало своїх творів присвятив рідному селу та землякам. Залюбки виконує його пісні вокальний квартет «Мамина пісня», до якого входять Валентина Мирза, Світлана Куницька, Лідія Саламаха та Ірина Ігнатова. Які в них гарні голоси! Слухаєш не наслухаєшся. Керує квартетом Ірина Ігнатова – енергійна, завзята. До того ж вона зуміла об’єднати чималий колектив однодумців, створивши тріо сучасної пісні «Лебідка», дует «Тет-а-тет», танцювальний колектив «Чорнобривці». Кожен із учасників художньої самодіяльності – особистість зі своєю долею, життєвими принципами і досвідом. У кожного свої турботи і проблеми. Але тут, у спільній творчості, розкриваються нові грані їхньої індивідуальності, відступають тривоги, приходить натхнення, відновлюються духовні сили. Адже всі негаразди забуваються, коли виходиш на сцену і на твою адресу лунають оплески вдячних глядачів. Настає вечір – і в Гулянському будинку культури засвічуються вогники. Як промінь серед бурхливого моря, він указує шлях до рідної гавані, де живе дух молодості, творчості, самовираження» [15].

У 2019 році директором Будинку культури стала Нирка Тетяна Анатоліївна. Культурне життя продовжується. Створено колектив «Веселушки» (Нирка Тетяна, Ігнатова Ірина, Алєйнікова Ольга, Воданюк Інна, Юдін Тетяна, Богдан Ірина, Сардар Світлана, Єрьоменко Каріна). Продовжують працювати тріо «Лебідка» (Сардар С., Гоменюк Т., Ігнатова І.) і тріо «Мамина пісня» (Мирза Валентина, Саламаха Лідія, Мунтян Раїса).

Перший навчальний заклад у селі Гулянка було відкрито в 1910 році. Це була двокласна земська школа, в якій навчались грамоті 30 чоловік, переважно діти заможних селян. В селі проживало населення української і молдавської національностей, в зв’язку з цим, в середині 1920-х років було відкрито дві школи: українську і молдавську.

В період колективізації (1929-1932 рр.) учителями в Гулянській школі працювали Пісоцький Петро Якович, Дубина, Молчан, Кірсей Улян Ігнатович. Директором української школи був Драчинський Митрофан Дмитрович, молдавської Молчан, а пізніше Пісоцький П.Я. З часом обидві семирічки молдавська і українська були об’єднані в одну українську школу. У роки Другої світової війни в окупованому румунами селі діє румунська школа. В 1955 році відбувся перший випуск 10 класу Гулянської середньої школи.

Старі приміщення Гулянської середньої школи на той час уже не задовольняли вимог навчально-виховного процесу і в 1976 році на території села розпочалось будівництво нової школи. 27 грудня 1976 року відбулось урочисте відкриття нової школи. Директор школи Белега Дмитро Йосипович і завуч Пуга Іван Семенович виступили з промовою і словами подяки за цінний подарунок учням і вчителям школи. Червону стрічку перерізала учениця 10 класу Мирза Таїсія Михайлівна.

В новій школі стало можливим застосовувати кабінетну систему навчання учнів. Школа розрахована на 392 учнівських місця. В ній 14 класів-кабінетів, спортивний зал, їдальня, всього біля 70 приміщень. Учителям і учням створені відмінні умови для роботи і навчання. Старі приміщення були перебудовані під інтернат для учнів школи, які проживали у віддалених від Гулянки селах.

У 1977-1978 роках в школі директором працює Фанкін Сергій Павлович, який доклав багато зусиль для оформлення школи, її кабінетів, коридорів, актового залу.

У 1978 році на посаду директора призначено Пугу Івана Семеновича, який працював директором школи 24 роки, а учителем математики понад 40 років. Завучем працює Лозанова Поліна Миколаївна. Учні і вчителі обладнують класи, садять біля школи дерева. В школі працюють гуртки: танцювальний, вокальний, хоровий. Школа неодноразово нагороджувалась грамотами.

З 1981 – 1985 роки в Гулянській школі завучем працює Букир Сергій Васильович, а з 1985 по 1994 рік Куницька Галина Марківна. Колектив поповнився новими педагогами. У 1992 році на території старої школи розмістилась прикордонна застава.

У 2002 році директором школи стає Верлан Станіслав Васильович, а завучем – Лозанова Олеся Йосифівна, а потім завучем у 2011 році - Єрьоменко Інна Павлівна.

У 2010 році Гулянська середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів перейменована в Гулянський НВК (загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад). У 2015 році заступником директора з навчально-виховної роботи працює Мельниченко Наталія Михайлівна і Лозанова Олеся Йосифівна.

З проголошенням в 1991 році самостійної України, колгоспна земля була розпайована. Багато жителів Гулянки взяли на свої паї виділені ділянки землі і почали самостійно господарювати. Інша частина жителів здала свою землю в оренду до утвореної на базі колгоспу ТОВ «Маяк» або підприємцям.

У сільській хатині в селі відкрили церкву. 17 квітня 2007 року відбулося встановлення Хреста за участю єпископа Одесько-Балтської Єпархії Якова та Дідича Петра – першого настоятеля храму Покрови Пресвятої Богородиці села Гулянки. Після нього служив отець Орсуляк Ігор Адамович. На сьогодні в церкві веде службу отець Марчук Іван.

З 25 травня 2022 року філію Гулянська загальна середня школа І-ІІ ступенів з дошкільним відділенням перейменовано на філію Гулянська гімназія з дошкільним відділенням та початковою школою «Ткаченківського опорного ліцею з дошкільним відділенням, початковою школою та гімназією Окнянської селищної ради Подільського району Одеської області». Посаду завідувача філії займає Швець Віталій Володимирович. Склад колективу поступово змінюється. Йдуть на пенсію досвідчені майстри педагогічної праці, а на зміну їм вливаються в дружню вчительську сім’ю молоді педагоги.

На сьогодні це село є одним з найбільших сіл на півдні Окнянської громади. Старостою Гулянського округу працює Ігнатов Олександр Вікторович. У центрі села знаходиться дитячий майданчик, три магазини продовольчих товарів. В даний час працює медпункт, поштове відділення, сільський клуб, працює млин, господарем якого є Уманець Сергій.

Історія цього села насичена різноманітними подіями, в яких переплелися долі жителів Гулянки. Мирза Валентина Петрівна, яка намагалась зберегти ці події для наступних поколінь, зробила чималий дарунок для сучасних дослідників історії села. Вона створила невеличкий рукопис з історії населеного пункту, який доповнив дану роботу. Тепер можна більш поглиблено ознайомитися з історією рідного краю.

Сільську раду Гулянки очолювали:

• Грабовський С.Й. – 1944 р.
• Кучеренко М.Ю. – 1948-1951 рр.
• Гуртовий Л.Р. – 1952-1968 рр.
• Миндра Г.Л. –1968-1986 рр.
• Бабін В.П. – 1986-1994 рр.
• Смалієвський Г.Л. –1994-1998 рр.
• Коніков О.М. –1998-2010 рр.
• Ігнатов О.В. – з 2011 року по теперішній час

1. Асипов Л.А. Молдавская областная партийная организация в борьбе за проведение коллективизации сельского хозяйства, 1929-1932 гг. Картя Молдовеняскэ, 1963. – 48 с.
2. Відкритий список жертв політичних репресій в СРСР. Євдокимов Микита Васильович. Режим доступу: ua.openlist.wiki
3. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні: Злочин влади – трагедія народу: док і матеріали / Державний комітет архівів України, Центр. держ. архівів громад. об-нь України; кол. упоряд.: В.С.Лозицький [та ін.]. – К.: Генеза, 2008. – 504 с.
4. Жосан С. І. Події Голокосту в Окнянському районі Одеської області // Історичні мідраші Північного Причорномор'я / Голов. ред. Л. Л. Левченко. – Миколаїв: Типографія Шамрай, 2020. – Випуск ІХ. Том І. – С. 53-63.
5. Иванова З.М. Культурное строительство в левобережной Молдавии в первые годы Советской власти. (конец 1917-октябрь1924 г.) Штиинца, 1984. – 205 с.
6. Меморіальний музей Голокосту США. Інтерв’ю взяте Дмитром Кожухарьовим у Швець Віри Федорівни. Режим доступу: collections.ushmm.org
7. Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Одеська область. – Одеса: Астропринт, 2008. – 1008 с.
8. Новости ПМР. На знамени Дубоссар появилась вторая высшая награда Приднестровья. Режим доступу: news.pmrgid.com
9. Поклонитесь ветерану! Приднестровье. Главная газета страны. Режим доступу: pridnestrovie-daily.net
10. Про призначення довічних державних стипендій для учасників бойових дій у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. Розпорядження Президента України від 26.12.2000 року № 384/2000-рп. Режим доступу: zakon.rada.gov.ua
11. Социалистическое переустройство сельского хозяйства Молдавской АССР. (1920-1937 гг.) : [Сборник документов] / Сост. канд. ист. наук С. Я. Афтенюк, канд. ист. наук К. В. Стратиевский, И. И. Терехина. – Кишинев : Картя молдовеняскэ, 1964. – 480 с.
12. Суховій Л.Н., Арутюнова І.В., Шерстюк Л.В. Пам’ятники Великої Вітчизняної війни (Одеська область). Частина 2. Управління об’єктів культурної спадщини, 2004. – 34 с.
13. У Біляївської громади втрати: пішов з життя останній учасник бойових дій у ІІ світовій війні. Біляївка City. Режим доступу: bilyayivka.city
14. Указ Президента України від 18.01.2010 № 39/2010. Про присвоєння почесного звання «Мати-героїня». Режим доступу: regulation.gov.ua
15. Чумаченко Л.В. Тут співає душа // Сільські вісті. 12 грудня 2013 року. № 146.
16. Чумаченко Л.В. Якого ми роду? // Промінь Ілліча. – 4 серпня 1990 р. – С.3