В березні 1917 року в Одесі з числа Союзу Української Молоді постала молода напіввійськова організація «Січ», на зразок галицьких, чисельністю в 50-60 осіб, серед яких був молодий Юрій Липа. Її очолив колишній старший десятник легіону Українських Січових Стрільців, що втік з російського полону, Янів2.
Наприкінці березня – на початку квітня 1917 року в Миколаєві активізується український військовий рух.
За таких обставин, створення 4 квітня одеської української Військової Ради (далі – ОУВР) мало виняткове значення. Адже вона мала стати українським варіантом рад солдатських депутатів, що масово створювалися на хвилі демократизації. ОУВР була сформована на зібранні делегатів від усіх військових частин та окремих військових, які були зацікавлені в організації українців-військових. Збори проходили в приміщені Вищого початкового училища на вул. Старопортофранківській, 16. Пізніше адресою Військової Ради стала вулиця Херсонська, тепер Пастера, 52. Проте, як зазначає одеський дослідник О. Шишко, «створення ОУВР було започатковано ще 31 березня і продовжено 4 квітня, коли на зібраннях військових українців в окремих військових українців було всі українські гуртки, які існували в окремих військових підрозділах». У ці дні присутні й вирішили утворити ОУВР, до складу якої мали увійти делегати від українців усіх частин Одеської військової округи та Чорноморського флоту. За словами історика, за виборну одиницю вирішили вважати роту, батарею, ескадрон, судно, команду. При цьому, згідно давнього запорізького звичаю, офіцери і солдати мали обирати від себе депутатів спільно. На перші два зібрання було делеговано представників 45 військових частин. А також закликали інші частини якнайскоріше провести вибори своїх представників до ОУВР за принципом «по 1 делегату від кожної частини»3.
Самі учасники подій подають іншу дату початку розгортання українського військового руху. Так, зазначається, що вже 21 березня Український Керівничий Комітет скликав у місті перше віче. А через декілька днів відбулося перше зібрання військових-одеситів за місцем розташування їхніх гарнізонів чи частин, на якому була обрана перша Військова Рада, що мала об’єднувати військових-українців Одеської округи, Румунського фронту і Чорноморського флоту. Це був, так би мовити, прообраз створеної 4 квітня ОУВР.
У березні 1917 р. за ініціативою Центральної Ради було проведено перші, а в квітні – другі збори моряків-чорноморців (м. Севастополь). Перші – менші, а другі – численні, з широким представництвом, де обрано керівництво Ради Української Чорноморської громади4. Головою став В. Лященко (Лашенко, Лащенко), заступниками стали вчитель М. Коломієць й матрос М. Пащенко. Військову секцію очолив капітан-інженер М. Неклієвич (з часом підполковник і начальник окремого відділу судно будівництва при Головному військово-технічному управлінні Міністерства з морських справ у Києві), а просвітню секцію очолили В. Лященко та підполковник В. Савченко-Більський (майбутній генерал-хорунжий українського флоту). На чолі агітаційно-пропагандистської секції став підполковник військово-морського судового відомства В. Богомолець, господарською секцією почав керувати рантовий Лихоніс. Згада Рада чимало зробила для формування військово-морських сил України5.
26 квітня відбулись установчі збори військової організації регіону, де було проведено вибори керівного складу й прийнято назву, яка потім рідко зустрічалася – Одеський Український Військовий Кіш, районом діяльності якого визначено Одеську військову округу, Чорноморський флот і Румунський фронт. Кіш, як визначав прийнятий 31 травня статут, мав об’єднати усіх солдатів-українців й військових урядовців визначеної території, а згодом, не виключено, замінити зазначені російські військові одиниці на півдні України. Центральним керівним (виконавчим) органом залишалась одеська українська Військова Рада, яка складалася з делегатів й заступників делегатів окремих військових і флотських частин Одеського гарнізону й порту, а також від інших військових рад і комітетів Військового Коша, та мала стати «головним осередком влади Коша», або ще по-іншому Центральною Кошовою радою. Втім ці назви не прижилися. Надалі вживалося простіше визначення: одеська українська Військова рада, або простіше – одеська рада чи українська рада.
Головою ради було обрано д-ра І. М. Луценка6. Членами Військової Ради були полковник М. Омелянович-Павленко, прапорщики Карпенко, Чжевський, Крижанівський, Литвиненко, Мельниченко, Шевченко, Кущ, І. Гаврилюк, штабc-капітан Мацак, мічман Данчич, молодший унтер-офіцер Більчин, солдати Неговський, Соєдиненко, Іванівський та інші. Представниками Ради до Одеського Керівничого Комітету обрано прапорщиків Міляєва та Вербицького і матроса Пелішенка; до Одеського повітового комітету І. Луценка.
На травень 1917 одеська «Січ» була чисельністю у 1032 особи, вела військову підготовку серед української молоді. «Січовики» працювали у тісному контакті з Військовою Радою, яка надіслала свого інструктора для роботи в одеській «Січі».
На вулиці Торговій, в приміщені критого ринку, ще до революції розташовувався «Військово-Спортивний Комітет», який займався допризовною підготовкою молоді. На початку 1917 р. цей комітет потрапив під пильну увагу українських активістів, які перетворили його в «Український Військово-Спортивний Комітет». Голова УВСК І. Луценко, скориставшись нагодою, передав його в розпорядження одеської «Січі». Уніформою «Січі» був кашкет із жовто-блакитними стрічками й значком архистратига Михаїла. Деякий час молодих січовиків тренував колишній старшина українських Січових Стрільців Трифон Янів.
17 травня у Миколаєві відбулися установчі збори військового гуртка «Курінь», метою якого було:
1) національно-політичне самовиховання;
2) поширення між військами національно-політичної свідомості через агітацію словом і належною літературою;
3) агітація федерально-республіканських ідей.
У статуті відзначалося, що членами гуртка можуть бути українці за походженням і всі взагалі зацікавлені українським відродженням.
За згодою генералів О. Рогози7 і Д. Щербачова, які командували відповідно 4-ю армією і Румунським фронтом, з добровольців мав бути створений курінь задля здійснення спеціальних розвідувальних операцій і термінових завдань. Віе мав складатися з 4000 гайдамаків, набраних з різних видів армійських служб. Але Український Генеральний Військовий Комітет дозволив утворити курінь чисельністю до 1000 осіб. Формування Гайдамацького куреня йшло важко, ретельно добиралися кадри, не вистачало коштів, амуніції.
Новобранці гайдамацьких сотен обмундировувалися у давні козацькі однострої, сині широкі шаровари і жупани із прошитими сріблом погонами з літерами «ГК» й стрічкою на картузах синьо-жовтого кольору, вишивані сорочки, черкески. Ті, кому не вдалося знайти такий одяг, залишалися в російських гімнастьорках.
Бажаючих стати гайдамаками виявилося немало. Спочатку їх було до 1500 осіб, але з’ясувалося, що для поставлених завдань на фронті такої кількості не вистачить. За ініціативи голови Одеської військової округи Н. Маркса, число збільшилося до 3000, які мали розгорнутися у 2 батальона, а також ще мав бути створений запасний курінь.
У червні між командуванням російської армії та ОУВР був конфлікт. Бажання українських солдатів і офіцерів організуватися в окремий український полк не знайшло підтримки.
Зрештою, після влагодження питання особисто між головою Військової Ради І. Луценком і генералом Н. Марксом, останній принципово погодився на створення українського полку.
Маючи сильну і дисципліновану військову одиницю – сформований в Одесі на початку червня 1917 р. гайдамацький курінь, про що говорилося вище, який згодом трансформувався у три курінний полк, що мав гармати та кінноту, Військова рада починала диктувати свою волю місцевій військовій владі. Тепер існував 1-й Гайдамацький пластунський курінь ротмістра В. Сахно-Устимовича, 2-й Гайдамацький пластунський курінь капітана Орлова, 3-й Гайдамацький кінний курінь підполковника Продьма та Гайдамацька гарматна батарея. Крім того, до гайдамацьких формувань належала українізована учбова кулеметна команда штабу Одеської округи на чолі зі штабс-капітаном Мацаком. У пластунських куренях було по 4 піших та по 1 кулеметній сотні, у кінному курені 3 кінних та 1 кінно-кулеметна сотня, а в батареї 2 гармати. Чисельність гайдамацького полку сягала 2000 чоловік. Не припинялась і агітаційна робота, що часом приводила до стихійного утворення українських частин в Одесі. Уповноважені від Військової Ради, разом з комісарами від інших організацій, діяли при штабі округу.
Одеські гайдамаки контролювали в той час більшість Херсонської губернії, забезпечуючи там лад і спокій. Так, 2-й Гайдамацький курінь контролював Вознесенськ і Тирасполь; 1-й та 3-й курені регулярно направляли підрозділи до Миколаєва і Херсона. Щоб створити українські військові формування в цих містах, з 3-го Гайдамацького куреня було виділено відповідні кадри, які розташувалися між Миколаєвом та Херсоном – у місті Олешки.
У той час, коли армія із діючої перетворилася на дезертуючу, українські військові організації мали всі підстави стверджувати, що поступова українізація в армії не тільки не зашкодить її боєздатності, а й припинить той моральний розклад, який уже йшов на повну силу через перевтому солдатської маси внаслідок виснажливої війни.
Тому верховний головнокомандувач генерал О. О. Брусилов дав дозвіл на формування українських національних частин. Начальник штабу одеської військової округи генерал Н. Маркс наказом за № 4781 від 24 червня 1917 року та комендант Миколаєва полковник Т. Меленевський наказом за № 215 від 25 червня пропонували негайно виділяти і формувати з бажаючих українські роти, зводячи їх у батальйони для відправлення на фронт.
Також у червні 1917 р. в Севастополі була створена Українська Рада, її очолив підпоручик Величко (на жаль, ім’я та по батькові не збереглися). Рада зайняла помешкання «Уніон Банку» на головній вулиці Севастополя. Член Ради В. Вітинський подарував цій військово-морській організації український національний блакитно-жовтий прапор. Військова ж секція Ради виготовила великий запорізький малиновий прапор з білим хрестом посередині.
31 серпня Військова Рада збільшує Виконавчого комітету Ради до 31 чоловіка. Вона виступає із зверненням до російського Революційного комітету м. Одеси при штабі Одеського округу, в якому вказує, що вони можуть співпрацювати, але лише на паритетних умовах, оскільки Військова Рада складається з представників організованого українського війська.
У вересні 1917 року було зукраїнізовано 4-ту стрілецьку Залізну дивізію, що стояла на Румунському фронті й зовсім не підпала під вплив розкладової агітації та зберегла зразковий лад і дисципліну.
За вказівкою Генерального Секретаріату, отамана 1-го Гайдамацького куреня ротмістер, О. Сахно-Устимович повинен був зайнятись утворенням запасного куреня. Для цього передбачалось першу сотню його куреня перетворити в сердюцьку сотню.
На початку жовтня два відділи гайдамак їздили до Вознесенська, де несли службу по охороні військових складів, а в середині жовтня аналогічне завдання у Тирасполі виконували відділи 3-го куреня.
3-го жовтня на засіданні виконавчого комітету Військової Ради президія повідомила, що в Одеській окрузі утворюється українська бригада, яка об’єднує всі українські військові частини.
На середину жовтня чисельність українських військ в межах гайдамацького полку сягала 3000 осіб, що було менше тих 1200, які наприкінці червня хотіли офіційно українізуватися, але достатньо, щоб контролювати порядок у місті.
Окрім цього, за допомогою Військової Ради не тільки в Одесі, але і в ряді інших міст Одеської округи, формувались українські військові частини у Сімферополі, 1 курінь з 2 батальйонів, у Феодосії – 1 батальйон з 8 рот, в Ново-Георгієвську – 1 український кінний полк, в Єлисаветграді – запорозький курінь. Планувалось сформувати ще декілька полків у різних містах округи, а також курені у Херсоні, Бирзулі, Катеринославі – в кожному по одному. Всього передбачалось створити в окрузі 9 регулярних гайдамацьких куренів і один запасний8.
Українська військова організація краю встановила тісні взаємовигідні відносини з керівництвом штабу Одеської округи. Про це свідчить активна участь у розробці плану створення в містах округи українських куренів. Згідно з цим планом, курені мали нести караульну службу та підтримувати загальний порядок у місті. 18 жовтня на нараді генералітету і представників української влади було прийнято рішення прискорити формування гайдамацьких куренів, особливо в Одесі.
15 жовтня 1917 р. відбулося засідання моряків українців Чорноморського флоту, на якому було оголошено, що Чорноморський флот має бути українським і приєднатися до Одеської української Військової Ради.
В листопаді почав створюватися штаб Одеської Гайдамацької дивізії, до розмірів якої розрослися Гайдамацькі курені, почалася українізація штабу ОдВО. Першим командиром Одеськї дивізії було призначено полковника Мазуренка. Начальником штабу став корінний одесит, фронтовик, кавалер декількох орденів В. Змієнко. Сам штаб розмістився у приміщенні штабу Одеської військової округи (зараз – штаб Південного оперативного командування). Чисельність українських солдат та офіцерів у Одесі у цей період сягла 10 тисяч.
4 листопада 1917 року під головуванням члена Центральної Ради Є. Савченка, в приміщенні Військової Ради, відбувалося зібрання всіх моряків-українців з суден, які стояли на одеському рейді, та морського батальону. Була обрана Українська Морська Рада в складі 15 осіб. Головою обрано В. Пелишенка (член Центральної Ради), його помічником – М. Іщенка та Короленка, скарбничем – Скибочку.
Морська Рада досягла певних успіхів в українізації флоту. Так, українізація була підтримана більшістю команд крейсерів «Пам’ять Меркурія» і «Ростислав», дредноута «Воля», лінійних кораблів «Євстафій», «Борець за волю», міноносця «Дзвінкий». У грудні на міноносці «Дзвінкий» і дредноуті «Воля» було піднято український прапор. У Морській Раді були представлені матроси зі «Здобичі», «Синопа», «Алмаза», «Дуная», «Завидного», «Саміра». Найбільше з «Пам’яті Меркурія» (7 осіб) і «Ростислава» (3 особи)9.
12 листопада дивізійний комітет Окремого Чорноморського мортирного арт-дивізіону у м. Миколаїв на своєму засіданні ухвалив «вимагати негайної українізації всього дивізіону», а тим, хто не співчуває українізації, надавалося право на відрядження в інші частини за їх бажанням. У складі дивізіону на той час перебувало 600 солдатів та 16 гармат.
2 грудня в Миколаїв із Одеси для підтримки українських сил прибуло 400 гайдамаків, з яких згодом був сформований 23-й Український запорізький полк.
Слід згадати, що у цей час в Одесі формально був зукраїнізований 12-й гусарський Охтирський полк 12-ї кавалерської дивізії. Його очолював молодший брат генерала Г. Єльчанінова (новий голова Одеської військової округи, призначений Центральною Радою) – полковник М. Єльчанінов.
Загальне число українізованих військ в Одесі на кінець 1917 р. становило близько 10 тисяч багнетів і шабель.
14 січня 1918 року в Одесі влада перейшла до рук більшовиків у вигляді крайової Ради народних комісарів і на цьому закінчила діяльність Одеська українська Військова Рада, а разом із нею як складова частина – Одеська Морська Рада10.
Характеризуючи розглянуті українські військові формування, слід виділити Одеську українську Військову Раду, яка доклала багато зусиль для згуртування українських посередкованих формувань у той час, коли як на фронті, так і в тилу, у війську відбувався розклад. Тому й не дивно, що штаб Одеської військової округи почав співпрацювати з цією організацією. Лідери Військовою Ради значно раніше, ніж більшість керівників Центральної Ради, усвідомили необхідність захисту здобутків національного руху з боку сильної та організованої армії.
