ЕТНОСОЦІАЛЬНІ ПРОЦЕСИ У БУДЖАКУ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.

Проблема дослідження соціальних змін населення Буджака у контексті мультікультурної колонізації регіону досліджена фрагментарно. Значної уваги в історичній науці набуло висвітлення саме етнічних зрушень внаслідок російської політики переселення [2; 3; 7], а також проблема руху соціальних структур в регіоні [1; 4; 5; 6]. Однак визначення впливу етнічних процесів на господарське та соціальне життя в Буджаку не набуло значного розмаху, чим і викликана актуальність цієї публікації. Метою роботи є визначення впливу колонізації краю на урбанізаційні процеси та соціальне розшарування на селі регіону першої половини ХІХ ст., тобто періоду активного освоєння Буджака.

Протягом XVI – початку ХІХ ст. традиційною спеціалізацією населення Буджака було скотарство. Така вузька профільність господарської спеціалізації пояснювалася не лише традиційною схильністю татар до скотарства, а також природно-кліматичними умовами Буджака.

Після приєднання Буджака до Росії у 1812 р. міське населення було малочисленим і здебільшого складалося з колишніх селян. Як зазначав П. Свіньїн: «Здебільшого мешканці Кілії займаються хліборобством та рибальством, місцевого купецтва немає… Мешканці Аккермана не поділені на стани… всі вони займаються рибальством» [8, с. 395]. Завдяки впровадженню ринкових відносин у господарства іноземних колоністів та урядової політики, спрямованої на перетворення регіону на центр товарного виробництва, процес соціального розшарування міського населення значно прискорився.

За переписом 1819 р. населення Ізмаїла складало 6570 чол., Аккермана – 5472, Рені – 1547, Кілії – 3620, Кагула – 1530, всього разом – 15 679 чол. За переписом населення 1844 р. чисельність міського населення зросла до 60 тис. осіб, що являло собою 25% населення краю. Найбільшим містом регіону лишався Ізмаїл (27 852 чол.). Йому поступалися Аккерман (16 241 чол.), Рені (6532 чол.) та Кілія (5932 чол.) [4, с. 63].

Окрім нечислених містян, в посадах мешкали селяни, які продовжували займатися господарством. Так, у 1819 р. в Ізмаїлі проживали 404, а у Рені – 194 болгарські сім'ї, які займалися скотарством [4, с. 59].

За переписом 1844 р. ремісники складали 1,2% мешканців Ізмаїла, 1,6% мешканців Аккермана та 2,3% місцевого населення Рені. У Кілії ремісничою діяльність займалося тільки 25 осіб. У наступні роки частка ремісників дещо зросла [4, с. 63].

У першій половині ХІХ ст. купецтво було представлено поодинокими особами, які здебільшого мешкали в Аккермані та Ізмаїлі. Так, майор Лавров у 1808 р. звітував: «Заможними купцями в Кілії були одесити Меттака і Хіоні» [7, с. 29].

Після поразки Росії в Кримській війні, на 1859 рік, в період перебування краю у складі Румунії, 29,5 тис. з 55 тис. містян займалися сільським господарством. Власне міське населення не перевищувало 15% загальної кількості населення і здебільшого складалося з ремісників (15 тис. чол.), купецтва (2 тис. чол.), румунського боярства та урядовців (1,8 тис. осіб) (2, с. 124–125).

За переписом 1844 р. 10,1% міського населення регіону складали молдавани, 3,6% – євреї, 38,2% – росіяни, 15,8% – українці, 9,3% – болгари. Очевидне суттєве переважання серед містян росіян та українців, які здебільшого були представленні дворянами, різночинцями, офіцерами та ремісниками [5, с. 52–53].

Значно складніше прослідкувати соціальні зміни у сільській місцевості Буджаку. Абсолютну більшість сільського населення складали селяни, про що свідчать дані наступної таблиці.

За соціально-правовим статусом селяни першої половини ХІХ ст. поділялися на іноземних колоністів, державних поселян та дунайських козаків. Лише у прутській зоні мешкала незначна кількість молдавських різночинців. Зокрема деяка частина мазил (нащадки відставних чиновників) і рупташів (нащадки бесарабського місцевого духовенства, що залишилися мирянами) у пошуках землі з північних цинутів перебралася на південь. Згідно з неповними даними перепису 1817 р., у Бендерському повіті мешкали 121 сім’я мазил і 6 сімей рупташів, в Ізмаїльському – 74 родини мазил [9, с. 103].

За майновим розшаруванням це неоднорідне селянство умовно можна поділити за кількістю голів худоби, яка складала найбільшу цінність і значущість у господарствах Буджаку. Соціальна диференціація державних селян була приблизно такою: У 1820-х рр. заможними вважалися селяни, що мали 25 голів великої рогатої худоби, середняцькі господарства зазвичай утримували до 15 голів великої рогатої худоби, незаможні – 2-3 голови. У 1830-1840-х рр. заможні господарства мали 50-150 голів великої рогатої худоби, 10-30 коней, 100-200, а інколи й 500 овець. Незаможні господарства – 4-5 голів рогатої худоби, 1-2 коней.

Подібною була ситуація у іноземних поселенців. Показовим є албанське с. Каракурт. У 1827 р. тут мешкало 150 родин (431 особа), які володіли 834 головами великої рогатої худоби, 169 конями та 1571 вівцями. Отже, на родину припадало до 10 овець, 6 голів рогатої худоби та 1 кінь [3, с. 51].

В середньому, у родині «задунайських переселенців» у 1846 р. було 2 коня, 6 голів рогатої худоби та 43 вівці; у 1849 р. – 4 коня, 7 голів рогатої худоби, 66 овець.

За кількістю худоби (51 та 77 голів відповідно) болгарських та гагаузьких колоністів можна віднести до середняцьких господарств [1, с. 185–186].

Аналізуючи забезпеченість худобою у 25 селищах Бендерського повіту, можна вважати: господарства, що мали до 10 голів худоби становили до 32,5% всіх господарств, середняцькі хозяйства (10-50 голів) – 62,2%, заможні (50-150 голів) – 4,3% [1, с. 162, 183].

З 1850-х рр. для визначення категорії селянина все частіше використовується вже грошовий еквівалент видатків селянських родин. На думку російських урядовців: чим вище видатки, тим заможніша родина.

Проаналізувавши видатки селянських родин кінця 1850-х рр. у 31 селищі Бендерського повіту, російські статисти дійшли висновку: середньорічні видатки заможних родин коливалися у межах 100-300 руб., середняцьких – 75-250 руб., незаможних – 40-75 руб.

Наприклад у с. Тараклія заможні родини витрачали 160 руб. щорічно, середняцькі – 100 руб., незаможні – 40 руб. У с. Чимишлія щорічні видатки заможних родин становили 270 руб., середняцьких – 250 руб., незаможних – 70 руб. Як і раніше частка малозабезпечених селянських родин коливалася у межах 30-32% від загальної кількості [1, с. 162-163].

Окрім селян в повітах мешкала незначна кількість купців, дворян та інших верств. За переписом 1827 р. в Ізмаїльському повіті дворян було 43 особи (27 чоловіків та 16 жінок), що складало близько 0,08% повітового населення. Відставних офіцерів було 54 особи (0,1 %), відставних нижчих чинів – 67 (0,12%), шляхтичів – 66 (0,12%) [6, с. 417].

За румунським переписом у 1859-1860 рр., румунські бояри т. зв. «звільнені від податків» становили 2,1 тис. (1,7 %) [2, с. 124–125].

Аналізуючи соціальні зрушення в регіоні можна зробити наступні висновки:

1. Економічні перетворення призвели до зростання міського населення Буджака (15-25% загальної людності краю).

2. Поширення товарно-грошових відносин на селі призвело до майнового розшарування селянства, зростання чисельності повітового купецтва.

3. Соціальні процеси в Буджаку зумовили скорочення частки «старих станів» – дворянства та духівництва, що було типовим загальноросійським явищем.

4. Соціальні процеси дещо змінили етнічну карту населення: в містах переважало українсько-російське населення, в селищах – болгарсько-гагаузько-молдавське. Серед купецтва, дворянства, почесних громадян більшість складали росіяни, молдавани, українці, євреї. Таке етносоціальне розмежування у майбутньому спричинило протиріччя між сільським болгарсько-молдавським та міським українсько-російським населенням. Однак це складне питання полягає окремого ґрунтовного висвітлення.

5. Загалом, економічні процеси позитивно вплинули на формування нових станів та прошарків у Буджаку ХІХ ст.

Список використаних джерел:

1. Анцупов И. А. Аграрные отношения на юге Бессарабии (1812-1870 гг.). Кишинев: Штиинца, 1978. 235 с.
2. Будак И. Г. Буржуазные реформы 60-70-х годов XIX в. в Бессарабии. Кишинев: Картя молдавеняскэ, 1961. 219 с.
3. Дерментли А. К. Албанцы на Юге Бессарабии (конец XVIII – 90-е гг. ХХ ст.): К 200-летию с. Жовтневое (Каракурт) посвящается. Львів: Українська академія друкарства, 2011. 240 с.
4. Жуков В. И. Города Бессарабии 1812-1861. Кишинев: Картя молдовеняскэ, 1964. 252 с.
5. Жуков В. И. Города Бессарабии 1861-1900 гг. Очерки социально–экономического развития. Кишинев: Штиинца, 1975. 291 с.
6. Постернак О. Формування бессарабського дворянства: джерела, передумови, внутрішній склад. // Матеріали V Буковинської міжнародної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 130-річчя Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Чернівці, 2005. Т. І. С. 415–421.
7. Райнов Б. Очерк истории Килии. Измаил: СМИЛ, 2003. 205 с.
8. Свиньин П. П. Статистика. Описание Бессарабской области. Составлено ведомства государственной коллегии иностранных дел надворным советником Павлом Свиньиным, 1.06.1816 г. // Stratum plus. 2001-2002. № 6. С. 342–498.
9. Шевченко А. М. Історія господарства Південної Бессарабії (ХІХ – початок ХХ ст.): Навчальний посібник для студентів і магістрантів історичного факультету ІДГУ. Ізмаїл, 2010. 146 с.
10. Lucrarile statistice a Moldovei. Capitоlul II. Populatiunea pe 1859 si 1860. Iasi: Directia Centrala de Statistica Ministerul de Interne al Moldovei, 1862. 152 р.

---

Публікація:

Шевченко А. Етносоціальні процеси у Буджаку першої половини ХІХ ст. / Андрій Михайлович Шевченко // Міжкультурна комунікація в контексті глобалізаційного діалогу: стратегії розвитку : матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції, 25–26 листопада 2022 р., м. Одеса. Ч. 2. – Львів – Торунь : LihaPres, 2022. – С. 182–195. – (Міжкультурні історичні зв’язки).

                        Завантажити з Google Диск

                        Завантажити з Меgа Cloud