ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ
     

ПРОЄКТИ
  • Мапи
  • Книги
  • Статті
  • Періодика


  • ОБЛАСНИЙ ПОДІЛ
  • Березівський р-н
  • Б-Дністровський р-н
  • Болградський р-н
  • Ізмаїльський р-н
  • Одеський р-н
  • Подільський р-н
  • Роздільнянський р-н

  • Баштанський р-н
  • Вознесенський р-н
  • Миколаївський р-н
  • Первомайський р-н


  • СТАТИСТИКА




    Сай Катерина Василівна
    На главную > Персоналии


    Світлини старого альбому

         Вона пам’ятає ту Варшаву, що не знала тяжких ран другої світової війни. Ходила її вулицями, спускалася до Вісли, вод якої ніжно торкалося гілля верб. Ріка несла свої хвилі у безкраю далечінь, десь туди до пінної Балтики, пориваючи за собою дівочі думки і мрії про щасливе майбутнє, про кохання, про красу і незбагненність життя. Так сталося, що свій дев’яностий рік життя колишня громадянка Польщі Катерина Василівна Сай зустрічає не у Варшаві, а в селі Кам’янка Роздільнянського району. Вона дуже дорожить своїм старим альбомом, у якому зібрано найдорожчі для неї знімки. Коли Катерина Василівна гортає його листи та розглядає пожовклі фотографії , до неї приходять спогади. Інколи вона ділиться ними зі своїми близькими і сусідами. Одного разу її слухачем став я. Ми розглядали з Катериною Василівною її альбом, і кожна фотографія викликала з глибин її пам’яті цікаві історії і оповіді…

    Примхи князя Радзивілла

    Розглядаємо фото її батька Василя Андрійовича Сая. Бабуся Катерина згадує, що батько був працьовитою і мовчазною людиною. Будучи православним українцем, в молоді роки пов'язав свою долю з польською дівчиною Ганною з родини Маршальцевих. Молоде подружжя мешкало в селі Люхів Гурний Бєлгорайського повіту Люблінського воєводства, Тривалий час цей край входив до складу Російської імперії і лише після Першої світової війни став складовою частиною молодої Польської республіки, яка тільки-но почала ставати на ноги після більш як столітнього періоду бездержавності. У Василя і Ганни народжувались діточки - одні дівчатка - Ксенія, Марія, Катерина, Ольга, Олена. Василь Андрійович, від діда-прадіда хлібороб, щоб прокормити велику родину, змушений був їхати на заробітки до Варшави. Там найнявся на роботу до князя Радзивілла зводити новий будинок. Кожної суботи ясновельможний пан приїздив з прикажчиками до своєї ще недобудованої оселі, аби прослідкувати, як триває будівництво і розрахуватися з найманцями за тиждень праці. Як тільки він з'являвся, будівельники кидали роботу і обступивши князя щільним і гомінким натовпом, просили про збільшення заробітної плати. Василь тим часом продовжував працювати - така вже в нього була скромна вдача. Не проходило це повз уваги князя Радзивілла. Кожного разу він наказував збільшувати заробіток тільки Василю, що, звичайно, викликало величезне обурення його товаришів.

    "Трійка" з Закону Божого

    ... "Катерина Василівна, а це хто?" - запитую, розглядаючи світлину чоловіка середніх років, дуже схожого на різночинця другої половини XIX століття. "Це мій вчитель німецької мови Вайс", - посміхаючись, бабуся Катерина починає згадувати свої шкільні роки. ... Катря Сай кожного ранку поспішала зміїстою стежкою крізь віковічний ліс з рідного Люхова Гурного до сусіднього селища Тарно-город, де знаходилася семирічна школа. З якоюсь дивною легкістю долала вона науки на відмінно. У шкільних виставах виконувала головні ролі. Тільки з Закону Божого священик ставив їй трійку. Добре запам'ятовувала Катерина все, що розповідав він про Святе письмо та, не володіючи досконало українською мовою, боялася відповідати на його запитання (у школах довоєнної Польщі православні священики для дітей проводили заняття на українській мові).

    У Варшаві

    ... Гортаємо альбом далі, і мою увагу привертають фотокартки, де молода дівчина в оточенні веселої дитячої юрби. Катерина Василівна пояснює: «Так трапилося, що приїхавши у січні 1931 року у Варшаву, влаштувалася працювати вихователем у дитячий притулок Православного митрополитарного товариства. У ньому виховувалися діти росіян, які потрапили до Польщі з Росії під час російської революції 1917 року та громадянської війни". ... Варшавський період був найщасливіший в житті Катерини Василівни. Жити в чудовому місті, бачити кожен день дитячі посмішки, спілкуватися з високоосвіченими людьми з середовища російської еміграції - про це ще зовсім недавно сільська дівчина з Люхова Гурного могла лише мріяти. Доля багатьох цікавих людей була пов'язана з православним дитячим притулком у Варшаві. Велику допомогу його вихованцям надавав російський емігрант, купець А. О. Морозов. Не було жодного разу, щоб Андріан Олексійович приїхав до дітей з порожніми руками: то білизну нову подарує, то солодощі привезе. Цей меценат свої будинки за містом надавав дітям для літнього відпочинку. Головним піклувальником православного притулку у Варшаві вважався митрополит Варшавським Діонізій. Найбільшим святом для дітей з притулку був Новий рік. Митрополит Діонізій, інші священики, А. О. Морозов приїздили на це свято в притулок кожного року. Дорослі і діти йшли до храму на вечірню, потім всі дивились виставу "Снігуронька" (за п'єсою О. М. Островського) у виконанні юних акторів, і нарешті - сідали за святковий стіл.

    Сай Катерина Василівна та інші вихователі з вихованцями Варшавського православного притулку

    Діти любили свою виховательку, адже вона знаходилась біля них майже цілодобово. З ранку Катерина допомагала своїм вихованцям виконувати домашнє завдання, потім проводжала їх до школи, куди діти ходили в другу зміну. Російськомовна школа знаходилася в другому кінці міста, тому вихователь їхав з дітьми через усе місто на трамваї. Ввечері їх треба було забрати назад до притулку. Після вечері діти грали, читали, слухали радіо, займались рукоділлям. Вже пройшло з тих пір багато часу, а Катерина Василіпна і зараз, дивлячись на знімки, називає імена і прізвища всіх своїх вихованців, згадуючи кумедні історії, що траплялися. "Ось це Оля, Володя та Олексій Тарнавські, а біля них Андрій і Віра Панові. А ось ця маленька дівчинка - Зіна Однорал. Коли хтось з дітей хворів і отримував ліки, вона бігала за вихователем і просила, щоб і їй дали пігулку. А ця дівчинка у верхньому ряді - Женя Маслова. Який у неї був чудовий голос! Біля притулку знаходився храм святого Миколая.

    Сай Катерина Василівна веде своїх вихованців на заняття до школи. Варшава, 30-ті роки ХХ ст.

    Женя Маслова співала тут у церковному хорі соло. "У рідкі години дозвілля пані Катерина ходила вулицями Варшави. Місто приваблювало своєю європейською облаштованістю. Взимку на його вулицях двірники розпалювали вугілля в жаровницях і перехожі мали можливість погріти над ними свої закоцюблі від морозу руки. В кінотеатрах йшли популярні тоді "Огруд Алаха" ("Сад Алаха"), "Доктор Вільчур", фільми з Марлен Дітріх в головній ролі. "Особливо гарна Варшава весною, - згадує Катерина Василівна. - А літом, на Івана Купала, Варшавські дівчата пускали вниз по Віслі вінки зі свічками. Які прекрасні місця тоді були в Краківському Пшидмєстьє, на Маршалківській і біля Бельведера. Обабіч вулиць на перших поверхах будинків - магазинчики, а скільки було в місті книжкових розкладок! Я за 10 років життя у Варшаві зібрала цілу бібліотеку."

    Війна

    Дуже часто життя дарує людині щасливі роки, щоб підготувати до якихось важких часів та великих випробувань. Все частіше з гучномовців у 1939 лунали тривожні новини. Небо Європи затягували темні хмари. Літом того року діти з Варшавського православного притулку відпочивали в Яблочині, над Бугом (це неподалік від Бреста). Канікули вже закінчувалися (навчальний рік у довоєнній Польщі починався 3 вересня), як 1 вересня 1939 року фашистська Німеччина почала війну проти Польщі. Залізниці німецька авіація зруйнувала в перші дні війни - тож повернутися до Варшави вихователька Катерина Сай та її вихованці не мали можливості. Довелося залишатися на невизначений час в Яблочині. Спочатку у містечко увійшли підрозділи Червоної Армії, а потім ця територія опинилась під контролем німців. Діти жили у будинку, який належав чоловічому православному монастирю. Якоїсь суттєвої допомоги тамтешні монахи не надали. Молода вихователька опинилась сам на сам із суворою реальністю: треба було думати чим нагодувати дітей (для цього довелося продати частину запасів мила), дбати про їх безпеку і здоров'я. Катерина постійно писала листи до Метрополітарного товариства з проханням організувати вивезення дітей до Варшави. Нарешті, коли вже закінчувався 14 місяць перебування дітей в Яблочині, сюди вдалося прорватися з Варшави завідуючій притулком Агафії Олександрівні Рожковській. Вона повідомила, що дітей скоро заберуть. І дійсно, завдяки клопотанням берлінського митрополита, в Яблочин приїхало декілька автобусів, щоб повернути дітей до Варшави.

    Катерині постійно не давали спокою думки про Люхів Гурний: чи живі там батько, мати, сестри. В умовах війни дізнатися про це було неможливо. А. О. Рожковська відпускає її додому. Настав тяжкий момент розставання виховательки з своїми вихованцями. Більше вони ніколи не зустрінуться.

    Друга батьківщина

    Коли Катерина приїхала в Люхів Гурний, з радістю дізналася, що всі її рідні живі і здорові. Батько, мати, сестри Марія, Ольга, Олена ніяк не могли натішитися, що їх Катря нарешті в такий небезпечний час разом з ними. Незабаром до рідної домівки повертається ще одна сестра - Ксенія. Вона вийшла заміж за свого земляка з Польщі під час перебування на заробітках у Франції. Від нього народила там дитину. Якимось чудом їй вдалось добратись з Франції через всю Європу до рідного Люхіва Гурного з маленькою дитиною на руках. Під час однієї з облав, німці забрали Ксенію на роботу в Німеччину, а хлопчик залишився з її батьками.

    Сай Катерина Василівна серед працівників колгоспу ім.Щербакова (с. Кам’янка Роздільнянський р-н.
    Одеська обл.)

    ... Ми далі дивимося старий альбом. Несподівано кидається в очі те, що з'являються фотознімки членів родини Саїв на тлі знайомих мені місць. "Ці фотографії зняті вже тоді, коли ми приїхали на Одещину. Наш батько був православний українець, і тому сім'я зазнавала утисків від польських партизан. Вирішили в 1944 році переїхати до Радянської України. Так ми опинилися в селі Кам'янка Роздільнянського району на Одещині".

    ... Після закінчення війни Ксенія Сай, повернувшись з Німеччини, знайшла свою родину вже на новому місці. Майже весь кам'янський період свого життя Катерина Василівна пропрацювала на території села: спочатку була начальником пошти, потім працювала в колгоспному відділі кадрів і касиром. В 1978 році остаточно пішла на пенсію, щоб доглядати онучку Тетянку.

    Серце старого солдата

    ... "Я хочу показати Вам ще одну фотокартку", - звертається до мене Катерина Василівна. На старому фото - військовий з еполетами на плечах і розкішними аксельбантами на грудях. Чоловік, закинувши ногу на ногу, дивиться на мене добрими і мужніми очима. "Це мій дядько по матері Йосип Андрійович Маршальцев у ту пору, коли він був прапорщиком царської армії"

    .... І знову ціла історія. Маршальцев Йосип Андрійович брав участь у російсько-японській війні 1904-1905 років. Під час відступу знайшов у далекосхідній тайзі вмираючого російського офіцера, виніс його на собі до своїх і врятував йому життя. Ця історія мала продовження. Якось під час параду царських військ у Петербурзі до Маршальцева підійшли вже літні люди - жінка і її чоловік, російський генерал. Вони несподівано почали обнімати і цілувати зніяковілого воїна. Виявилося, що це були батьки врятованого Маршальцевим офіцера. Потім була перша світова війна, під час якої Маршальцев ніколи не ховався за спини своїх солдатів, піклувався про них, і, як міг, намагався зберегти для матерів їх синів. Невдовзі не забарилася і революція. При більшовиках по всій Росії царських офіцерів позбавляли командування військовими підрозділами. Коли дійшла черга до Маршальцева. прості солдати відстояли його. Вони заявили: "Нам іншого командира, крім Маршальцева, не потрібно". Так він став червоним командиром.

    Після Великої Вітчизняної війни полковник Маршальцев, який тоді мешкав у Пензі, весь час розшукував свою сестру Сай Ганну Андріївну, адже в Люхові Гурном родини Сай вже не було. Нарешті, після довгих пошуків, він дізнався, що його близькі живуть на Одещині. Тут же почав збиратися в дорогу до далекої Кам'янки. Та не витримало серце старого солдата таких переживань, у 1954 році від серцевого нападу полковник Маршальцев Йосип Андрійович вмирає. Через два роки його дочка Людмила таки добралася до тітки і розповіла історію смерті свого батька.

    Сім шуб з Франції.

    Але шукав Саїв не тільки Маршальцев. Чоловік Ксенії Сай - Франчішек Кліш, що залишився у Франції, розшукав свою дружину і сина Олександра. Першого разу він приїхав до своєї сім'ї з Франції до Кам`янки в 1965 році. Добре його пошарпало життя: працюючи на радіозаводі, втратив руку, але зумів зберегти за собою робоче місце, навчившись працювати однією рукою. Тоді, в 1957 році, Францішек привіз з собою аж сім шуб для всієї жіночої половини родини Сай: тещі Ганні Андріївні, Ксенії Василівні, її сестрам - Марії. Ользі, Олені, Катерині і її дочці Зої (у 1945 році Катерина народила доньку). Важкою працею Франчішек заробив у Франції пенсію, перевести яку до Радянського Союзу не було ніякої можливості. Тож, залишитись в Кам'янці він не міг. Потім ще два рази цей чоловік виривався до Саїв з Франції. Останній раз це було в 1978 році.

    Поклін чи привіт?


    Керівник кам`янського вузлу зв`язка – Сай Катерина Василівна з своїми листоношами.

    Перегорнуто останню сторінку альбому. Я побачив десятки людських облич, почув безліч історій про людські долі. Але чомусь у пам'яті та уяві з особливою чіткістю викарбувався ось цей цікавий епізод, почутий від Катерини Василівни. Якийсь час родина Сай (з 1915 по 1922 роки) жила в Новосибірську. Червоний командир Й. А. Маршальцев приїхав у 1920 році до сестри в гості. Міцно обійнявши Ганну, брат сказав їй: "Ганно, я привіз тобі поклін від нашої матері". Маленька Катря почула, що дядько привіз якийсь там "поклін" і почала його розшукувати по всіх закуточках кімнати, бо думала, що то щось гарне чи смачне.

    Я слухав цю розповідь і думав про те, на скільки ж раніше люди були мудрими і проникливими. У наші часи ніхто не передає іншій людині поклін. Саме більше, що може передати наш сучасник своєму другу чи знайомому - це легковажне слово "прівєт". Зараз не прийнято прихиляти голову перед людиною в знак глибокої поваги чи любові до неї. Зараз поклоняються дещо іншим "ідеалам" .

    Але повернемося до родини Сай. Вже багато героїв тих історій, які розповіла мені Катерина Василівна, давно померли. Лежать поховані на сільському цвинтарі Василь Андрійович і його дружина Ганна Андріївна Сай. Вже немає їх доньок - Марії, Ксенії і Ольги. Зовсім не багато прожив син Франчішека і Ксенії. Поклін їм до землі і мир праху їхньому.

    Але ще тримаються Олена Василівна і Катерина Василівна. Можна замилуватися, як іде по вулиці 90-річна Катерина Василівна - спина пряма, голова піднята вгору, добрі і мудрі очі з повагою дивляться на перехожих. Її донька Зоя Іванівна вже на пенсії, але часто-густо влітку виходить на роботу, щоб допомогти рідному господарству, яке переживає не кращі часи. Всі Сай з особливою любов'ю ставляться до наймолодшого члена родини - онуки Катерини Василівни - Тетяни. З нею вони пов'язують свої найкращі мрії і надії. Тетяна Сай закінчила Кам'янську середню школу і працює на Одеському головпоштамті у відділі міжнародного листування. Бабуся Катерина їй заповідає свій старий альбом. Саме Тетяні продовжувати літопис родини Сай.

    Вона вже давно не бачила темних і важких хвиль Вісли. Вона вже звикла до інших - швидких, легких і розлогих хвиль, які жене через поле достигаючої пшениці степовий вітер. Ось одна пройшла через все поле, за нею інша, і так без кінця. Здавалося б, що спостереження за таким одноманітним видовищем швидко набридне. А ні. Хочеться дивитися ще й ще. З кожною хвилею враження завороження і почуття захоплення зростають. Людина зливається з зелено-жовтим океаном, і починає розуміти велич стихії життя, і відчуває щастя бути спостерігачем і учасником великої таємниці буття.


    P.S. Статтю «Світлини старого альбому» було надруковано і газеті «Вперед» в 2004 році (№ 52, 54, 56). Багато героїв цієї оповіді вже померли. Вже досить давно немає Катерини Василівни. Померли її сестра Олена і донька Зоя. В оселі Саїв зараз господарює онука Катерини Василівни – Тетяна. Вона залишила облаштоване життя в місті і повернулася в рідне село. Автор надсилав листа на польське радіо, щоб дізнатися про долю дітей з православного притулку у Варшаві. Але запит залишився без відповіді. Можливо він просто не дійшов. Або польське радіо не уповноважене займатися такими питаннями.

    З незміною повагою, Єфімов Геннадій.
    Персоналії

  • Біляївка
  • Бецилово
  • Великий Буялик
  • Великий Дальник
  • Важне
  • Василівка
  • Вигода
  • Градениці
  • Дачне
  • Дослідне
  • Егорівка (Ферстерово)
  • Ільїнка
  • Кагарлик
  • Каменка
  • Кубей
  • Лиманське
  • Маринівка
  • Маяки
  • Роздільна
  • Троїцьке
  • Усатово
  • Яски














  • © КРАЄЗНАВЦІ ОДЕЩИНИ 2013-2024        Відкриваємо історію Півдня України