Серця тих, хто пережив одну із найстрашніших, найболючіших подій в історії людства - війну, назавжди повняться спогадами. Іноді навіть дивує, як дев’яносторічні люди до точності пам’ятають кожен день, кожну назву, кожне слово, яке супроводжувало їх воєнними роками. А коли запитуєш їх про повоєнний час, вони замовкають, пригадуючи...

Спогади. Червоні від братерської чи ворожої - людської крові. Сірі від пилу та вибухів. Чорні в окопах. Обідрані. Обстріляні. Голодні. Холодні. Стомлені. Змучені. Та все ж, навіть так - повні бажання і натхненної віри в перемогу.

Лозовський Василь Васильович із села Великий Дальник вже був одного разу героєм нашої публікації. Тоді розповідали про нього як про пасічника з великої династії, заслуженого бджоляра України, який все життя завідував колгоспними вуликами, тримав власні та передав це діло дітям і онукам. Того разу, спілкуючись, дідусь жваво розповідав за улюблену справу, гордо демонстрував свої володіння з бджолами. Зараз ми завітали до нього, щоб дізнатися про ще одну віху його життя - війну. Адже Василь Васильович - учасник та інвалід І групи ВВв. Поспілкуватися вдалося, дякуючи його онукові, Флоріану.

У родині моїх батьків було восьмеро дітей. Коли почався голод, важко було вижити, та, дякуючи долі, ніхто не помер. Нас у той нелегкий час рятували бджілки, яких тримали. Вони, певно, нас і прогодували. Крім того, пекли «чибрики», як ми їх називали, з висівок. Тим і харчувалися...

Вчився у школі зовсім трохи і пішов працювати. У дванадцять років я був уже самостійним, працював нарівні з дорослими. Мав пару коней, якими обробляв землю. Пас лошат, корів, свиней.

Коли почалася війна, нас, і хлопців, і дівчат, вивели на дорогу копати протитанковий рів. Ми завзято взялися за справу. Викопали дуже глибокий, з рівнесенькою стіною. Танки не проїхали б ні за що... Та вони пройшли іншим шляхом.

Коли прийшли румунські окупанти в село, люди на них не скаржилися. Вони не були такі жорстокі, як німецькі солдати. При них усі працювали. Роздали господарство: по трохи землі, виноградники. Давали «хазяїну», тобто найстаршому члену родини. Той, в свою чергу, мав все розподілити між своїми рідними.

Румуни били людей тільки тоді, коли ті в чомусь провинилися. Були, можна сказати, справедливими. А ми, підлітки, частенько йшли проти їхньої волі. Одного разу пішли красти люцерну - «воєнний фонд». Траву тримали, як корм для коней військовиків. Нас половили і в покарання присудили «25 пасків».

Було, що один із моїх друзів, отримуючи «25 палок», втік на 24-ій. То його наздогнали, вдарили 25-ий раз і відпустили. Отакі були...

Іноді, щоб уникнути покарання, батьки віддавали румунам курку. Тоді ті ляскали паском по подушці, а їхня дитина мала кричати, вдаючи, що їй боляче...

Василь Васильович замислюється. В цей час Флоріан додає: «А бабуся розповідала, що одного разу один із односельчан поїхав до Одеси. Там його обікрали, забрали коня. Повернувшись пішки до села, він поскаржився на це румунам. Ті знайшли злодіїв і розстріляли. Ось такі у них були закони...»

У полі, де росли помідори, вже ставили «зенітки». Нам забороняли туди ходити. Та хіба ж ми послухаємося? Хлопці взяли кошики, а я, щоб побільше набрати - мішок. Так і пішли. Назбирали багато. А тут нас почали ганяти; прилетів літак - стріляють. Ми поперелякувалися і - хто куди! Та якщо в кошиках помідори вціліли, то з моїх лиш сік залишився.

А одного разу нарвали з товаришем винограду, зробили вина, назбирали помідорів, заквасили. Такі раді були!.. Та в будинок потрапив снаряд, і засипало і наше вино, і помідори.

Яка була страшна стрілянина! Ховалися у колишніх шахтах. До них був вхід через колодязі. Такі глибокі були ті катакомби, цілих 18 метрів під землею. Ми думали, що то надійна схованка. Та один із солдатів нас звідти вигнав, сказав, що як потрапить туди снаряд, то нас засипле землею. Так сталося із сусіднім колодязем.

На час, коли розпочалася війна, Василь Васильович був неповнолітнім. А тоді, як звільнили Великий Дальник, йому виповнилося вісімнадцять. Тож у травні 1944-го року Лозовський В.В. був мобілізований до армії. Після короткого навчання в батальйоні кулеметної роти, що проходило у місті Шуя (Росія), хлопця відправили на фронт.

Ми не мали кирзових чоботів, як то показують у кіно. Нам видавали лише напівчобітки і портянки на ноги. А німці мали і форму міцнішу, і взуття. їм видавали черевики з високими холявками. Крім того, фашисти мали набагато кращу зброю. І, що головне, простішу. У них одна кулеметна стрічка (не з тканини, як в нас, а металева) підходила і до ручного, і до станкового кулемета. В цьому вони мали перевагу. Ще їх дуже добре годували. Постійно отримували, як і годиться, пайку. Все рівнесенько по грамах: масло, сир голандський та інше.

Коли воювали в Угорщині, то були здивовані, як живуть тамтешні люди. На той час, коли в нас рахували «трудодні», вони їли білесенький хліб - ми такого зроду не бачили. Буханки були такі білі, гарнесенькі, як сонце... Там вперше ми дізналися, як робити консервації і вже після війни, вдома, спробували й собі виготовляти такі заготівки.

З тилу зайшли три танки. А здалеку не завжди було зрозуміло, чиї вони. Ми думали, що то наші і хотіли їм повідомити, де лінія проходу. Але коли танки під'їхали ближче, побачили на них чорні хрести. Відкрився люк, звідти виглянув чоловік і мовив до нас російською: «Ну что, поймались?». Власівці! Зрадницька армія. Ми почали тікати, та нас уже зустрічали наступом... Я намагався не бігти попереду, адже стріляють переважно туди, де скупчення солдатів... Упав. Поранили з кулемета. Встав і йшов далі. Знову упав... Поранений у ліву руку, довго чимчикував, не покидаючи свого вірного товариша - ручного кулемета Дегтярьова, з яким воював.

Перед цим Василь Васильович вже мав поранення. Цього разу була пошкоджена рука, і його відправили до грузинського курортного міста Цхалтубо. Там довелося лікуватися чотири місяці. За цей час оголосили довгоочікувану Перемогу.

Нашим солдатам допомогли перемогти гарні військові керівники, такі, як Жуков. Завдяки їм ми отримували вірні команди і накази, які вели нас до успіху.

До першого поранення Лозовський В.В. був стрілком 21 -ї гвардійської повітряної дивізії, після - стрілком 41-ї гвардійської дивізії. Його груди прикрашають багато медалей, кожна з яких свідчить про героїзм та відвагу солдата.

Родина Василя Васильовича вдячна Великодальницькій сільській раді на чолі з Рибаком В.Г. за постійну увагу та турботу про всіх ветеранів, в тому числі й їхнього дідуся. Також дякують лікареві-невропатологу Добровольській В.І. за гарне ставлення і професіоналізм.