1994 рік - село ще є… Але вже в руїнах. Майже не жиле, відрізане від лиману залізничною колією. І все ж, якщо добре придивитися — можна побачити залишки колись охайного німецького поселення. Стоїть ще старий цвинтар — мовчазний свідок історії, але теж зникаючий.
Колись, коли німецька колонія тільки починала своє життя, шлях тут йшов прямо повз моря. Лиман був пересипаний піщаною косою, і дорога звідси пролягала просто до Білярів. Й досі можна знайти ледь помітні рештки цієї старої дороги, що веде від берегів до втраченого села.
Від Білярів до маленького села Воронівки простягалась надзвичайно гарна дорога, наче паркова алея. Обабіч старі фруктові дерева, верби, липи… І далі аж до Візирки. Це був маршрут, що пам’ятає кроки колоністів, підводи і щоденну селянську працю.
Село розділяла балка зі струмком: старіша частина — та, де цвинтар, а новіша — ближче до дороги на хутір Аненталь. І ця дорога ще жива, старі дерева все ще стоять, мов охоронці пам’яті.
Стара частина села з німецькими забудовами, 2011 р.
Хати німецьких колоністів були впізнавані з першого погляду, видовжені, з високими вуличними фронтонами, черепичними дахами, акуратними сараями та стайнями. Дати на фронтонах будівель вказували на час їх зведення - період третьої хвилі переселення німців до Північного Причорномор’я, напередодні Першої світової війни.
Будівлі німецьких колоністів в с. Білярі, 2011 р.
Проте є свідчення ще більш старшого існування села — це поховання. Кам’яні хрести, прізвища, написані німецькою, усе це мовчить, але говорить більше за будь-які архіви. Час не зупинити: залізниця розрізала село навпіл, а на горизонті вже росли нові об’єкти порту.
На старому німецькому кладовищі, 2011 р.
В 2008 році село Білярі перестало існувати. А вже в 2011 році від колись живого поселення залишилися тільки сліди — прокатана земля вулиць, окремі дерева… На цвинтарі з’явилися ознаки перенесення поховань. Хто це зробив? Чи, може, приїздили нащадки колоністів з Німеччини?
Пізніше стало відомо: перенесення ініціювала адміністрація порту з практичною метою розширення території. Могили переміщено на Южненське кладовище. А на місці хутора Аненталь — сьогодні територія вантажного терміналу ТІС.
Так зникають села. Спочатку з мап, потім із пам’яті. Але залишаються сліди доріг, старі дерева немов свідки минулого та стара цегла в бур’янах. А головне — пам’ять. Бо поки є той, хто пам’ятає — село ще живе.
Марина Павлік,
членкиня ГО «Краєзнавці Одещини».
27/06/2025 року