Меню сайта

Область и районы
  • Одесса
  • Черноморск
      (Ильичевск)
  • Одесская обл.
  • Ананьевский р-н
  • Арцизский р-н
  • Балтский р-н
  • Белгород-Днестр-й
  • Беляевский р-н
  • Березовский р-н
  • Болградский р-н
  • Великомихайловский
  • Захарьевский р-н
      (Фрунзовский)
  • Ивановский р-н
  • Измаильский р-н
  • Килийский р-н
  • Кодымский р-н
  • Лиманский р-н
      (Коминтерновский)
  • Николаевский р-н
  • Окнянский р-н
      (Красноокнянский)
  • Подольский р-н
      (Котовский)
  • Овидиопольский р-н
  • Раздельнянский р-н
  • Ренийский р-н
  • Саратский р-н
  • Татарбунарский р-н
  • Тарутинский р-н

  • Николаевская обл.
  • Николаевский р-н
  • Очаковский р-н








  • Сушко Марія Пилипівна
    На главную > Персоналии


    ВОНА БУЛА ПАРТИЗАНОМ

    «В житті все можна пережити - аби не було війни! - говорить Марія Пилипівна Сушко. Голод, холод, поневіряння - здасться, немає в світі такого випробування, яке б не випало на долю цієї літньої жінки. Та найстрашнішим, найжорстокішим життєвим іспитом стала війна. Ось те саме пекельне горнило, пройшовши крізь яке, людина стає мов залізо. Її вогнем печеш - вона лише загартовується! Її у воду кинеш, а вона випливе! Зціпить зуби, і піде далі битись із ворогом.

    Та не такою мала бути доля 20-річної дівчини, що народилась та виросла на Чернігівщині, здобула на той час досить непогану освіту: спочатку закінчила семирічку, а потім - курси російської мови та літератури. Їй би школярів навчати, кохати, діточок народжувати... Але все перекреслила війна. Разом із батьком дівчина зброю по полю збирала, харч партизанам діставала, їжу вночі їм готувала. Звісно, щодня ходила по вістрі леза, адже після відступу радянських військ в селі володарювали окупанти. І вони пильно стежили за місцевими. Один хибний крок, необережний рух, слово - вірна смерть.

    - На початку війни ми недооцінили сили противника. Очікуючи на прихід ворогів, чоловіки кричали: «Ми їх кашкетами закидаємо!» - згадує жінка.

    Не закидали... Натомість... загинули самі. В сільській клуні заживо фашисти спалили 270 її односельців.

    Одного разу, коли на їхньому подвір'ї стояла фашистська підвода із радянськими військовими полоненими, батькові вдалось звільнити їх усіх. Згадував потім, як вів бійців степом, ярами, і в ліс. Подальша доля врятованих, на жаль невідома, але фашисти так і не дізнались - хто винен у зникненні більше 10-ти бранців.

    Окупація їхнього села тривала рівно 2 роки: з 16 вересня 1941-го по 16 вересня 1943-го. В день визволення місцеві не йняли віри першому солдатові-розвіднику, який прийшов із радісною звісткою: до села повертається регулярна Радянська армія. А потім - сльози, невгамовний потік чоловічих, жіночих, дитячих сліз. Від радості та болю. Радості за такий жаданий порятунок, звільнену землю, перемогу справедливості. І болю за мільйони полеглих, поранених, скалічених та знедолених... Війна віднімала життя, перекреслювала плани, знищувала мрії, повністю змінювала дійсність та людське єство.

    Ні голодні роки, а ні часи колективізації, чи то НЕПу Марія Пилипівна не згадує так яскраво, як фашистську навалу. Та воно й не дивно. Усі без винятку ветерани, з якими доводилось зустрічатись, коли заходить мова про воєнні події, згадують їх з неймовірною точністю, вказуючи дати, географічні назви, імена своїх побратимів тощо. Колись її звали просто Манькою. Вона була звичайною дівчиною із неабиякою хоробрістю, відданістю Батьківщині та шаленим бажанням допомогти визволителям. Згодом, після війни, коли жінка вийшла заміж та повернулась працювати до школи - стала зватись Марією Пилипівною. Її чоловік Петро Іванович - викладач історії, військовий льотчик, теж пройшов війну від самого початку до переможного кінця. Але тоді влада не пробачала батьківських помилок їхнім дітям. Батько Петра Івановича під час окупації був старостою села; і за це довелось розплачуватись синові. Спочатку відібрали партійний квиток, потім - роботу. А в Тернопільській області, куди він переїздив, чоловікові повернули відібране та навіть призначили на посаду директора школи. Дружина, яка на той час вже виховувала доньку, переїхала за чоловіком через рік. На Тернопільщині вона працювала в школі вчителем, потай організовувала комсомольську організацію. В 51 -му у подружжя народився син.

    - На Західній України ми жили 15 років. На Одещині у мого чоловіка мешкала тітка. Але нам не одразу вдалось сюди переїхати. Відкріплення з місця роботи вдалось отримати лише після районної та обласної виставки, де були представлені мої вишивки, - розповідає Марія Пилипівна.

    Південний край виявився лагідним для подружжя. Тут, в селі Гнилякове (Дачне) Петро Іванович очолив середню школу. Директором навчального закладу він працював 25 років! Жінка ж, як і до того, викладала російську мову та літературу. Виховували дітей, навчали грамоти учнів, будували власний дім. Його фундамент, до речі, Марія Пилипівна закладала власноруч!

    Її чоловіка немає в живих вже 23 роки, а жінка пам'ятає все, як один день. Бо над усе навчилась цінувати кожну хвилину життя. І, які б випробування не посилала доля, найголовніше - аби був мир на рідній землі!

    - Любіть Україну, цінуйте, що є! - говорить вона всім. А ще гучніші - рядки її віршів: гострі, дотепні, влучні.

    Мудра, проста і відважна жінка, вона не побоялась створити заслін навалі, що погрожувала знищенням усьому людству. Сьогодні головне надбання Марії Пилипівни - це четверо онуків та праонуків. Та життям їй мають завдячувати набагато більше людей і наступних поколінь, які житимуть на землі.

    Інна МЕЛЬНИК
    Газета "Південна Зоря" від 14 листопада 2015 року № 82 (10130)


    Матеріали підготував Євген Волосевич
    Персоналии

  • Беляевка
  • Бецилово
  • Большой Буялык
  • Великий Дальник
  • Важное
  • Васильевка
  • Выгода
  • Граденицы
  • Дачное
  • Дослидное (Опытное)
  • Егоровка (Ферстерово)
  • Ильинка
  • Кагарлык
  • Каменка
  • Кубей
  • Лиманское
  • Мариновка
  • Маяки
  • Раздельная
  • Троицкое
  • Усатово
  • Яски














  • community@kraeved.od.ua        КРАЕВЕД 2013-2020       Открываем историю одесского края