Меню сайта

Область и районы
  • Одесса
  • Черноморск
      (Ильичевск)
  • Одесская обл.
  • Ананьевский р-н
  • Арцизский р-н
  • Балтский р-н
  • Белгород-Днестр-й
  • Беляевский р-н
  • Березовский р-н
  • Болградский р-н
  • Великомихайловский
  • Захарьевский р-н
      (Фрунзовский)
  • Ивановский р-н
  • Измаильский р-н
  • Килийский р-н
  • Кодымский р-н
  • Лиманский р-н
      (Коминтерновский)
  • Николаевский р-н
  • Окнянский р-н
      (Красноокнянский)
  • Подольский р-н
      (Котовский)
  • Овидиопольский р-н
  • Раздельнянский р-н
  • Ренийский р-н
  • Саратский р-н
  • Татарбунарский р-н
  • Тарутинский р-н

  • Николаевская обл.
  • Николаевский р-н
  • Очаковский р-н








  • Кравчик Юхим Опанасович
    На главную > Персоналии


    Дев`ятнадцять років за океаном,
    або пригоди українця в Південній Америці

    Є люди, які не вершили подвигів, але прожили цікаве життя, чимало бачили, багато де були. І тому дивимося ми на них з повагою і якоюсь світлою заздрістю, яка надихає шукати дивне і цікаве у повсякденному житті. Про одну таку людину я хочу вам розповісти. Мова йде про простого селянина з села Кам’янка Роздільнянського району Юхима Опанасовича Кравчика. Він людина хвора – йому важко ходити. Тож улюблене заняття зараз у Юхима Опанасовича сидіти на лавочці і спілкуватися з сусідськими дітьми. І напевно зовсім не знають ті дітлахи, що дитинство їхнього односельця проходило і далекій південноамериканській країні – Парагваї. Тож почнемо.

    Колонія Фрам
    .

    Велика подорож Юхима Кравчика розпочалася з Волині. Саме тут, у 1934 році в сім`ї селянина Опанаса Іоновича Кравчика в селі Сикунь народився герой цього нарису. Після радянсько-польської війни 1920 року цей край опинився у складі Польщі. Про бідування західних українців за часів Полщі ми знаємо немало. Тож не дивно, що Опанас Іонович Кравчик, як і багато інших його земляків, вирішив шукати емігрантського щастя в Південній Америці. В 1937 році сімя Кравчиків на пароплаві відправились до невідомих країв через безкраї простори Атлантики. Прибувши до аргентинської столиці Буенос–Айрес, переселенці-волиняни вирішили добиратися до Парагваю. Перепливши при допомозі контрабандистів річку Парана, вони осіли в колонії Фрам, що розташовувалася на півдні цієї країни.

    Завжди важко будувати життя на новому місці, а ще важче – на чужині. Домовилися з латифундистською сеньйорою Фрам про купівлю землі в кредит. Коли волиняни дісталися своїх ділянок, то знайшли там тропічний ліс. Деякі дерева мали в діаметрі до 2 метрів. Довелося наймати місцевих лісорубів, які особливими сокирами, працюючи в парі і в ритм, досить вправно і швидко валили дерева, потім спалювали. Щойноприбулі завжди і в усьому трималися разом – інакше вижити тут було не можливо. З перших днів спільно побудували декілька тимчасових бараків, разом розчищали свої ділянки, згодом допомагали один одному зводити будинки. Юхим Опанасович розповідає, що до 1940 року його батьки, не розгинаючи спини, зуміли розчистити від лісу і освоїти 6 га землі, а в 1948 році вони мали 8 гектарів. На цій землі Кравчики вирощували бавовник, кукурудзу, маніоку, пшеницю, горох та інші культури. Основний прибуток давав бавовник. Та що то були за прибутки. Колоністи за безцінь вимушені були віддавати свою продукцію скупникам у містечку Кармен-дель-Парана. Діти дуже рано починали допомагати батькам працювати по господарству. Юхим Опанасович вже з 12 років почав ходити за плугом. Справжньою бідою було нашестя сарани. Колоністи вперто боролися з нею: стукали в металевий посуд, намагалися зняти дорослу сарану на крило і відганяли на інше місце, для безкрилої сарани копали канави і заганяли її туди віниками, а потім знищували вогнем. Зграї кіз спустошували поля кукурудзи.

    Слід окремо розповісти про колонію Фрам. Це було скупчення хуторів, в центрі якого знаходилося селище Корео Апериа, де розташовувалась пошта та деякі адміністративні установи. Населення колонії було переважно слов’янським. Тут жили переселенці зі Східної Європи: українці, поляки, чехи, росіяни.

    Незважаючи на тяжку виснажливу працю, колоністи знаходили час для свого культурного і духовного розвитку. Українці в Кореа Апериа збудували свій клуб. Тут же були і початкова школа, і православний храм. Юхим Опанасович згадує, як в клубі ставили п’єси українських драматургів, влаштовували самодіяльні концерти. Особливим успіхом колоністів користувались виступи скрипаля аматора, угорця за національністю, Дубея. Коли той виконував пісню «За Україну далеку» у слухачів на очі наверталися сльози. У клубі розташовувалася і бібліотека.

    Популярною серед колоністів була газета «Світло України», яка друкувалася в Буенос-Айресі і перевозилася в Парагвай. При клубі українці створили товариство «За світлу Україну». Серед його членів переважали про радянські настрої. Вони з завмиранням серця слідкували за подіями Другої світової війни, вболівали за долю своєї Батьківщини. В цьому відношенні дуже показовим є такий епізод. Одного разу священик Клєровський – настоятель православного храму в Корео Апериа під час служби почав молитися за перемогу фашистської Німеччини над Радянським Союзом. Тоді жінки-парафіянки схопили підсвічники і стали його ними бити. Довелося втрутитися чоловікам, які заступилися за священика. Такий вчинок жінки можна вважати героїчним, враховуючи те, що уряд Парагваю під час Другої світової війни хоча і оголосив нейтралітет, але фактично допомагав фашистській Німеччині.

    Кожен з нас пам’ятає ім’я першої вчительки. У Юхима Опанасовича теж була перша вчителька. Звали її Консенпсьон Гомес. У 1942 році, закінчивши перший клас він вже міг читати на іспанській мові. Але хлопець мріяв знати й українську та російську. Тож почав вирізувати з газет «Світло України» та «Русские в Аргентине» друковані літери, наклеював їх в зошит і просив дорослих, аби пояснили, який звук передає та чи інша літера. Його старший товариш Микола Миколайчук, який ще за Польщі вчився в україномовній школі, показав Юхиму, як писати прописом літери українського алфавіту.

    У 1948 році сім`я Кравчиків вирішили залишити колонію Фрам і переїхати до Буенос-Айресу – столиці Аргентини.

    Позаштатний секретар консульства

    Кравчик Ю.О. в молоді роки. Аргентина.

    З переїздом до Буенос-Айроса Опанас Іонович Кравчик і два його сини пішли працювати на фабрики. З 14 років Юхим став пролетарієм. Починав на фабриці з виробництва металевого посуду, потім перейшов на меблеву фабрику, опановував фах шліфувальника. Життя в Буенос-Айресі було різноманітнішим і цікавішим ніж в колонії Фрам. Після роботи у емігрантів була можливість відвідувати численні клуби, що діяли при емігрантських товариствах. Юхим Опанасович був членом товариства ім. М. Островського. Серед української емігрантської молоді, яка відвідувала клуб в післявоєнний час особливо популярними були книги «Як гуртувалася сталь» М. Островського та «Молода гвардія» О. Фадєєва. Ще молоді люди зачитувалися романами аргентинського письменника Альфреда Вареля.

         В клубі влаштовували шахові турніри, де досить серйозних успіхів досяг наш герой. У Буенос-Айросі можна було непогано заробити і досить пристойно жити. Але далека Батьківщина, яку Юхим Опанасович навіть не пам’ятав, манила до себе.

    Кравчик Юхим Опанасович і його дружина - Коршун Надія Володимирівна. Реєстрація шлюбу. Аргентина.

    У 1954 році він та його батьки подали заяви до радянського консульства на виїзд до Радянського Союзу. Коли Юхим Опанасович приніс заповітну анкету, секретар запитав, хто допомагав оформлювати документ. Дізнавшись, що хлопець все зробив сам, він запропонував молодому емігранту працювати позаштатним секретарем радянського консульства. Робота була нелегкою. Вдень доводилося працювати на фабриці, а у вихідні та вечорами займатися оформленням документів. З часом довелося відмовитися від основної роботи. За рік роботи Юхим Кравчик оформив понад 1,5 тисячі паспортів на виїзд та заяв на отримання радянського громадянства.

    Переконання в необхідності повернутися на Батьківщину зміцнилося, коли його одного разу забрали до поліції. Відбувся цікавий діалог:
    - Ми вам не збираємося заважати. Просто хочемо виїхати до Радянського Союзу, - промовив хлопець.
    - Ви що, дурні? Набрид вам білий хліб та м'ясо? Їдете на квашені огірки та капусту! – сказав поліцейський.
    - Там, де є місце для 250 мільйонів дурнів знайдеться місце ще для двох! – відповів юнак.


    Кравчик Ю. О., його дружина Коршун Н. В., а також два брати Надії Володимирівни - Андрій (в центрі) і Петро(зправа).

         Ніч його протримали в карцері. Зі стелі крапала крижана вода. Вранці випустили, але у товариша знайшли газету аргентинських комуністів «Ноестра палебра» («Наше слово»). За це його було заарештовано. Не гаючи часу, Юхим відіслав всі анкети, паспорти, що зберігались у нього на квартирі. Побоюючись, що за ним будуть стежити, переодягся в жіноче вбрання і в такому вигляді пішов до радянського консульства. Там він повідомив, що з ним трапилося та що товариш потрапив у біду. Згодом всі питання було вирішено.


    Повернення на Батьківщину

    Восени 1955 року сім`я Кравчиків відправилася в далеку путь – на Батьківщину. За 22 доби вони дісталися Генуї. Далі шлях пролягав через Відень та Будапешт. Були тут моменти, які запам’яталися всім. Перша пригода трапилась в поїзді Генуя-Відень. Сидячих місць не було. Але радянський дипломат, який їхав в цьому поїзді, забрав матір та вагітну жінку Юхима до себе в купе. У Відні престарілий австрієць допоміг їм обміняти гроші та знайти радянське консульство.

    Та ось після довгих поневірянь та випробувань Кравчики добралися до рідного Ковеля на Волині. Вже була зима. Багато переваг мають люди, що живуть в теплих країнах, перед нами – жителями помірних широт. Але природа подарувала нам один привілей, який їм недосяжний: кожної зими можемо милуватися повільно і велично падаючим снігом. А душа починає відповідати цьому руху з неба акордом різнобарвних людських почуттів. Тоді, на 23 році життя, Юхим побачив, як іде сніг.

    Подружжя Кравчиків з старшим сином Михайлом. Перші роки перебування в Радянському Союзі.

         Погостивши у родичів в с. Сикунь, що поблизу Ковеля, Кравчики переїхали на постійне місце проживання до Одеської області. Не обійшлося і без бесіди з головою райвиконкому Сивуном про майбутнє місце проживання. Розмова відбувалася на демонстрації 1 травня 1956 року:
    - Раджу колгосп ім. Щербакова, ось до речі, і їх колона, - сказав Сивун.

    На чолі колони йшов голова колгоспу імені Щербакова, а за ним музиканти, виблискуючи на сонці мідними трубами місцевого оркестру, далі – передовики. Сподобалися світлі обличчя цих людей Юхиму Опанасовичу, тому і вирішив осісти там. Батько і син вступили до колгоспу, почали працювати в будівельній бригаді. Держава і колгосп допомогли збудувати хату. Вже тут, на Україні народився у Юхима Опанасовича син, а згодом сім`я поповнилася ще двома доньками. Життя, здавалося, увійшло у нормальне русло.

    Та якось у 60-х роках трапилась пригода, що нагадала йому його латиноамериканське минуле. Восени стояв на залізничному вокзалі в Роздільній в черзі за квитком. Черга була чималою, та один чоловік, незважаючи на це, прямував до каси. І лише промовляв: «Непонімай. Еспаньол».

    Ю.О. Кравчик звернувся до нього на іспанській. Зав’язалася розмова. Виявилось, що це – іноземний турист, аргентинець, якому потрібно придбати квиток до Ленінграду. Безумовно, Юхим Опанасович допоміг йому. Потім побалакали про Аргентину, про те, яке життя в Буенос-Айресі. Наприкінці співбесідник запитав у Юхима Опанасовича, чи не шкодує той, що виїхав з Аргентини.
    «Ні, не шкодую. Я повернувся на Батьківщину» - відповів він.

    Юхим Опанасович на будівництві будинку культури в Кам`янці,
    1957 рік
    Юхим Опанасович реєструє народження своєї молодшої доньки - Олени. Кам`янка, 1967 рік
    На колгоспному баштані.
    Кам`янка.

    Ось і закінчилася моя розповідь про одисею односільчанина. На багато роздумів надихають історії, що почув я. Ю.О. Кравчик завжди високо цінує людську солідарність і взаємоповагу. Напевно, ці якості він знайшов у тих людях, які жили в Радянському Союзі. Він ніколи не давав себе образити. Мабуть, цього його навчила буржуазна демократія.

    В молоді роки його вела по життю віра в те, що є на землі країна, де простій людині добре. З такою вірою він переборов багато труднощів. Коли приїхав жити в цю країну, виявилося, що життя тут зовсім не ідеальне. Як і будь-де на землі є і добре, і зле. Але все ж тут краще. Напевно тому, що повітря інше – в ньому розчинена наша слов’янська туга за чимось більшим. Юхим Опанасович, напевно, десь в глибині душі це знає, бо жив там, де такого повітря немає. А ми ось, в повсякденній біганині за речами важливими, але не визначальними, забуваємо про цей прекрасний домішок нашого повітря, і, не знаходячи притулку в наших душах, він, на жаль, вивітрюється…

    P.S. Це була перша моя стаття. Вона була в надрукована роздільнянській газеті «Вперед» 6 серпня 2003 року. На жаль головного героя моєї оповіді вже немає – він вмер. Залишилася світла пам'ять про нього. Тоді мені ще не був доступний Інтернет, інакше я доповнив би статтю цілою низкою цікавих матеріалів. Наприклад, обов’язково згадав би, що містечко Фрам у Парагваї було засноване 1927 році дон Педро Кристоферсеном, який був спонсором експедиції Амундсена на вітрильно-моторній шхуні «Фрам» (а про експедиції цієї шхуни на чолі з Фритьофом Нансеном, Отто Свердрупом, Руалем Амундсеном до Північного та південного полюсів знає весь світ). Тоді б я обов’язково використав матеріали книги Іржи Ганзелка та Мирослава Зикмунда «Там, за річкою, – Аргентина», зокрема розповіді цих мандрівників про життя слов’янських колоністів у Парагваї. Тоді можливо я знайшов би й інші цікаві матеріали для цієї статті. Але доля розпорядилася так, щоб цей матеріал мав саме такий вигляд. Я висловлюю окрему подяку Тамарі Калашинській, яка доклала свою редакторську руку до моєї статті. Це був той рідкий випадок коли автор глибоко вдячний редактору за те, що він зробив його твір досконалішим, яскравішим, композиційно стрункішим, усунув зайве і недоречне, зробив сильні місця статті ще більш рельєфними. Маючи світоглядні протиріччя з Тамарою Калашинською, я беззастережно схиляю перед нею голову, як перед високопрофесіональним журналістом, майстром своєї справи, моїм вчителем. Сподіваюся, що, можливо, у читачів сайту «Одеська область. Історія нашого краю» цей матеріал викличе зацікавлення, як одне з свідчень не простого життя українських емігрантів в Латинській Америці.


    З незміною повагою, Єфімов Геннадій.
    Персоналии

  • Беляевка
  • Бецилово
  • Большой Буялык
  • Великий Дальник
  • Важное
  • Васильевка
  • Выгода
  • Граденицы
  • Дачное
  • Дослидное (Опытное)
  • Егоровка (Ферстерово)
  • Ильинка
  • Кагарлык
  • Каменка
  • Кубей
  • Лиманское
  • Мариновка
  • Маяки
  • Раздельная
  • Троицкое
  • Усатово
  • Яски














  • community@kraeved.od.ua        КРАЕВЕД 2013-2020       Открываем историю одесского края