ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ
   

ПРОЄКТИ
  • Мапи
  • Книги
  • Статті
  • Періодика


  • ОБЛАСНИЙ ПОДІЛ
  • Березівський р-н
  • Б-Дністровський р-н
  • Болградський р-н
  • Ізмаїльський р-н
  • Одеський р-н
  • Подільський р-н
  • Роздільнянський р-н

  • Баштанський р-н
  • Вознесенський р-н
  • Миколаївський р-н
  • Первомайський р-н


  • СТАТИСТИКА




    Кукушка Микола Миколайович

    ВІТРИЛА ТВОРЧОСТІ Й НАТХНЕННЯ

    Часто в довгі зимові вечори він любить розглядати виготовлені своїми руками моделі вітрильних кораблів. Ці витвори його творчого натхнення мають дивну здатність заспокоювати схвильовану життєвими турботами і повсякденною суєтою душу, і спрямовувати думки до чогось більшого і кращого. Ось і сьогодні Микола Миколайович Кукушка сів на проти масивного остова, виблискуючого лаком, прекрасного галеона «Сан Джованні Батіста», що впевнено і пишно розкинув над собою білі вітрила, які ніби ловили нікому не помітний вітер, і, поклавши підборіддя на складені, як у старанного учня, руки, з затамованим подихом став уважно вдивлятися в найдрібніші деталі свого дітища. У верхній частині корпусу з двох рядів гарматних портів суворо виглядали вилиті з металу і обшліфовані до холодного блиску жерла гармат. Товсте павутиння такелажу стрімко витягнулося від корпусу і бушприта до рей на струнких щоглах корабля. Кормова надбудова злегка здіймалася над загальним рівнем судна. Із заднього боку вона була прикрашена витонченим різьбленням і виблискувала золотистими вікнами з синіми шибками. Корабель з протилежного боку можна розглядати в його розрізі з усіма найдрібнішими деталями внутрішньої будови і вантажів, що знаходилися в трюмах.

    Микола Миколайович Кукушка – виконавець оригінальних технічних моделей

    Галеон, розташувавшись ось тут, на великому робочому столі, не дивлячись на нерухомість, ніби кликав, широко розіпнутими вітрилами, свого творця в якусь невідому далечінь і чомусь згадувалися рядки поета:

    В открытый океан ветрам навстречу
    Под белым парусом мечты моей.
    Над головой лишь неба синь да вечность
    Текущих как песок сквозь пальцы дней

    Так, не мало вже днів його життя пробігло. Є про що згадати, є над чим замислитися, є що підсумувати.

    Книжки, моделі і зброя

    Ми сидимо в затишній кімнаті, а між нами широко розкинув білі крила своїх вітрил «Сан Джованні Батіста», який, здавалося, ось-ось здійметься над столом і почне свою вічну подорож хвилями мрії в незбагненну далечінь. І тільки благання Майстра до свого дітища ще трохи затриматися і побути тут, поряд з ним, стримує незбориму силу того світлого прагнення. А Микола Миколайович з завзяттям і в закоханості готовий годинами розповідати про своїх крилатих дітей.

    «Починаючи роботу над новою моделлю, обов’язково спочатку вивчаю креслення, аналізую складність виготовлення, прикидаю, які матеріали знадобляться. Хочеться зробити і те, і інше, хочеться зробити все. Та вибираю найоптимальніший варіант. Вже побудував моделі таких кораблів: «Сан Джованні Батіста», «Баунті». Зараз працюю над судном «Вікторія», і паралельно опрацьовую креслення «12 апостолів». Мої моделі виготовляються не з куплених деталей. Все: від цвяшка і дошок, від корпусу до вітрил майструю самостійно. Під свої моделі я виготовляю спеціальний інструмент. Для закріплення обшивки – чорнової та чистової – використовую мініцвяхи, виготовлені із шпильок закрійника. Для повної обшивки корабля потрібно до 400 таких цвяхів».

    А мені цікаво, як Майстер сформувався, звідки його витоки, з яких джерел починається його натхнення. Зараз часто доводиться чути про недосконалості старої системи виховання, яка, мовляв, нівелювала особистість на догоду сірому і безликому колективу. Можливо, можливо. Але тоді закономірно постає питання про причини появи багатьох і багатьох світочів вітчизняної науки і техніки, які вивели їх свого часу на передовий світовий рубіж.

    Микола Миколайович починав навчання в школі №2 міста Роздільна (в ті часи вона знаходилася неподалік вже тепер напівзруйнованої будови ПТУ), а продовжив його в школі №4. Йому подобалося вчитися, шкільні предмети давалися без особливих зусиль. Ось тільки з англійським були певні проблеми, та й то швидше через те, що не склалися стосунки з викладачкою. Вже тоді він був впертим і настирливим, не дозволяв нікому хоч якось зазіхати на свій особистий суверенітет. Але школа для нього була перш за все місцем спілкування. Ангельською поведінкою не відзначався ніколи, інколи тікав з уроків.

    Він з дитинства дуже любив читати. В приміщені сучасного Свято-Миколаївського храму в Роздільній в радянські часи була бібліотека, куди Микола навідувався через кожні три-чотири дні. Читав багато, навіть вночі під ковдрою при непевному світлі ліхтарика, аби відгородитися від батьківських зауважень і стурбованості. Його мама навіть умовила бібліотекаря, щоб та дещо обмежувала його в тому читанні. Найбільше приваблювала і захоплювала фантастика – брати Стругацькі, Станіслав Лем, Жуль Верн.

    Дуже рано в його життя увійшла техніка і любов до майстрування. І трапилося це завдяки батькові. Він багато чому навчив Миколу: роботі з деревом, ливарній справі. Батько на дозвіллі весь час щось майстрував. У їх сараї стояв верстак. Майже всі меблі в будинку були зроблені його руками. До цих пір зберігся круглий стіл, виготовлений батьківськими руками. Дитяча допитливість манила його в ту батьківську майстерню. Тоді в кінозалах Роздільної доволі часто демонстрували вестерни, які були надзвичайно популярні у нашого юнацтва. Під їх враженням хлопчаки почали відливати з свинцю револьвери. Виливали також олов’яних солдатиків. У Миколи була ціла армія тих олов’яних воїнів. У післявоєнної молоді була якась дивна тяга до зброї. Хлопчаки рилися в зарослих травою окопах у пошуках зброї, добували порох, не розуміючи всієї небезпечності цієї справи. Тому не раз приходилося отримувати добрячого прочухану від дорослих, які заставали їх за цією справою. Але якщо пощастило комусь знайти автомата, то він ставав зразком для досконалого копіювання його у дереві. Потім ця саморобна зброя використовувалася під час військо-спортивної гри «Зірниця». Хлопець активно відвідував технічні гуртки моделювання. Тоді була можливість виписувати дитячі та юнацькі технічні журнали – «Юний технік», «Для умілих рук», «Техніка молоді». Досі в особистій бібліотеці Миколи Миколайовича збереглися підшивка журналу «Моделіст-конструктор» (починаючи з 1963 року). Уже в 6 класі він побудував свою першу модель – вітрильник «Палада». Але у його «Палади» були попередники – численні гумово-моторні кораблі. Ці кораблі він разом з друзями паяв з харчового металу (консервних коробок). Вирізали кораблі також з дерева. На такий кораблик встановлювався баласт і гумомотор. Запускали ці морські моделі в Матюшівці, де тоді ще були ставки. В ті часи моделювання було дуже поширене серед дітей.

    Модель галеона «Санта Джованні Батіста», виконана Кукушкою М. М.

    Тож вступ в 1971 році до Одеського верстатобудівного технікуму став цілком закономірним для юнака, закоханого в техніку і моделювання. Хоча… Хоча був ще один вимір його захоплень і уподобань. З дитинства він любив малювати і робив це дуже добре. Малював з уяви і з натури. У нього було величезне бажання малювати. Малював спочатку олівцями, потім акварельними фарбами. Як тільки з’явилися кулькові ручки – почав малювати ними. Була в нього мрія – вступити до Одеського художнього училища. Але любов до техніки тоді перемогла. Вплинула, напевно, ознайомлювальна поїздка до технікуму, про яку Микола Миколайович згадує так: «Стенди з технічними пристроями в коридорах технікуму полонили мене…»

    Сходинки професійного зростання

    Мій співрозмовник, ніби дбайливий провідник, продовжує вести мене таємничими стежками його дивної країни творчості і натхнення: «Створення моделі потребує чимало умінь і навиків. Необхідно володіти деревообробним та металоріжучим інструментом. Дуже важливо дружити з правилами техніки безпеки. Все починається з роботи з деревом. Необхідно склеїти тисячі деталей. Для цього я використовую якісний столярний клей. Для лиття металевих деталей прийшлося виготовити маленьку муфельну піч, а також декілька ливарних форм та дуже багато допоміжних пристроїв. З часом я відійшов від лиття, а металеві деталі став виточувати, для чого пристосував звичайну дриль і шліфувальну машинку. Сам процес роботи підводить мене до впровадження певних удосконалень і маленьких винаходів в усталений алгоритм створення моделі. Так, щогли своїх кораблів я спочатку виготовляв з допомогою рубанку. Тепер же я її створюю, проганяючи квадратну заготовку через плашку чи спеціальну трубку відповідного діаметру за допомогою дрилі. З народженням кожної деталі в душі виникає дивна радість і задоволення від гарно виконаної роботи».

    Молодість завжди спрямована в майбутнє, там її оселя, там її простір паріння, творчості і самовтілення. Відчуття впевненості що все попереду, час невичерпний і ти господар життя могутніми ударами пульсує в молодому серці. Зрілість, що підійшла до межі старості, стримана і мудра. Деякий час вона в задумливому мовчанні стоїть перед тією незримою лінією, поринаючи в спогади швидкоплинних років пережитого, і з придирливим сумлінням перебирає досягнення і втрати, щоб безповоротно і рішуче переступити через неї. Переступити з надією, що, втративши ті важелі і засоби впливу на життя, якими з такою нерозважливою легкістю творив свою долю в молодості, зможеш ще щось змінити, покращити, попередити, застерегти, підтримати, допомогти, якщо не справою і вагою, то хоча б словом і думкою…

    Навчаючись в Одеському верстатобудівному технікумі, Микола швидко зрозумів, що обрана професія йому дійсно подобається. З особливою охотою вивчав спецдисципліни. Велика увага під час навчання приділялася кресленню. Він так добре ним оволодів, що виконував дипломні роботи для заочників. Весь вільний час проводив в морському музеї, роблячи замальовки виставлених там моделей кораблів. Всі вільні гроші йшли на купівлю книжок з моделювання. А ще писав картини, створював малюнки, займався різьбою по дереву, виготовляв гравюри на пластмасі, текстилі та ебоніті. В його роботах переважала морська і побутова тематика. З особливою охотою і завзяттям зображав вітрильники.

    Під час розподілу по закінченню навчання в технікумі Микола Миколайович обрав роботу техніка-конструктора на Житомирському заводі станків-автоматів. Хоча і була можливість повернутися до Роздільної на завод пресів чи поїхати працювати в Котовськ (тепер Подільськ) на Південьремверстат. Дуже сподобалася йому полум’яна промова головного інженера житомирського заводу, що закликав випускників-верстатобудівників працювати саме на їх підприємстві. А найголовніше – хотілося випробувати себе, поїхати якомога далі від дому, почати власне самостійне і незалежне життя. В череді ніби одноманітних, але сповнених насиченою творчою, відповідальною і улюбленою роботою днів, проходило робоче життя, виводячи його на нові рівні професійного і людського зростання. Починаючи працювати на обраному підприємстві техніком-конструктором, з часом став майстром в механічному цеху, а потім послідовно пройшов і інші сходинки заводської кар’єри: старший майстер, начальник дільниці, заступник начальника цеху з виробництва, начальник цеху, начальник відділу з маркетингу, заступник директора з маркетингу. Ще в технікумі Микола Миколайович одружився зі своєю однокурсницею – Оленою Павлівною Кушнір. Дружина на тому самому підприємстві влаштувалася працювати в конструкторське бюро. Змогла дорости від рядового конструктора до конструктора першої категорії. Молоде подружжя спочатку досить часто їздило на малу батьківщину, на Одещину. Але з часом прийшла любов до цього мальовничого українського міста – Житомира. В порівнянні з гомінкою, багатолюдною і колоритною Одесою воно спочатку видавалося великим селом. Та була у цього міста якась дивна привабливість, своя особлива і неповторна атмосфера. Подружжя жило роботою. А робота в них була цікавою, і вартою того, щоб присвятити їй життя. Коли Микола Миколайович став майстром цеху, то став приходити на завод за годину – півтори до початку роботи. Майстер – це не тільки технар, а ще й педагог. Треба було добре знати людей, цікавитися, чим вони живуть, які в них проблеми. У кінці місяця та кварталу люди по двоє діб не виходили з цеху. Життя на заводі завжди було цікавим, воно буквально кипіло: розглядали раціональні пропозиції, спорили з конструкторами. Продукція Житомирського заводу станків-автоматів – це багатошпіндельні верстати – автомати і напівавтомати. Підприємство випускало автоматичні лінії, його продукцію використовували у виробництві підшипників, автомобільній промисловості, оборонці. Всі підприємства колишнього СРСР, які були пов’язані з цими виробництвами, мали виготовлене житомирськими верстатобудівниками обладнання. Підприємство мало доволі широку географію поставок: Тольятті, Харківський тракторний завод, Мелітопольський моторний завод оборонної промисловості та багато інших. Знаходила попит продукція заводу і в країнах колишнього соціалістичного табору.

    Молоді техніки конструктори Житомирського верстатобудівного заводу
    (справа – Кукушка Микола Миколайович)

    Поступово у подружжя машинобудівників налагоджувалося і сімейний побут. Спочатку отримали кімнату в малосімейному гуртожитку, а вже в 1980 році перейшли у двокімнатну квартиру. 1978 року у Миколи Миколайовича та Олени Павлівни народилася донька Людмила, а в 1983 році з’явився син Олександр. Робота вимагали більших знань та підвищення кваліфікації, та й самому хотілося самовдосконалюватися. Тож, 1980 року він вступає на вечірнє відділення факультету механіки Житомирського політехнічного інституту, де опановує спеціальність інженера-механіка. Вчитися було не складно, бо основи його інженерної освіти були закладені ще в технікумі.

    Верстатобудівник, що став корабелом

    На хвилинку Микола Миколайович замовк, знову уважно вдивляючись у свій витвір, ніби углядів у його дрібних деталях якусь ледь помітну і тільки йому відому недосконалість. Та скоро суворо зімкнуті губи з країв трішечки вигнулися в ледь помітну посмішку, а очі засяяли якоюсь глибокою радістю, що свідчило про задоволення від гарно виконаної роботи. В сусідній кімнаті монотонно, але весело стрекотала швейна машинка – то Олена Павлівна строчила вітрила для нового корабля. А гостинний господар після короткої паузи продовжив: «У вільний від роботи час я продовжив займатися моделюванням. Дружина дуже лояльно, прихильно і з розумінням поставилася до мого захоплення. Вона навіть почала активно мені допомагати. Всі домашні знають, що коли я працюю над моделлю, марно мене просити про щось. Коли ми жили в Житомирі, щоб нікому не заважати, йшов працювати на кухню, багато робіт виконував у гаражі. Бувають помилки, але я не впадаю в розпач, починаю все спочатку. Над галеоном «Сан Джованні Батіста» я працював півтора року. Виготовив сам вітрильник та його фрагмент (розріз корабля). Після закінчення роботи над моделлю щохвилини підходиш до неї, щоб подивитися та замилуватися своїм дітищем. Дуже важко передати те почуття задоволеності, втіхи та перемоги над собою та матеріалом, які переживаєш тієї миті. Але через кілька днів це почуття задоволення проходить, і все твоє єство охоплює мрія про створенням нової моделі, і всі думки починають спрямовуватися на втілення її в життя. Буває і таке, що робота над моделлю починає вимотувати і психологічно виснажувати. В мене є гарний рецепт боротьби з цією «недугою». Щоб заспокоїтись, я на якийсь час відхожу від роботи над основним виробом і починаю працювати з невеличкою моделлю. Через певний час, заспокоївшись, знайшовши певну душевну рівновагу і добряче занудьгувавши за кинутим дітищем, повертаюся знову до роботи над головною моделлю на шпангоутах. Зазвичай віддаю своєму захопленню 2 – 3 години на день. В зимовий час можу працювати над вітрильником від сходу до заходу сонця. Особливо своїми моделями я не хвалюся, а роблю їх перш за все для душі. Всі мої моделі для мене улюблені, бо я обираю для відтворення лише ті кораблі, в які, якщо можна так висловитися, закохуюся».

    І відбувається наше спілкування з Миколою Миколайовичем ніби в двох вимірах, двох світах: то занурюємося ми з ним в реальний світ його спогадів про повсякденні будні інженера-трударя, то здіймаємося до верховіть його творчих задумів і звершень моделіста-художника. І, здавалося б, що у тих світах спільного? Що може поєднати холодний і монотонний оберт металу і пружні від подиху вітру і натхнення вітрила? А, дійсно, яке непросте питання: що поєднує Майстра і Художника? Найулюбленіше земне ремесло не зможе всепоглинаюче захопити душу справжнього Майстра. Навіть у мить найбільшого захоплення своєю працею він завжди буде чути якоюсь таємничою і невиразною тугою свого єства поклик світу Мрії і Творчості, відчуваючи недосконалість досягнутого. І своїми думками, і прагненнями він буде шукати того натхненого спілкування, щоб, знайшовши його, приголомшеним і дивакуватим, повернутися на землю і розповісти людям про побачене в своїх нових витворах, в яких краса переможе утилітарність. Так Майстер стає Художником!

    Вже й годі казати, які труднощі переживав разом з іншими підприємствами Житомира завод станків-автоматів у 90-ті роки ХХ ст. Зараз вийшло на екрани безліч фільмів про прекрасних Попелюшок, які, одружившись з міліонерами і міліардерами, стають принцесами, про непрості і тривожні будні великих і маленьких олігархів. І чомусь жодному кінорежисеру, знавцю людських душ, не спало на думку зняти стрічку про те, як десятки і сотні пар, сповнених сльозами очей, проводжають череду важких вантажівок, що натужно крехтячи від тяжкої ноші безладно звалених на їх спини-кузови верстатів, залишають заводське подвір`я. О, верстати, верстати… Щоденно ви гартувалися в полум`ї людської праці і творчості, даруючи світу та людям сенс, радість та користь. І ось несподівано і безглуздо настав час, у розквіті сил і можливостей, розчинитися вам у вогні мартенів, щоб віддати свою душу і тіло невблаганному золотому тельцеві. Та житомирські верстатобудівники мали характер і наснагу бійців. В 1996 – 1997 роках підприємство втратило останніх споживачів своєї продукції в республіках колишнього СРСР. Колективу треба було думати, як виживати в тих складних умовах. Якось під час поїздки до Словаччини на промисловій виставці Миколу Миколайовича, який там представляв свій завод, зацікавило обладнання для виготовлення тротуарної плитки. Після повернення на Батьківщину подібне обладнання житомиряни знайшли в Одесі. Але місцева фірма, яка пропонувала ці преси, просила 25 тисяч доларів за одиницю продукції. Тож, прийшлося задовольнятися придбанням рекламної відеокасети та книги про технологію виробництва тротуарної плитки. Миколі Миколайовичу, як заступнику директора з маркетингу, пощастило знайти подібні преси в містечку Калинівка Вінницької області за ціною 9 тисяч гривень. Після переговорів і з’ясувань вдалося цю ціну знизити до 7 тисяч. І ось верстатобудівники, щоб якось прогодувати свої сім`ї, взялися за виробництво тротуарної плитки. Але й тут далася взнаки інженерна хватка машинобудівників: для вдосконалення процесу виробництва і якості плитки за сприяння головного конструктору заводу Козирацкого Олександра Леонтійовича прийшлося дещо змінити пуансони та матриці. Це та інші нехитрі виробництва дали можливість заводу протриматися з 1997 до 2000 року. Вдалося налагодити досить ефективне виробництво. За 8 – 9 годин виготовлялося 100 квадратних метрів плитки. Та з часом ситуація стала настільки поганою, що фактично підприємство повністю закривається.

    Прийшлося представникам унікального колективу відправлятися, як то кажуть, у самостійне плавання. Один з інженерів підприємства познайомився з французьким підприємцем мсьє Дюраном, який орендував виробничі площі на заводі «Вібросепаратор», і покликав своїх товаришів працювати до нього. Дюран налагоджував в Житомирі виробництво металевих зерносховищ. З часом він почав планувати виготовлення металопластикових вікон, а для цього відправив своїх нових працівників на стажування до міста Гавр на півночі Франції, у Нормандії. Про свої французькі враження Микола Миколайович чомусь висловився так: «Там добре, але ми виявилися чужі на тому святі життя». Та все ж французи відзначалися дивною доброзичливістю: під час монтажу вікон в будинках французів з їх боку до іноземців з України відчувалася дивна доброзичливість і гостинність. Кілька разів пощастило побувати в Парижі.

    Після стажування житомиряни повернулися в рідне місто. Дюран був добрим керівником. Його взаємодія з колективом колишніх радянських інженерів, напевно, була саме тим випадком майже ідеального поєднання переваг соціалізму з досягненнями капіталізму, про які тільки можна було мріяти. Житомиряни принесли на фірму Дюрана методи роботи, які практикувалися на їх заводі станків-автоматів. Вони настояли, щоб робота планувалася на досить довгі проміжки часу, не боялися спорити з господарем підприємства та його виконавчим директором з виробничих питань. Дюран прислуховувався до українських працівників, поважав їх і платив досить достойну заробітну плату. Відомо скільки вітчизняний та іноземний капітал отримав зиску від експлуатації природних і виробничих ресурсів України. Але ті прибутки, які отримали іноземні і вітчизняні підприємці від використання високопрофесійних спеціалістів, на підготовку яких вони не потратили жодної копійки, напевно, не порахував ніхто. Напевно, і зараз була б слушною дискусія про головне завдання системи вітчизняної освіти – виховувати цивілізованого споживача та слухняного працівника чи, можливо, пробуджувати в дитячих і юнацьких серцях гідність і відповідальність людини та громадянина, творця і господаря своєї долі. Хтось скаже, що перше не суперечить другому. Так, але вся справа в акцентах і пріоритетах…

    Металеві зерносховища, виготовлені в Житомирі, відправляли до Франції. Але за цей сегмент французького ринку йшла гостра внутрішня конкурентна боротьба. Тож, французький підприємець відважився на сміливий крок: взявся налагодити в суходільному Житомирі виробництво океанських яхт. Експеримент виявився успішним. У 2003 році на підприємстві «Інтерагробуд» заклали стапель першої яхти. А вже 2005 року готову яхту на спецтранспорті доставили до Миколаєва, де вона була спущена на воду, і скоро взяла курс до французького порту Брест. Незабаром з Миколаєва до берегів Франції почали відправлятися все нові яхти. Це були досить солідні океанські судна водотоннажністю 20 тонн, з довжиною корпусу 17,5 метрів та шириною в 5,4 метри. А виготовлялися вони за проектом відомого французького конструктора суден Марка Ломбара зусиллями колективу житомирських корабелів, серед яких був і Микола Миколайович Кукушка. Напевно, не одна пара романтичних очей з миколаївського берега проводжала в далеку подорож білосніжних красунь з напнутими стрімким повітряним подихом вітрилами, малюючи у своїй уяві фантастичні пригоди, екзотику дальніх країн, неймовірні картини випробувань та перемоги над стихіями і собою, спасіння тих, хто терпить кораблетрощу. Але чи виправдалися ті світлі сподівання, чи ж яхти просто стали засобом задоволення людського прагнення до надмірного комфорту і звичайної пихи та марнославства? Це залишиться таємницею для тих затятих романтиків з українського узбережжя, які зачаровано вдивлялися в незбагнену далечінь, де, стираючи межу між небом і морем, снували серед пінистих хвиль і кучерявих хмар трикутники білих вітрил. Та знаю одне достеменно – світлу надію, щире побажання добра у слід подорожнього, щемливу небайдужість до його пошуків і поневірянь ніколи не розвіють злі вітри долі, і у момент найбільших випробувань вони стануть для нього чи не останнім оберегом…

    Шлях до себе, або свій острів

    Микола Миколайович прожив у Житомирі майже 30 років. Якось непомітно він міцно і органічно зрісся з цим містом. Все тут стало дорогим і рідним. Можливо, тому, що в Житомирі пройшли чи не найкращі роки його життя. Тут народилися, виросли і знайшли себе його діти. І зараз він пригадує Старий бульвар і Михайлівську вулицю, де запросто можна прогулятися і відпочити в чисельних кав’ярнях. Часто відвідував з дітьми музей космонавтики імені Сергія Корольова, який був уродженцем цього невеликого, але гарного і затишного міста. Недільний відпочинок за містом на березі Тетерева, гранітний уступ «Голова Чацького» та скельна група «Чотири брата», височезний пішохідний міст над рікою – спогади про це все, часто і несподівано зриваються в душі спалахами щемливої ностальгії… Так трапилося, що в 2004 році через стан здоров’я матері йому прийшлося разом з дружиною повертатися на малу батьківщину – до рідної Роздільної. До виходу на пенсію працював на невеличкому підприємстві металоконструкцій на території колишньої сільгосптехніки в Роздільній. А вечорами продовжував чаклувати над своїми моделями. І зараз, вже на заслуженому відпочинку, це його найголовніше і найулюбленіше заняття.

    Вітрила творчості й натхнення

    Творчість допомагає змиритися з недосконалістю життя, відчувати свою потрібність, знаходити втіху у щоденному пошуку сенсу особистого буття та задоволенні від служіння красі та мрії. Дивився я на вправні і гармонійні рухи завзятих і вмілих рук, на блиск натхненних очей, на досконалі і відточені форми майбутньої моделі, над якою працював Микола Миколайович, і чомусь пригадався мені ліричний герой вірша Володимира Семеновича Висоцького «Свій острів», який вирушає в довгу і важку подорож на пошуки свого острова. Для нього дуже важливо не збитися з правильного курсу, не задовольнитися спокусою принад упорядкованого і затишного материка, де дуже легко приймаються правила гри комформіської більшості, де щастя «не в тому, що один за всіх, а в тому, що всі – як один». Він шукає свій острів, де дують шалені вітри, життя на якому – щоденні випробування. Але на цьому острові людині легко дихається і твориться, бо десь тут, зовсім поряд, живе її мрія. Вона недосяжна, але тут гучніше і призивніше звучить її поклик. І тільки на цьому острові можна зберегти свій суверенітет людини та творця.

    Мне накаркали беду с дамой пик,
    Нагадали, что найду материк.
    Нет, гадалка, ты опять не права —
    Мне понравилось искать острова.
    Вот и берег призрачно возник…
    Не спеши — считай до ста.
    Что это? Тот самый материк?
    Или это мой остров?..

    Мені здається, що мій герой знайшов відповідь на це запитання. А чи потрібно взагалі шукати острови, шановний читачу? Хай на це запитання відповість кожен сам для себе…

    ЄФІМОВ Геннадій Вікторович
    краєзнавець,
    член ГО «Краєвєд»





    Публикації:

    Єфімов Г. Вітрила творчості й натхнення / Геннадій Єфімов // Вперед. – 2022. – 4-10 лютого. – C. 5. – (Наші славні земляки).

    Завантажити з Google Диск

    Завантажити з Меgа Cloud

    Єфімов Г. Вітрила творчості й натхнення / Геннадій Єфімов // Вперед. – 2022. – 11-17 лютого. – C. 7. – (Наші славні земляки).

    Завантажити з Google Диск

    Завантажити з Меgа Cloud




    Опубліковано на сайті: 24 лютого 2022 р.
    Персоналії

  • Біляївка
  • Бецилово
  • Великий Буялик
  • Великий Дальник
  • Важне
  • Василівка
  • Вигода
  • Градениці
  • Дачне
  • Дослідне
  • Егорівка (Ферстерово)
  • Ільїнка
  • Кагарлик
  • Каменка
  • Кубей
  • Лиманське
  • Маринівка
  • Маяки
  • Роздільна
  • Троїцьке
  • Усатово
  • Яски














  • © КРАЄВЄД 2013-2022        Відкриваємо історію одеського краю