Меню сайта

Область и районы
  • Одесса
  • Черноморск
      (Ильичевск)
  • Одесская обл.
  • Ананьевский р-н
  • Арцизский р-н
  • Балтский р-н
  • Белгород-Днестр-й
  • Беляевский р-н
  • Березовский р-н
  • Болградский р-н
  • Великомихайловский
  • Захарьевский р-н
      (Фрунзовский)
  • Ивановский р-н
  • Измаильский р-н
  • Килийский р-н
  • Кодымский р-н
  • Лиманский р-н
      (Коминтерновский)
  • Николаевский р-н
  • Окнянский р-н
      (Красноокнянский)
  • Подольский р-н
      (Котовский)
  • Овидиопольский р-н
  • Раздельнянский р-н
  • Ренийский р-н
  • Саратский р-н
  • Татарбунарский р-н
  • Тарутинский р-н

  • Николаевская обл.
  • Николаевский р-н
  • Очаковский р-н








  • Буковський Павло Дмитрович
    На главную > Персоналии

    Сповідь афганця

    Мені довго прийшлося переконувати його, щоб він погодився на цю бесіду. Люди, які були в Афганістані, чомусь не люблять розповідати на людей про той період свого життя, який пов'язаний з цією спекотною і загадковою країною. Можливо тому, що пам’ять про ті, обпалені вогнем, роки постійно живе в їх серці, по всяк час відгукуючись щемливою біллю душ. Навіть в ночі пам’ять про Афган, не залишає їх, підступно проникаючи у свідомості тривожними і трагічними снами. Спогади про афганську війну для її учасників – це святиня. А про святе в суєті, або ради хвалькування не згадують. Бо це пам’ять про загиблих товаришів, пам’ять про життя на межі буття і смерті, коли умовності відходять на задній план і залишається головне – якщо людина, то жити треба достойно…

    Ми сиділи з Павлом Дмитровичем Буковським в його володимірівській оселі за столом, який був встелений чорно-білими фотографіями часів його армійської служби. Павло Дмитрович курив одну цигарку за другою. Кімната поступово наповнювалась клубами білого, запашного диму, в якому везли і зависали слова сказані нервово-схвильованим голосом, поступово розчиняючись в білому мареві і перетворюючись на картини-образи не такого вже й далекого минулого…

    Як стають авіаційними техніками

    В 1970 році Павло закінчив строкову службу в лавах Радянської Армії в м. Миколаєві. Служба в армії сподобалася і тому рішення залишитися на понадстрокову службу прийшло якось саме собою. 20 серпня 1970р.його було зараховано до Другої ескадрильї П’ятої повітряної армії, яка розташовувалася в селищі Лиманському Роздільнянского району Одеської обл. Шість місяців прийшлося йому освоювати не просту військову спеціальність - техніка систем авіаційного озброєння. Після навчання почалися не прості армійські будні. Робота авіаційних техніків являється надзвичайно складною і відповідальною. Слухняна і передбачувана поведінка літака в польоті, успішне виконання пілотом бойового завдання закладаються авіаційними техніками на землі, ще тоді коли срібнокрила машина стоїть в ангарі. Найменша помилка у роботі техніків-і пілот може стикнутися з серйозними труднощами під час польоту, що часто приводить до загибелі літака. І будьте певні, що про похибку авіаційного техніка відразу стане відомо, коли віднайдуть і відкриють бортовий самописець, який в народі називають “чорною скринькою”. Та не страх за те, що тебе покарають, заставляв Павла і його товаришів викладатися на роботі на повну силу, а усвідомлення того, що, якщо щось трапиться з машиною в повітрі під час польоту з твоєї вини, то як тоді дивитися в очі хлопців-однополчан. В ”господарстві” у Павла все озброєння понадзвукових військових літаків: гармати ГША-23А,що стріляли 23-міліметровими снарядами зі швидкістю 3400 пострілів за хвилину, а також теплові ракети типу РТ-13М, Р-62. Служилося цікаво-весь час треба було вчитися, освоювати нові види озброєнь.

    Завдяки армії, Павлу поталанило побачити світ. З 1975 до 1981 року він проходив службу в Групі радянських військ в Німецькій Демократичній Республіці. Східна Німеччина приємно здивувала українського хлопця - приваблювали висока культура німців, гарна природа (прийшлося служити в живописному містечку Еберсвальде-Фінов), чистота вулиць і достаток в крамницях. Там в Східній Німеччині Павло добився чи малих успіхів і на спортивному поприщі: виступав за команду своєї частини з ручного м’яча і став кандидатом в майстри спорту з цього виду змагань. Він щиро вдячний долі, що подарувала йому ті роки, коли життя його протікало спокійно і цікаво, натхненно і насичено.

    Несподіваності починаються

    …Павло Дмитрович загасив згарок докуреної цигарки в попільничку, і тут же потягнувся до цигаркової пачки за іншою. Певна мрійливість, якою був просякнутий його голос змінилася нотками ностальгії і смутку…

    Павло Буковський і його крилаті друзі

    Якось в травні 1985 року викликав його до себе командир військової частини і повідомив: “Павло, вирішено тобі виявити велику честь-маєш їхати до Демократичної Республіки Афганістан, виконувати інтернаціональний обов’язок” . Туди не просто було їхати вісімнадцятирічним хлопцям, які зовсім не бачили життя, але ще не простіше відправлятися в саме пекло дорослому чоловіку, який одружений і має двох дітей. Та в армії накази не обговорюються. Перед відправкою до Афганістану, авіаційних техніків, яких добирали з особового складу П’ятої Повітряної армії (дислокувалася в Одеській області), перевили на воєнний аеродром в Арциз, де на протязі півроку їх готували до майбутньої роботи в умовах справжньої війни. Він і зараз дуже чітко пам’ятає той день - 10 жовтня 1985 року, коли рано-вранці їх підняли, наказали збиратися і сідати в ‘’Антона’’ (так на солдатському жаргоні називали літаки марки Ан). Довгий переліт і військові авіаційні техніки опинилися на аеродромі Какайди, що знаходився поблизу містечка Термез в Сонячному Узбекистані.

    Командування в полум’яній промові надихає їх на ратні подвиги, а потім – новий переліт, і воєнно-транспортний літак з одеситами на борту сідає в Баграмі. Військовослужбовці з Одеси повинні змінити хлопців-техніків, які вже відслужили свій строк в Афганістані. Важко передати, що то була за зустріч! «Ті, кого ми змінювали, обнімали нас зі сльозами на очах. Так, вони раділи, що зміна прийшла, але ще більш переживали за нас, дещо збентежених і очманілих від того, що раптом з мирного, розміреного життя потрапили туди, де стріляють».

    На війні, як на війні


    Бойові будні

    Павло непомітно для себе став втягуватись в непрості афганські будні. Ось вони стоять біля своїх ангарів, висвічують своїм неземним сріблом, граціозні і одночасно мужньо-суворі витвори авіаційних конструкторів – сушки (літаки СУ-25), які встигли вже не раз зазирнути смерті у вічі. Павло потрапив у славний підрозділ – Другу ескадрилью 40-ї армії. Її комеска (командира ескадрильї) Олександра Володимировича Руцького, знали у всьому Обмеженому контингенті радянських військ в Афганістані, як людину безприкладної мужності і турботливого ‘’батька’’ для своїх підлеглих.

    В цілому Павлу прийшлося виконувати знайому йому роботу: відповідати за справність на борту бойових літаків систем АСО-2В. Це так звані “пастки’’ (російською – “ловушки”), які під час польоту випускає літак, для того щоб вони відтягнули на себе удар теплових ракет, які випускають по наших літаках душмани. Робота знайома і звична, а відповідальність вдвічі вища, бо навкруги йшли не навчання, а палала справжня війна. Від техніки в прямому розумінні залежало життя пілота. Спочатку працювали тільки в день, а потім комеско Олександр Володимирович Руцькой запровадив нову “методу” – бомбити “духів” і вночі. То ж аеродром перейшов на цілодобову роботу. За одне чергування Павлові і його товаришам приходилося обслуговувати до шести вилетів. Срібні птахи, здіймаючи навкруги страшне ревіння, легко розбігалися по злітній смузі і стрімко неслися у зоряну далечінь, викидаючи позад себе червоно-сині язики полум`я. І можна було замилуватися тим видовищем, якби не шалений гуркіт, від якого ‘’заверталися’’ вуха, і якби не усвідомлення, що направляються ті літаки не до нових світів, а летять вони випробовувати себе смертю.

    Павло дивувався майстерності наших пілотів. Якось був він свідком повітряної атаки на вогневі точки душманів біля одного з афганських містечок, яку здійснював Олександр Руцькой. З ним у парі працював замполіт нашої ескадрильї,якого хлопці не особливо поважали. І ось заходять вони в парі на ціль. Руцькой іде до кінця, не дивлячись на шквальний вогонь з землі, і тільки над самою землею вирівнює машину, виходячи з піке. А його напарник, замполіт - тільки ввійде в піке, як відразу ж поспішає вирівняти машину, так і не здійснивши прицільного вогню по вогневим точка противника.

    Польоти над пеклом

    Не вірною буде думка, що авіаційні техніки непорушно сиділи на аеродромах під прикриттям охорони і пороху не нюхали. По-перше, аеродром систематично піддавався обстрілам з боку душманів. Ну, а ще авіаційним техніка у вільний від чергування час приходилось приймати участь у пошуково-рятувальних операціях (ПРО). Скажімо, десь збито наш літак, гелікоптер. Відразу після отримання такої інформації, негайно в район катастрофи літака направляються два вертольоти.
    На борті кожної гвинтокрилої машини, крім екіпажу знаходиться рятувально-бойова група в складі кулеметника, гранатометника, мінометника і ще кількох бійців. Завдання такої групи відшукати і врятувати постраждалих пілотів до того, як «духи» візьмуть їх в полон. А скільки разів Павлу із товаришами приходилося літати у місця важких боїв, на укріплені пункти в горах, щоб зобразити поранених бійців. І завжди повторювалось одне і те саме: один вертоліт зависав у повітрі, щоб контролювати ситуацію навкруги, а інший опускався на землю, щоб забрати поранених бійців. Інколи на гелікоптерах доставляли бійців на бойове завдання. Як правило в такому випадку вертоліт на землю не сідав, а зависав у повітрі і воїнам приходилось плигати на землю з висоти шість метрів. Павло Дмитрович і зараз з болем у серці згадує як бувало солдатик, що готувався плигати з вертольота на гірську стежину, яка крутим серпантином звивалася вгору, запитає його: «Товаришу прапорщику, закурити не буде?» Тоді Павло витягував з кишені пачку цигарок, а той кілька і сунув їх хлопцеві в руки.

    Подарунки від моджахедів

    Бої з «духами» траплялися часто. На війні з’являлося у людини якесь шосте почуття – почуття, яким відчуваєш небезпеку. З часом з'являється бойовий досвід. Скажімо, якщо чуєш звук пролітаючої міни, знай – то не твоя міна, вона розірветься в стороні. Сама неприємна зброя для нашої авіації - це американські «Стінгери». На відміну від інших ракет вони не реагують на «теплові пастки», так як в цю ракету вмонтовано блок пам’яті. Павлові часто приходилось літати на вертольотах на перехоплення караванів, що доставляли «духам» зброю.

    Під час такої операції, побачивши зверху валку нав’ючених тварин, гвинтокрила машини, здіймаючи клуби пилу, сідає прямо перед нею. Група захвату вистрибує з вертольота і мерщій біжить до караванників. Чи то злякані, чи то по-східному хитруваті торговці схвильовано кричать, махаючи руками: «Шураві, бакшиш бакшиш!» Бакшиш - це значить, вони пропонують нашим воїнам хабара, тільки б не обшукували їх товар. Та хлопці знають, що за той «бакшиш» їх товариші потім заплатять кров’ю, і тому починають «шманати» та вишукувати ящики з товаром. І мирні торговці несподівано виявляються перевізчиками зброї. І що цікаво: як правило, наші солдати вилучають у них виключно «Стінгери», абсолютно не звертаючи увагу на стрілецьку зброю. Стрілецька зброя в Афганістані – це щось на зразок невід’ємного атрибуту справжнього чоловіка. Що й казати – гордий народ афганці, не даремно ще Олександр Македонський казав: «Афганістан можна пройти, але не завоювати». Павло й його товариші могли почувати себе більш-менш безпечно тільки на аеродромі, якщо не зважати, безперечно, на систематичні обстріли. За 400 метрів від загороджень навколо аеродрому починалася неконтрольована територія. В таких умовах починаєш цінувати життя в самих його незначних і здавалося б не виразних проявах. А вже коли всі повертаються з бойового завдання цілі і неушкоджені – то справжнє щастя.

    Таки «догрався» комеска Олександр Володимирович Руцькой – 26 жовтня 1986 року під час бойової операції його літак було збито. Однак його підлеглі швидко організували рятувальну операцію, і зуміли витягти з біди свого «батю». Руцькой продовжував успішно літати після цієї дошкульної невдачі. Потім, коли вже Павло Дмитрович повернувся в Союз, він дізнався, що Олександра Володимировича було збито ще раз, і він потрапив в полон до пуштунських племен. Радянському керівництву вдалося його визволити з полону.

    Коли мовчать гармати


    В часи дозвілля

    Але війна-це не тільки бойові операції і оголені нерви. Є у війні ще й інший бік. Можливо він не такий виразний і від нього віє рутиною, але від цього він не стає менш важливим. Самому мужньому солдату потрібен відпочинок, він потребує більш-менш налагодженого побуту. Що їли наші солдати на тій війні? Ось набір тих продуктів, які споживали Павло і його товариші в Афгані: чорний хліб, галети і самі різноманітні консерви - рибні, м’ясні. Цікаво, що ці консерви, були взяті, якщо можна так висловитися, з «закромів» Батьківщини. Якось потрапила Павлу до рук консерви тушонки. Покрутив він їх в руках, і звернув увагу на напис на кришці: «Made in Romania, 1962». Зустрічав Павло в Афганістані і більш «стародавні» консерви (наприклад, 1947 року виробництва). Він так звик до консервів на тій війні, що навіть зараз, коли с тих пір пройшло багато років, в його холодильнику вони обов’язково повинні бути. Найбільш доступним делікатесом для наших солдатів у Афганістані було згущене молоко. Ще одна «приваба» життя в Афганістані – надзвичайно висока температура повітря.

    Можна не повірити, але на сонці стовпчик термометра піднімався до 75 градусів за Цельсієм. Щоб заснути в ночі, куталися в мокрі простирадла. Але як там не було, Батьківщина їх не забувала. Саме там, в Афганістані Павло вживу побачив і почув Аллу Пугачову, Анні Вескі, Валерія Леонтієва, Йосипа Кобзона, В’ячеслава Малежика, ансамбль «Пламя».

    Павло Буковський в колі бойових друзі

    Коли він разом з товаришами залишав Афган, проводжали їх скромно. Та було багато сердечності в тому розставанні з хлопцями, які ще залишалися в тій небезпечній, і по-своєму такій привабливій і дивній країні, де вони пізнали ціну чоловічої дружби, де вони навчалися цінувати кожен день свого життя. Він завжди буде пам’ятати своїх однополчан: техніків – Мішу Самохвалова, Сашу Боромбєя, Анатолія Тунака; пілотів - капітана Шакалінніка, капітана Смірнова, лейтенанта Оніщенко і багатьох інших офіцерів і прапорщиків. Він і зараз згадує обличчя тих солдатиків, яких вони виносили на своїх «вертушках» з пекла.

    Були ті 19-річні хлопці не по рокам дорослими, а в очах їх читалося, що зрозуміли вони про життя щось особливе і важливе. Потім, після повернення в Союз (а це вдалося не всім), ця таємниця, що відкрилася їм на тій війні, не дасть спокійно дивитися на підлість і безчестя, байдужість і черствість. Хтось знайде себе в новому, мирному житті, допомагаючи ближнім своїм, а хтось і пропаде, топлячи свою безмірну і не сприйняту навколишніми тугу від недосконалості життя і черствості людей в спиртному.

    На Батьківщині – й дим солодкий!

    Павло добре пам'ятає той ранок, коли він з товаришами сходив трапом військово-транспортного літака у Ташкенті. Сонце червоним півколом поволі виринало із-за горизонту, потихеньку забарвлюючи східну частину небосхилу рожевим світлом, в навколишніх гайках і парках заспокійливо цвірінькала пташина, від міста віяв ледь помітний вітерець з легким присмаком хліба і ще чогось смачного і приємного. «Яка неймовірна тиша! Господи, хіба може бути так спокійно і затишно? Хіба може бути так, щоб не ревіли мотори не лунали вибухи?» - майнула думка в голові у Павла, і чомусь пригадався такий поетичний рядок з Грибоєдова: «И дым Отечества нам сладок и приятен». Вони йшли вулицями Ташкенту, і не дивлячись на той незвичний для українців східний колорит, яким пістріла узбецька столиця, сприймалася вона українським серцем, як своя рідна земля. Можливо тому, що зустріли їх тут з любов`ю і щирою гостинністю та турботою…

    Останні роки служби в армії для Павла Дмитровича пройшли розмірено і спокійно. Дослужував у рідному Лиманському. Його воєнна спеціальність вимагала постійного самовдосконалення і навчання. В 1990 році прийшлося в котрий раз переучуватися, для того, щоб обслужувати нові для того часу типи літаків – Міг-29 і СУ-17. Павло Дмитрович якось підрахував, що за службу йому прийшлося обслуговувати 15 типів літаків. Армія допомагала підтримувати в належному стані і фізичну форму. Він зараз з усмішкою згадує, що коли йому до звільнення з лав Збройних сил залишилися всього два тижні, прийшлося складати нормативи з фізпідготовки. Павлу Дмитровичу вже було за п`ятдесят, а потрібно було пробігти 3 км на час і вісім разів підтягнутися. Наприкінці служби йому дуже допоміг Олександр Руцькой. Павло Дмитрович буквально «задихався» зі своєю немаленькою сім`єю в однокімнатній квартирі. Коли він звертався до командира частини за допомогою з цього питання, той відмовлявся його слухати. Тоді у відчаї він написав листа «баті» – Олександру Володимировичу Руцькому. Дуже швидко проблема була вирішена у найкращій для нього спосіб.

    На розпеченій броні
    Пуштуни ідуть
    Місто Герат з висоти пташиного польоту, Фортеця Александра Македонського
    Мохаммад Наджибулла передає нові радянські літаки пілотам ВПС ДРА
    В країні скелястих гір

    Він загасив майже до кінця викурену цигарку, і автоматично потягнувся за другою. Але пачка виявилася пустою. Дим останньої цигарки потихеньку розчинювався в повітрі кімнати. На столі лежала гора чорно-білих фотографій зроблених в Афганістані. Ми ще довго розглядали ті світлини, що колись вихопили з сповненого небезпек Павлового життя у Афганістані найбільш цікаві і пам`ятні для нього епізоди. Ось розглядаємо місто Герат, сфотографоване з висоти пташиного польоту (якось повертаючись з бойового завдання хлопці зробили цей чудовий знімок з вертольота. Прямокутники глинобитних будиночків з усіх боків оточували величну фортецю, побудовану ще за часів Олександра Македонського. Здається, сучасна цивілізація, що брутально і грубо змінює на свій кшталт навіть найвіддаленіші куточки Землі, нав`язуючи людству психологію споживання, безсило відступає перед стійкістю і самоповагою афганців, що вважають за найвище щастя жити за законами своїх предків і бути господарями на своїй землі. В кінці Павло Дмитрович сказав мені: «Знаєш, все таки добре, що був в моєму житті той рік, який я провів в Афганістані. Він поділив моє життя на до і після. Я привіз звідти не тільки печаль і смуток в душі, але й віру в справжню чоловічу дружбу, віру в те, що чесність, порядність, взаємодопомога, самопожертва – то не пусті слова…»

    P.S. Буквально через два – три роки після цієї бесіди Павло Дмитрович помер від тяжкої хвороби. Помер ще відносно молодою людиною – йому було трохи більше, як за шістдесят. В кінці життя його міцно обсіли життєві труднощі і проблеми. Можливо він пішов так рано тому, що не в силах був далі нести в душі свою «афганську тугу». Але йому встигли передати № 10 газети кам`янських школярів «Діалог». В якому було вміщено ту статтю. Я вже не знаю, що він відчував читаючи рядки статті про себе почуття втіхи і задоволення , чи навпаки був засмучений, що все написано не так і як жаль, що не зрозуміли його в той момент, коли він наважився нарешті відкрити душу. Але я достеменно знаю одне – в мене є обов’язок донести розповідь про цю людину, донести до якомога ширшого загалу людей.



    Спогади записав Єфімов Г.В.
    Персоналии

  • Беляевка
  • Бецилово
  • Большой Буялык
  • Великий Дальник
  • Важное
  • Васильевка
  • Выгода
  • Граденицы
  • Дачное
  • Дослидное (Опытное)
  • Егоровка (Ферстерово)
  • Ильинка
  • Кагарлык
  • Каменка
  • Кубей
  • Лиманское
  • Мариновка
  • Маяки
  • Раздельная
  • Троицкое
  • Усатово
  • Яски














  • community@kraeved.od.ua        КРАЕВЕД 2013-2019       Открываем историю одесского края