Часто ми мріємо про подорожі в далекі і екзотичні країни, які постають у нашій уяві втіленням земного раю, дивної казки. Але щоб зустрітися з казкою в реальному житті, не обов'язково вирушати в мандри за тридесять земель. Чуйне серце і неспокійна душа зуміють відшукати діаманти казковості і небуденності і в рідному краї. Цю істину відкрили для себе ми - учні старших класів ЗОНІ 1-3 ст.. с. Кам’янка здійснивши в кінці червня 2006 р. за допомогою добродійних спонсорів поїздку до мальовничого містечка Вілково на півдні Одеської області, яке ще називають українською Венецією. Рано вранці 29 червня автобус швидко мчав нашу екскурсійну групу трасою, повз якої розкинулися безкраї пшеничні поля. За вікном пробігали дерева, водоймища, населені пункти – Маяки, Сарата, Татарбунари. І ось нарешті ми на місці - автобус виїжджає в селище Приморське Кілійського району. Нас тут чекають. Справа в тому, що одним з керівників бази відпочинку «Парус» працює наш земляк Гавриш Олег Іванович. Житель Придністров`я, на літній сезон він їде на узбережжя Чорного моря. Тут, в Приморському, він має власний аквапарк, і крім того, очолює місцеву службу порятунку людей на воді. Саме Олег Іванович гостинно запросив нас до себе на відпочинок. Нам запропоновано жити в невеличких дерев`яних будиночках. А море зовсім поряд - всього декілька хвилин ходи до турбази. Директору школи Діденчуку Василю Володимировичу не прийшлося двічі повторювати свою пропозицію: відразу ж всі відправилися на пляж. Ми дружнім натовпом прямуємо до моря. Ось воно, довгоочікуване, ніжне, тепле море. Ось воно срібне миготіння його невеличких хвиль під палючим золотим сонцем. Ми з вигуками захоплення занурюємося у воду, здіймаючи цілу хмару бризок. Морські хвилі ніжно огортають наші тіла. Ось на березі з`явився наш добродійник - Олег Іванович Гавриш. На цілих 3 чи навіть 4 години, він віддає в наше розпорядження свій аквапарк. Всіма атракціонами ми могли користуватися безкоштовно. А далі відбулося те, що можна схарактеризувати одним словом : «Дорвалися!». Дітвора залюбки злітала з водяних гірок, з гуркотом занурюючись у надувні басейни з водою. Прихильники з менш екстремальних видів дозвілля мали можливість покататися на водних велосипедах. Незабутнє враження на дітей справило катання на так званому «банані» - величезній надувній акулі, яку буксирує моторний катер. Пізно ввечері в наших будиночках ще довго горіло світло - зачаровані діти ділилися між собою враженнями незабутнього дня. А наступного дня ми відправилися з екскурсією до міста Вілково. На мою думку, нам дуже поталанило з екскурсоводом. Місцева жителька Марія Костянтинівна (нажаль вона не назвала свого прізвища) працює в одній з двох вілковських середніх шкіл вчителем музики, цікавиться історією і природнім світом рідного краю, під час літніх канікул залюбки надає послуги в якості екскурсовода одного з вілковських турагенств. Такого, краєзнавця як Марія Костянтинівна ще треба пошукати! Скільки цікавих історій і легенд розповіла вона, ведучи нас вузенькими каналами-вулицями міста Вілково. Датою заснування міста вважають 1746 рік. Після придушення царськими військами повстання донських козаків, група повстанців - втікачів шукала кращої долі, переселившись спочатку з Дону на Кубань, а потім вже остаточно осівши в гирлі Дунаю, яке тоді належало Османській імперії. Це були вільнолюбні люди, які відмовилися визнати церковну реформу патріарха Никона і залишилися вірними старому обряду у православ'ї.

Тих старообрядців, які поселилися на місці майбутнього Вилкове називати липованами. На невеликому, оточеному з усіх сторін водою піщаному узвишші в гирлі Дунаю, липовани почати будувати своє селище. Будівничі брали річкову глину для будівництва своїх помешкань прямо з вулиць, що тяглися між оселями. Ці ритвини наповнюватися водою, давши початок знаменитим вилковським каналам. На місцевому діалекті їх називають єриками. Єрики акумулюють піл час весняних повеней значну частину водии, рятуючи містечко від затоплення. Вони з'єднані між собою в єдину систему. Для пересування цими вулицями-каналами місцеві жителі використовують човни, які тут називають каюками. Каюк — це досить великий човен, який в разі потреби може протистояти навіть великій морській хвилі. Кажуть, що форми і конструкція каюків не змінюється вже понад 200 років. Пересуватися вздовж єриків можна не тільки на човнах. Обабіч каналів прокладено дерев’яні проходи, що здіймаються над ґрунтом, спираючись на кілки, забиті в землю. Кажуть, що місцеві п'яниці, коли ступають цими дерев'яними доріжками, то розхитуються не справа на ліво (або навпаки), а вперед і назад.

Одна з найвизначніших пам'яток в місті - це старообрядчеський храм Різдва Пресвятої Богородиці. Марія Костянтинівна багато і детально розповідала нам про непросту і драматичну історію цього храму. Його зовнішній вигляд-нагадує величезного чорна, що ніби долає бурхливі хвилі «життєйського моря», рятуючи своїх прихожан від звабливих спокус. Головне місце у старообрядчеському храмі - це іконостас. Ікони тут виконані в особливому стилі. Під час служби в храмі ніколи не використовують електричне освітлення. Його внутрішній простір освітлюється виключно сяйвом великої кількості свічок. Саме таке освітлення створює враження мерехтіння і переливання зображення ікон на іконостасі. Лики святих ніби випромінюють внутрішнє сяйво. До речі, ця традиція іконопису у Вилкове продовжується і в наші дні. В середині, храм умовно ділиться на чоловічу і жіночу половини. Жінка може пройти в чоловічу половину храму тільки для того, щоб поставити там свічку. Ми віддалялися все далі від храму. Але ще довго була видна височенна дзвіниця храму Різдва Пресвятої Богородиці, з якої в дні релігійних свят лунає закличний дзвін потужних дзвонів.

Довгий час стосунки між старообрядцями і звичайними православними (старообрядці називають їх «никоніанами») не були безхмарними. Старообрядці трималися замкненою кастою: хоча і дозволяли прихожанам (тобто прийшлим) селитися біля себе, але в своє середовище не допускали. Розповідають, що коли прихожанин, проходячи повз садибу старообрядців, просив у господаря напитися води, той не відмовляв, але отримавши назад кухля, обов'язково його викидав, бо вважав, що той посуд осквернений іновірцем. Та час бере своє. Всі ті суперечки і протиріччя вже в-минулому. Зараз у Вилкове живе чимало змішаних сімей, в яких старообрядці мирно вживаються з «никоніанами».

Ми зачаровано, розкривши роти, слухали розповіді Марії Костянтинівни і не помітили, як. здійснивши коло по місту повернулися до того місця, звідки почалася екскурсія. Це був річковий пірс. Тут води Дунаю впритул підходять до міста. А ось і пам'ятник першим засновникам Вилкове: гранітний старообрядець-липованин виходить з човна на дунайський берег, смиренно несучи поперед себе хреста, щоб тяжкою працею і самовідданою вірою преображати і освоювати цей чудовий край. Марія Костянтинівна запропонувала нам подорож на річковому катері «Лебединка» до одного з островів, що розташовані в гирлі Дунаю.

Ми зручно влаштувалися на нижній палубі катера. « Лебединка» дала протяжний гудок і почала свою неспішну ходу. В районі Вилкове Дунай розпадається на три гирла, що схожі на виделку, звідси місто і отримало свою назву . Ми рухаємося по одному з вістрів цієї виделки - Очаківському гирлу Дунаю. Повз нас пропливали на своїх каюках місцеві жителі, привітливо махаючи нам руками. Для них такі подорожі водною поверхнею - то не розвага, а життєва потреба. Кажуть, що кожен третій вилковчанин має човна. На човнах вони рибалять, добираються до своїх садів, виноградників і городів, що розміщуються на чисельних островах у дельті Дунаю. В цих місцях ріка залишає величезну кількість намулу, який вона збирає на своєму довгому шляху, що пролягає через декілька європейських країн. Цей дунайський мул надзвичайно родючий. Його і використовують вилковчани для удобрення своїх дачних ділянок. Вилковські землі славляться своєю великою і смачною суницею і знаменитим виноградом «Новак», з якого тут роблять чудові вина. Важливими джерелами доходів для вилковчан є рибний промисел, заготівля очерету, туризм.

Наша «Лебединка» повільно, але впевнено долала дунайські хвилі, а Марія Костянтинівна продовжувала неспішну, цікаву і навіть поетичну розповідь про свій рідний край. Від неї ми дізналися, що дельта Дунаю унікальна природна зона. В її українській частині відмічено 263 види птахів. Серед них є такі, яких у світі залишилося дуже мало. Це - кучерявий пелікан, орлан - білохвіст, білоокий нирок, малий баклан. Ці місця облюбували для свого проживання рожеві пелікани. Тут вони знаходять надійне джерело їжі і затишок від наступу людської цивілізації. Розтягнувшись довгою косою, рожеві пелікани ударами потужних крил об воду гонять дунайську рибу на мілководдя і там її ласують. Ось така колективна рибалка у виконані граціозних рожевих рибалок. Напевно, тільки в цих місцях залишилася ще європейська норка, яка в інших країнах поставлена на межу повного знищення через погіршення екологічного балансу.

Вилкове завжди славилося своїми рибними багатствами. Але з кожним роком вони скудніють. Ось і цього року вилковським рибалкам не посміхнулося щастя: улов знаменитої дунайки був мізерним. А були часи коли тут , у дельті Дунаю, ловили білуг, вагою до 500 кг. Тай і зараз подекуди комусь пощастить витягти 200 кілограмову рибину. Ось це погіршення екологічної ситуації в унікальному куточку нашої країни заставило керівництво держави створити на значній частині дунайської дельти біосферний заповідник Національної академії наук України, де тваринний і рослинний світ знаходиться під особливою охороною закону.

«Лебединка» м'яко вдарилася в берег острова Очаківського. По трапу ми сходимо на берег. Тут, на острові Очаківський, де знаходиться невеличка туристична стоянка у нас заплановано обід. Доброзичливі господарі садять нас за довгі столи і частують знаменитою вилковською юшкою. Її специфіка полягає в тому, що спочатку споживають варену рибу, здобрюючи її спеціальним часниковим соусом, а вже потім сьорбають гарячу юшку з великих чашок. А на десерт був дуже смачний фіточай з цукерками. Після обіду випала нагода трішечки відпочити на березі в затишку могутніх річкових верб .які досхочу упивалися дунайськими водами. Вітерець легенько хитав верболози, а Дунай швидко ніс свої води до моря. І течія зваблювала за собою наші думки. Марилося про давні часи, коли люди обожнювали природу. На якусь мить здалося, що все навколо живе та має свою душу і свідомість, а ти органічна частина цього вселенського життя.

«Лебединка» поверталася назад. Наша подорож добігала кінця. Я, зловила себе на думці, що повертаємося ми з острова Очаківського іншими, преображеними. Ота одвічна тиша, якої ми надихалися, там на острозі, в якийсь чарівний спосіб несподівано запанувала в наших душах. І від того думки стали глибші. Їх течія повільно неслася у свідомості, несучи з собою спокій, печаль і впевненість, що все буде добре. На світ ми дивилися проникливіше.

Закінчувався червень. Канікули тільки почалися, а ми вже стільки встигли побачити, дізнатися, відчути! Стомлені, переповнені враженнями поверталися додому. Автобус з кожною миттю віддаляв нас від того казкового місця - дельти Дунаю. Пройдуть роки і ми ще довго будемо згадувати цю незабутню подорож. Вона навчила нас цінувати красу рідного краю, вона познайомила нас з чудовими людьми.

Спасибі всім тим, хто подарував нам цю чудову подорож. А людей, які взяли участь в її організації було багато. Це працівник турбази «Парус» Гавриш О.М., керівництво Роздільнянського автопідприємства, численні спонсори, які не побажали оприлюднювати свої прізвища. Навряд, чи поїздка у Вилкове стала б можлива без організаторських зусиль нашого директора школи Діденчука В.В. Окремо висловлюємо подяку водіям Федишину Олександру і Баргану Едуарду. Спасибі Вам. добрі люди!