На початку березня 1861 року по селах і містечках Російської імперії почали оголошувати маніфест про скасування кріпацтва. Зібрали селян і в економії Івана Олександровича Гіжицького. Із зачитаного випливало, що селянам треба ще два-три роки попрацювати на пана у формі оброку та панщини. Однак ще один примірник маніфесту надійшов священикові місцевої Петропавлівської церкви Молчанському. У неділю після богослужіння він прокоментував текст маніфесту таким чином, що селяни повністю звільняються від обов’язкової праці на поміщика. Цей факт викликав збурення серед народу, а відлуння скандалу докотилося до Петербурга. Священика арештували.
Як би там не було, але скасування кріпацтва поступово почало змінювати свідомість, став наростати як економічний, так і суспільно-політичний ентузіазм населення. 1862 року в Ряснополі та Гнатівці засновуються поміщицькі школи. Опікали їх Іван Олександрович та його дружина Олена Дорофіївна Гіжицькі. До 1869-го зарплата вчителя Ряснопільської школи складала 80 карбованців на рік. Потім, протягом кількох років, школа утримувалася на кошти громади, а 1872-го, очевидно, через убогість «сільського бюджету», була закрита. У 1874 році донька Івана Гіжицького Любов (прізвище за чоловіком — Курис) пожертвувала 340 карбованців на облаштування навчального закладу, і його прийняло на баланс земство. Зарплата вчителя тепер піднялася до 400 карбованців на рік. Школа відзначалася як зразкова, навчалися в ній переважно хлопчики. Збереглися дані за 1870 рік, за якими у Ряснополі до школи ходили 22 хлопчики і 5 дівчаток, а у Гнатівці відповідно — 25 і 2.
Розкріпачення не могло не позначитися на духовності селян. Щодо Ряснопільської волості, то тут це набуло специфічних рис. За свідченням релігієзнавців, початок 1860-х знаменується появою на Ряснопільщині такої релігійної громади, як штунди. Може, й дивно, але сталося таке в результаті відміни кріпосного права. І що цікаво, без будь-якого насильства, а по суті — шляхом добровільного вибору селян. Маніфест 1861 року дав селянам право вибору, на кого працювати. Вони тепер могли переходити від одного поміщика до іншого, могли найматися й до німців-колоністів, яких в окрузі вистачало. Для виховного процесу німці запроваджували спеціальні «біблійні години», або «години настанов». Читалася Біблія, співалися духовні гімни, проголошувалися проповіді. Такий собі урок, година молитви, що по-німецьки звучить як «Stunde». Від цього слова й пішла назва нової релігійної течії — штунди.
Першим місцевим штундою-українцем вважається житель села Основа Ряснопільської волості Федір Онищенко. Однак визначним провідником, пресвітером громади штундів став Микола Ратушний, що мешкав поруч з Онищенком. У січні 1865-го архієпископу Херсонському і Таврійському Дмитрію доповіли, що «в Основі деякі православні підозрюються в належності до німецької секти». У 1867-му «сектанти» заявляють про себе відкрито. За даними православного священика Стойкова, їх у Ряснопільській волості вже налічувалося понад 50 осіб. Серед штундів-активістів містечка Гнатівка були Герасим Балабан, Олександр Капустян, Григорій Осадчий.
Якщо в перші роки діяльності штунд влада обмежувалася тільки стеженням за їх зборами, то згодом почалися справжні репресії. На початку 1867 року, як свідчать архівні документи, жителі Основи під керівництвом свого старости «били без суду різками» Ратушного, Капустяна, Балабана, яких потім заарештував слідчий Одеського повіту і відправив до в’язниці. Попри арешти, у Гнатівці й Основі незабаром громада штундистів виросла до 219 осіб. 1870 року відбулися нові арешти. У звіті справника йшлося, що в Основі серед арештованих на молитовних зборах були люди з Таврійської губернії, з міст Миколаєва, Херсона та Акермана. В червні того ж року херсонський губернатор писав міністрові внутрішніх справ Російської імперії: «Штунди Ряснопільської волості повиносили ікони зі своїх хат і віддали їх до приходської церкви. До православ’я почали ставитися зі зневагою, дійшло до такого зухвальства, що стали освистувати хресні ходи православних». Протистояння між селянами на релігійному ґрунті почало загострюватися.
У 1870 — 1871 роках штундисти Основи, Гнатівки й Ряснополя зблизилися з баптистами Любомирки та Карлівки Єлисаветградського повіту, пресвітером яких тоді був Іван Рябошапко, а ідеологами — німецькі баптисти М. Гюбнер, Г. Віллер, Є. Пріцкау. Ознайомившись з віросповіданням любомирських баптистів, 8 червня 1871 року штундисти Основи й Ряснополя прийняли водне хрещення, а 28 листопада М. Ратушний заявив архієпископу Дмитрію про вихід громади з православної церкви. Згодом штунди злилися з баптистами, а їхні об’єднані громади стали досить поширеними на територіях Одеського, Ананьївського, Єлисаветградського та Херсонського повітів Херсонської губернії. Доволі велика громада баптистів наприкінці ХІХ ст. була, наприклад, неподалік Ряснополя — в селі Гуляївка Новопокровської волості.
Баптистські громади жили дещо іншим життям, ніж це було традиційно для ряснопільців. У 1882 році в деяких документах одеського земства відзначалося, що так звані штунди Основи, Гнатівки та Ряснополя швидше прийшли до порівняно кращих матеріальних статків. Навіть за четвертного розподілу землі у Гнатівці (чверть десятини на душу) вони досягали більших статків, ніж сусіди. А ось баптисти Основи, завдяки сумлінній праці та зростанню статків, навіть спромоглися додатково придбати собі ще 1800 десятин землі. Зростання добробуту штундів пояснювалося впливом німецьких колоністів: від прищеплення любові до праці та педантичності — до надання прямої допомоги насінням, реманентом тощо. Цікаво, що навіть у побуті українські штундисти-баптисти стали наслідувати німців. Наприклад, внутрішні двері у нових будинках почали розділяти на дві частини. Вдень замикалася лише нижня частина, а верхня слугувала вікном на кухню.
Треба зазначити, що значний поштовх для розвитку економіки й соціального забезпечення села надало створення у 1865 році в Херсонській губернії земства — органу місцевого самоврядування з власною (куріальною) виборчою системою. Земство мало управу, керівництво якої обиралося на кожні три роки земським зібранням, а фінансувалося воно за системою місцевого оподаткування, що називалася «земськими повинностями», і поширювалося на жителів земства. Тут уже розповідалося про відновлення за рахунок земства діяльності школи в Ряснополі. Але коштами земства робилося й багато іншого для розвитку сільських територій та громад. Ремонтувалися дороги, запроваджувалися ярмарки, відкривалися нові школи, пошти, лікарні. Наприклад, у 1877 році інвестиції у капремонт мосту через річку Царегу (Царегол) склали 1277 карбованців. Саме через цей міст пролягала губернська дорога з Миколаєва на Березівку. Всього ж на ремонт мостів та дамб для Ряснополя земство виділило тоді 2453 карбованці.
У 1881 році територію Одеського повіту поділили на дев’ять медичних дільниць. Однією з них стала Ряснопільська, до якої увійшли населені пункти Ряснопільської, Рорбахської, Новопокровської, Нейзаської та Анатолійської волостей з населенням 17,5 тисячі осіб. Того ж року у Ряснополі відкрилася лікарня, в якій працювали лікар і фельдшер. 1876-го на службу сюди був скерований повітовий лікар К. Ламзакі. Пропрацював він у селі понад 25 років. Саме за його піклування та організації ним доброчинства з боку місцевих землевласників була успішно розбудована лікарня, при якій діяла навіть бібліотека для хворих.
На цій оптимістичній ноті варто, мабуть, перервати розповідь, оскільки вже через чверть віку, а саме на початку ХХ століття, Ряснопіль, як і всю імперію, потрясуть великі соціальні заворушення, чому присвятимо окрему розповідь.
