Невблаганний час все перетворює в тлін. Його плин лягає глибокими зморшками на людське обличчя. Щоб протистояти часу, що не знає жалю, люди народжують і виховують дітей, садять дерева, пишуть. книжки, будують міста і села. Старі люди кажуть, якщо людина посадила в землю хай навіть одне дерево, то значить жила вона недаремно, значить хоча б трохи, але сприяла розвитку життя на землі, його перемозі над небуттям.

Якою ж тоді повинна бути заслуга тих людей, які 80 років тому подарували світу ще одне село в безкраїх степах Північного Причорномор`я. Мова йде про село Покровка Роздільнянського району Одеської області. Все почалося, як вже зазначалося 80 років тому.

Тоді дванадцять молдавських сімей вирішили переселитися з села Коротня, що в Придні-стров'ї, на незаймані цілинні землі в центральній частині Одеської області. Старі люди розповідають, що перші житла на місці сучасної Покровки з'явилися ще у 1923 році. Однак офіційним днем народження села вважається 4 листопада 1924 року.

Переселенці з Коротні, бажаючи підкреслити свій зв'язок з покинутим рідним селом, назвали нове село на честь, релігійного свята Покрови, під час якого жителі Коротні святкувати храм села.

Покровські старожили пам'ятають всіх тих людей, які заснували їхнє село. Це Тимофій Антонович Зубков, Агапій Федорович Жеребко, Іван Степанович Плохотнюк, Григорій Степанович Плохотнюк, Семен Сергійович Чебан, Андрій Петрович Галєску, Леонід Сергійович Чебан. Михайло Гнатович Жеребко, Георгій Гнатович Жеребко, Прокопій Гнатович Жеребко. Це були завзяті хлібороби, для яких праця на землі була найвищим сенсом життя. Всю свою багаторічну історію село жило одним життям з усією країною. До 1930 року селяни вели господарство індивідуально. Кожен отримав від молодої радянської влади наділ землі в 4 гектари. Крім нього, за селом розбили виноградник, де кожна сім'я мала свою ділянку. Розповідають, що коли покровчани приїхали до рідної Коротні, щоб нарізати чебуків для свого виноградинка, їм не дали того зробити, бо жителі Коротні дивилися на своїх колишніх односельців, як на зрадників. Тож довелось це робити крадькома вночі. Селянська худоба паслась на спільному пасовиську, що називалося толока. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, кукурудзу. Заплативши радянській державі продовольчий податок, селяни мали можливість реалізовувати свою продукцію на базарах в Роздільній та Одесі.

Людина 20-х років була ще тісно пов'язана з традиціями та звичаями дореволюційної Росії. Люди в ті часи були набожними, суворо дотримувались релігійних свят, постів. Так, покровчани вирішили, що храм села будуть відзначати 4 листопада, коли православні святкують День ікони Казанської Божої Матері. На храм збиралися в центрі села, на площі, де було встановлено дерев’яний хрест.

Приїжджав священик і правив службу. До церкви ходили в Капаклієве та Роздільну. Дуже важливими для селян були свята Різдва та Пасхи. На Різдво молодь ходила по хатах та колядувала. Найчастіше їм дарували калачі. Ці калачі сушили і під час вечорниць молоді люди пили чай з калачами. Великого поста суворо дотримувалися. На Пасху ніхто не сідав за стіл, поки не принесуть з церкви освячену паску. Святкували три дні. Молодь веселилась на гойдалках. Щоб покататись на таких гойдалках треба було дати крашанку - розфарбоване пасхальне яйце. Часто разом гойдались хлопець і дівчина. Були такі сміливці, які робили на гойдалці повний оборот, як тоді казали - крутили сонце. Молодь вечорами збиралась на вечорниці. Дівчата пряли і ткали, співали молдавських пісень. Іноді влаштовували танці. Хлопці наймали сільського скрипаля Кузьму Євпака. За маленький зріст цього покровського музиканта прозвали Манюцой (з молдавської мови перекладається як маленький). Вражає розмаїття танців, мистецтвом яких оволоділи та виконували наші дідусі та бабусі, в роки своєї молодості. На танцях в Покровці можна було побачити польку і краков'як, мазурку і вальс. Меланія Іванівна Заносьєва, з ностальгією згадуючи роки, своєї молодості, маше рукою і каже: "Та хіба зараз танцюють?! Всі танці на один манер!». Дівчатам було небезпечно ображати хлопців якимось грубим, необережним словом. Таку злюку хлопці. які організовували танці, могли вивести з танцювального майданчика і відправити додому. Це вважалося дівчині великою ганьбою. Наприкінці 20-х років часи почали змінюватися. У Москві - столиці безмежного Радянського Союзу, керівництвом партії більшовиків було взято курс на проведення колективізації на селі в найкоротші терміни. Незрозумілою для селян була та політика, заклики швидше об'єднуватись в колгоспи насторожували і лякали хліборобів. Та хіба могли вони протистояти залі-зній ході перемагаючого соціалізму? З болем у серці почали об'єднуватися у колективні господарства.

Колгосп у Покровці виник 1930 року (деякі старожили стверджують, що в 1929). Назвали покровчани свій колгосп "Траюл Ноу" (перекладається з молдавської як "Нове життя"). Першим головою колгоспу був Григорій Агапійович Жеребко. Об'єднали ділянки орної землі, сади, виноградники, коней, сільгоспінвентар.

Побудували сапетку для зберігання кукурудзи. Першим законом колгоспного життя було виконання державних планів хлібоздачі. Все, що залишилось, йшло на оплату праці колгоспників, в залежності від трудоднів, які вони відпрацювали.

Так трапилося, що у 1932 році колгоспи Української РСР не виконали ті плани, які накреслив для них "великий" товариш Сталін. Тоді диктатор наказав забирати у колгоспів навіть той хліб, який призначався для посіву та власного споживання. Не обійшли ці чистки і Покровку. Гаврило Артемович Возіян, нині покійний, розповідав: "У 1932 році активісти шукали зерно в селянських хатах. У нас вдома був лежак на печі. В тому лежаку було сховано кукурудзу. Але схованку викрили і забрали все до останньої зернини". Наслідком такої немилосердної і грабіжницької політики тодішньої держави став голод, який охопив у 1932-33 роках всі радянську Україну. Лютував він і у Покровці. Вистояли покровчани лише завдяки взаємодопомозі. У дворі Гната Агапійовича Жеребка колгосп влаштував їдальню, де під час голоду годували людей.

Погане швидко забувалося, життя стрімко летіло вперед і брало своє. Ось вже в су-сідньому селі Ново-Антонівці побудували семирічну школу. Кожного ранку туди поспішали покровські діти з сумками з домотканого рядна. А в школі їх чекали молоді і натхненні педагоги Мустя, Сергієнко, Бринза, Попов, Мартинюк, Радованова, Стратійчук. Так трапилося, що мені вдалося зустрітися з людиною, яка працювала в Ново-Антонівській школі в 30-ті роки. Спочатку директором, потім завідуючим педагогічною частиною. Це Митрофан Сафронович Мустя (нині покійний).

Він, зокрема, згадував, як йому було доручено завершити будівництво школи і облаштувати територію навколо неї. Митрофан Сафронович звернувся до тодішнього голови антонівського колгоспу "Луміна Рож" ("Червоний промінь") Фоми Петровича Іванченка з проханням про те, щоб колгоспники зорали навколо школи і шкільного майданчика глибоку борозну. Потім діти і вчителі густо насадили в ту борозну кущів та дерев. Вийшла жива, зелена огорожа. При вході поставили дерев'яну арку. У школі, діяв самодіяльний оркестр - діти грали на трубах, балалайках. Музичним керівником оркестру був Василь Гнатович Стратійчук. Цей вчитель, як згадував про нього Митрофан Сафронович, був віртуозом гри на балалайці - грав на ній як правою, так і лівою рукою. В класних кімнатах та коридорах цієї школи лунали, чудернацько поєднуючись, слова ро-сійської, молдавської та української мов.

Деякі речі стали для нас таким органічним повсякденням, що ми навіть не замислюємось над тим, що вони не були доступні для наших батьків, дідів, прадідів. Я кажу не тільки про можливості сучасної техніки, але й про речі духовного, світоглядного порядку. Наприклад, у нас з вами зовсім інша міра свободи, ніж вона була у людей 30-х років. Це зараз безкарно на кожному кроці можна розповідати анекдоти про владу. Тоді часи були інші. Якось, у другій половині 30-х років, зібралися два покровчанина, два сусіди - Бутаско і Габаржи посидіти за чаркою молдавського вина та побалакати про життя-буття. Чарка за чаркою - і не помітили чоловіки, як добре сп'яніли, втративши над собою контроль.

І ось Бутаско й каже товаришу, показуючи на портрет Сталіна, що висів в його кімнаті на стіні: "Б'юся об заклад, що ти в цей портрет з моєї рушниці не влучиш". А той у відповідь: "Я не влучу? А ну давай рушницю!" Пролунав постріл... і з побіленої стіни повільно посипалося скло. А через декілька днів "чорний ворон" забрав спочатку необережного стрілка, а трохи пізніше і хитромудрого господаря. Більше в селі їх ніхто і ніколи не бачив.

Настав сповнений тривоги і тяжких випробувань 1941 рік. Старі люди згадують, що хліба літом 1941 року були багаті. Тяжке, дозріле колосся гнулося до землі. Та не судилося йому дочекатися тієї пори, коли його зберуть дбайливі і мозолясті селянські руки. Хліба, щоб вони не дісталися ворогові, знищували: хлібні поля спалювали, через них тягнули важкі котки. Чоловіків забирали на фронт. Деяких колгоспників, які залишилися в селі, районні органи державної влади відрядили переганяти худобу в східні райони України.

На самому початку війни трапилася в селі трагічна подія. Румуни наздогнали біля села єврейську сім'ю, яка втікала від війни з Придністров'я на схід. Пожаліли тільки маленьке дитятко. Дівчинку взяла до себе сім'я вчителя Ново-Антонівської школи Василя Гнатовича Стратійчука. Так вона і залишилася жити в цій сім'ї. Ці люди її виростили і виховали.

Румунська окупаційна влада ставилася до жителів Покровки непогано. Давалося взнаки близькість культур і мов двох народів - молдавського і румунського. Однак "новий порядок" був суворий і до молдован. Несвоєчасне виконання наказу румунських жандармів відразу ж каралося нагайками. Примарем (сільским старостою) в селі в роки окупації був Марк Климов. Це була людина нестримана, він часто давав волю рукам. Якось чимось завинив перед ним Георгій Жеребко. Климов наказав прив’язати цього чоловіка до підводи. Коні тягнули бідолашного через все село. А ось іще один випадок. Одного разу Марк Климов прив’язав до дерева і бив нагайкою жінку репресованого в 30-ті роки Клементія Бутаско. За все довелося розплатитися горезвісному примареві, коли в 1944 році повернулися радянські війська. Його судили всенародно на сільському сході. Вирок був суровий – розстріл.

Весна 1944 року видалася пізньою. На дорозі через село пролягли глибокі ритвини: місячи грязюку з середини березня, відступаючі німецькі частини все йшли і йшли через село. І ось 4 квітня десь близько 14 години в селі з'явилися два вершники на конях. Покровчани дивилися на цих озброєних людей з тривогою і страхом. Війна навчила їх боятися людей зі зброєю. Та коли побачили на чорних кубанських папахах блиск п'ятиконечних зірок, всі, хто був поряд, потягнулися до кавалеристів. Радість селян не знала меж. Це була розвідка кавалерійських підрозділів генерала Плієва.

Невдовзі після звільнення села 16 молодих хлопців пішли з Покровки і Антонівки на фронт. Більшість з них вижили і повернулися, а ось троє так і залишилися лежати на полях II світової війни: Павло Григорович Жеребко, Андрій Кузьмич Євпак. Олексій Тимофійович Зубков. Не повернулося також багато тих, хто пішов на фронт ще у 1941році. Після звільнення від окупантів у Покровці був відновлений колгосп. Господарство довелося піднімати старим, жінкам і підліткам. 1946 рік видався без дощів. Страшна посуха вразила наш край. Зима 1946-1947 років була голодною. Люди шукали порятунку, як могли. Житель Покровки Іван Кирилович Кіфа згадав якось, що він разом з односельчанином Захаром Даниловичем Чебаном їздили зимою 1947 року у Львівську область, де обміняли швацьку машинку на 2 мішки картоплі та пів мішка кукурудзи. Багато селянських сімей врятувалися тільки тому, що тримали в своєму господарстві корову. Кормили корів очеретом, який витягували з дахів своїх осель.

1950 року у відповідності з рішенням державної влади були об'єднані колгоспи імені Полини Осипенко в Кам'янці, покровський "Триюл Ноу" та "Луміна Рож" в Антонівці. Очолив об'єднане господарство Р. І. Першин. Дуже скоро, у 1953 році, піс-ля чергового збільшення, цей колгосп отримав нову назву - колгосп імені Щербакова. Його очолив енергійний і талановитий керівник Микола Петрович Чорба. З часом для більш ефективного управління колгоспним виробництвом виникла необхідність поділити господарство на комплексні бригади. Покровка стала центром другої комплексної бригади. На території бригади були побудовані винний цех. консервний завод, механічні майстерні.

Жителі Покровки завжди славилися своїм працелюбством. Весь район знав кукурудзовода, ланкового механізованої ланки Івана Кириловича Кіфу. Всі тваринники колгоспу брали приклад з доярки Галини Кирилівни Іванішиної. У 1972 році вона надоїла від фуражної корови 3183 літри молока і стала переможцем в соціалістичному змаганні. Навіть досвідчені механізатори-чоловіки не завжди могли досягти показників, яких добивалася жінка-тракторист Тетяна Михайлівна Кречун. У 1990 році вона перевезла від комбайнів до ферм 467 тонн січки і посіла перше місце з цього показника. Тракторист, який зайняв друге місце, зумів перевезти лише 330 тонн. Натхненно працювали і досягли великих виробничих успіхів механізатори Анатолій Ткаченко, Леонід Андронатій. Цей список можна ще довго продовжувати.

І все ж хотілося б окремо написати декілька теплих слів про людину, яка багато років незмінно керувала другою комплексною бригадою. Мова йде про Петра Григоровича Жеребка. З 13 років він почав працювати в колгоспі. Відразу після війни ось такі хлопчаки разом з жінками і літніми людьми піднімали господарство.

Йшли роки. Петро Григорович став бригадиром другої комплексної бригади. Мало хто так переживав за колгоспну справу, як ця людина. Вмілий організатор і вдумливий практик, він неодноразово виводив свою бригаду на перше місце в колгоспному змаганні. Вже перебуваючи на пенсії, він продовжує трудитися - вирощує виноград, плете корзини. Пасічники з усієї округи йдуть до нього, як до до-свідченого бджоляра, за порадою.

Кожен рік 9 травня, приходять ветерани з Володимирівки, Покровки, Кам'янки до пам'ятника загиблим воїнам в роки Великої Вітчизняної війни, що знаходиться в центрі Кам'янки. З кожним роком стає їх все менше. Ось вже немає серед них Героя Радянського Союзу Сергія Івановича Болгаріна. Завдяки цій людині про Покровку знають не тільки в районі, але й за межами області і країни. Він був невибагливою і надзвичайно скромною людиною, його близькі і друзі завжди відчували в ньому непохитну надійність і безмежну людяність. Здавалося його гнітив той тягар слави, який він ніс на своїх плечах.

Наприкінці життя його прикро образили. Якось приїхали до нього кілька молодих хлопців, відрекомендувавшись журналістами. Просили про інтерв’ю, а також показати їм бойові нагороди. Під час бесіди цим шахраям вдалося викрасти у ветерана Зірку героя. Він тяжко переживав цю образу. Все життя він сіяв зерна добра, в молодості ризикував життям, щоб відстояти для молодого покоління нашого народу свободу і щасливе майбутнє. І ось такого облудства по відношенню до себе він аж ніяк не чекав. Мало людей, які залишили молодому поколінню такий спадок, який залишив Сергій Іванович. Приклад його життя закликає людей бути мужніми і чесними, скромними і добрими. Шкода, що його немає з нами в це свято.

Хай вибачать автора цієї статті всі ті, про кого я не написав. Я просто хотів нагадати своїм землякам, що крім великих державних свят є події, про які ми забуваємо, так як вони здаються нам не вартими уваги, здаються такими, що не мають великого значення. Але це оманливе враження. З таких як День села, історія села, історія людської долі: починається наше усвідомлення свого місця і призначення у цьому світі. Велике починається з малого. З святом вас, дорогі покровчани. Першу чарку молдавського вина за святковим столом - за старих людей! За те, що вони прожили важке, але гарне життя, за те, що життя подарувало їм свою мудрість, якою вони щедро діляться з молодими!

Хочу висловити велику подяку всім тим людям, які допомагали мені збирати матеріали для цієї статті, і окремо А.Т.Гордієнку, який багато років був редактором газети "Сільська новь", матеріали якої було використано в цій статгі.

P.S. Статтю було надруковано в газеті “Вперед» (№ 79, 80, 81 за 2003 рік).