Тепер давайте звернемо свою увагу на генеральну карту Османської імперії складену Річчі Заноні у 1774 році. На ній ми бачимо на місці Новогригорівки поселення з назвою Солонітца, натомість же на місці сучасної Солонихи знаходимо укріплення Узум.

На карті Єдисану або Східного Ногаю опублікованій у Відні у 1790 р. ми знову бачимо повторюваність тих самих назв, тих самих поселень. Узум знову зображений як укріплення.

Одна з перших згадок у письмових джерелах вперше згадується в атласі «Очаківська земля», як селище, засноване у 1791 р. Зокрема у атласі сказано таке: «Лощина Солонича или Язкой менше Коренихи, но также представляет довольно плодородную местность, что побудило козаков основать здесь деревню под названим Солонича. Здесь 32 семьи, сталько же домов и церковь».

В книзі Короленко П. П. «Предки кубанських казаков на Днестре» виданій у 1900 році знаходимо дещо розширені данні про згадані вище 32 сім`ї. На 30 листопада 1791 року в поселенні Чорноморських козаків числиться 32 двори. В них нараховується 91 чоловік та 83 жінки. У 1792 році кількість населення у поселенні трохи збільшилося і складало 95 чоловіків та 90 жінок. Крім цього в гирлі річки Солонихи розташовувалося два козацькі неводи. Перший козака Якима Уханя. В ньому нараховувалося 9 чоловіків та невід козака Івана Щурівського, в ньому нараховувалося всього 3 чоловіки.

А тепер скажемо кілька слів по Чорноморське козацьке військо, козаки котрого жили свого часу у Петрово-Солонисі. У війні 1789-1791 років у складі Російської армії брало участь створене 1783 року Військо вірних козаків перейменоване у 1788 в Чорноморське козацьке військо. За звитягу та хоробрість у ході бойових дій землі між Бугом та Дністром було надано Чорноморському козацтву. Воно перебувало на них до виходу указу від 20 лютого 1792 року, за яким окреслені землі приєднуються до складу Катеринославської губернії. Після чого козаків разом з сім’ями було переміщено на Кубань. Під час їх знаходження на окреслених землях, було засновано багато поселень серед яких: 25 слобід та безліч зимівники.

Серед жителів тодішнього поселення Петрово-Солониха на Кубань побажало переселитися:
   • Старшинського стану 2 чоловіків та 3 жінок;
   • Козацького стану 96 чоловіків та 86 жінок.

Залишитися згідно документів не побажав ніхто. Після переселення козаків, землі, котрі фактично залишалися напівпорожніми, було розпочато процес роздачі земель поміщикам.

Багато фактичної інформації про село Петрово-Солониха надає книга «Миколаївщина козацька» авторів О. Ковальової, О. Шарафанова та О. Добровольського (Миколаїв – Видавництво «Іліон», – 2017 р.). Зокрема у книзі повідомляється, що у селі знайдено дві невеличкі запорозькі гармати, які ставили на чайки під час морських походів. Ці гармати з роду отамана Чорноморського війська Сидора Білого через Рогань-Левицьких потрапили до Бредихина, а від нього в 1924 році до Миколаївського археологічного музею. Окрім цього у книзі подається вельми цікавий переказ про заснування Петрово-Солонихи. Записаний він був відомим українським істориком В. І. Стрельським від вчителя с. Солониха І. В. Курбатова. В свою чергу той чув його від солониського селянина Давида Курило, котрому в 1915 році було 92 роки:

«Батько Давида утік з Польщі. Їхали на волах і потрапили в кут, утворений вигином ріки Буг. Бігти більше не було куди та не було чого. Навкруги багата та щедра природа, і ніхто не турбував. Збудував батько Давида в глибокому яру собі курінь. Прожив декілька місяців і нікого, крім звірів і птаства, не зустрів він у цих місцях.

Одного разу, вийшовши на берег Бейкуша, він побачив людину. Поява людини тут була рівнозначна появі страшного сильного звіра. Вона могла викликати лише страх. З хвилюванням вони йшли одне до одного, але підійшовши, поздоровалися за руським звичаєм і кинулися одне до одного в обійми.

Чоловік котрого зустрів батько Давида, був козаком. Жив він тут уже багато років. Він розповів, що знайшов батька Давида по куреню і по тому, що бачив, як дим курився із вогнища. З тої пори став козак називати батька Давида – Курило. Так виникло це найбільш розповсюджене в Солонисі прізвище. Курило спитав у козака, чи не зустрічав він кого-небудь ще, і козак відповів, що через дорогу, на березі Солонихи, живе ще один чоловік – Гарагуля, коли той прийшов сюди, він не пам’ятає».

Як бачимо, хоч постійність поселення і порушується через війни та політику царизму та все ж село Петрово-Солониха продовжує своє постійне існування. Зокрема воно зустрічається з дещо зміненими назвами на мапах 1799, 1800, 1804, 1806 та 1817 року.

Тепер поговоримо детальніше про найцікавіші з них. На мапі Новоросійської губернії 1799 року Солониха єдиний населений пункт розташований на однойменній річці. На мапі 1800 року Солониха, позначена як мале село. На мапі 1804 року село Солониха назване Петровська.

Мапа 1806 року показує нам розмежування земель регіону на вказаний період, з допомогою неї ми можемо визначити кому на вказаний рік належало село. Зокрема село належало до Земельної ділянки №288, центром ділянки була Петрово-Солониха, крім неї до маєтку належав хутір Гончарів (нинішня Новогригорівка). Вказана ділянка належала генерал-ад’ютанту Петру Петровичу Пассіку. У 2 поселеннях нараховувалося згідно з даними V ревізії населення (1794 року) 113 чоловіків та 71 жінка. У 1808 році землею володіє Михайло Павлович Міклашевський. На мапі 1817 року поселення вже позначене як село, назва Петровське.

Згідно з частиною Плану генерального межування Одеського повіту 1833 року. Виданий він 1833 року, масштаб 1 верста в 1 дюймі. Отже, село Петровка розташоване на лівому березі річки Солонихи, в центрі села позначений православний храм, за селом цвинтар. Земельна ділянка, на якій розташоване село має номер 117 і на 1833 рік належить Михайлу Павловичу Міклашевському. Населення згідно з останньою ревізією 1833 року складає 168 осіб. До ділянки належить хутір Гончарів (Новогригорівка). Загальна величина земельної ділянки 12806 десятин.

Згідно з мапою «Європейської частини Росії» складена полковником Шубертом 1840 року в селі 66 будинків, існує вищезазначений храм. Село подається з подвійною назвою Петровське (Солониха).

Наступне джерело, що згадує про існування села – праця Пивовара А. В. «Поселення Херсонської губернії за повітовими алфавітами 1856 року». Саме там, у розділі «Одеський повіт» підпункті «3 стан» зазначено поселення під назвою Солониха (Петровське) капітан-лейтенанта Бредіхіна. В поселенні означено 44 двори. У цій же книзі, у відомості «Склад найбільших землевласників та їх маєтки у повітах Херсонської губернії станом на 1860 рік» вказано таке «власник – Олександр Бредихін, маєток – село Петрівське, населення – 228, дворів 65» Означені данні характеризують лише село Петрово-Солониху на 1860 рік.

За книгою «Списки населенных мест Российской империи. Херсонская губерния: по сведениям 1859 года», котра була опублікована 1868 року у Санкт-Петербурзі в селі 63 двори та 433 жителів. З них 231 чоловік та 202 жінки. В селі існує православний храм.

Зборами Одеського повітового земства від 21 лютого 1872 року в селі Петровське відкрито стоїчний пункт. В пункті числилося 3 коней. У 1875 році утримувачем пункту був Трофим Шевченко, місцевий житель. У 1882 на пункті числиться вже 4 коней. Утримувач той же.

Як відомо село Петрово-Солониха після ряду земських реформ стає волосним центром Одеського повіту. Завдяки документам Одеського повітового земства ми маємо опис волості на 1872 рік. Зокрема: земля наймається у сусідніх поміщиків, під ріллю за 4–ту копну, а під сінокоси за третю. Худоба селян села Петрівське пасеться на землі сусіднього землевласника з платою 3 рублі за голову, вівці по 90 копійок. Водопій з ріки Буг. Каменоломень немає. Населення у 1874 році 412 осіб.

Скажемо кілька слів про школу в селі. Перші відомості про земську школу датуються 1873 роком. У 1874 році в школі навчалося 50 хлопчиків та 7 дівчаток. Навчання проводилося трьома групами (фактично в 3 зміни). Вчителем у вказаному році працює Лук’янов Анатолій. Він мав свідоцтво Одеської повітової вчительської ради. Лав у школі – 12. У 1875 році вчителем працює Микола Позен. З 1882 р. вчителькою у школі працює Золочевська Катерина.

У 1882 році завершено будівництво мосту між селом Петровське і Кір’яківкою. Міст збудовано за ініціативи старшини Петрівської волості М. Штеклера.

Станом на 1886 календарний рік у селі, центрі Петрівської волості Одеського повіту Херсонської губернії, мешкало 666 осіб, налічувалось 114 дворових господарств, існували православна церква, школа, земська станція та 1 лавка.

Крім того в селі розміщується фельдшерський пункт. У 1890 році гласний Одеської повітової земської управи Н. І. Альбранд відпустив безкоштовно на школи повіту 200 дерев. З цих дерев 60 штук віддано у Петрово-Солонихську школу. Почалося формування шкільного садка.

У 1892 році селом прокотилася епідемія азіатської холери занесеної з міста Миколаєва. Вона розпочалася 29 серпня. Для боротьби з холерою поміщиком Бредихіним було виділено окремий барак поруч з селом, за хворими спостерігав фельдшер. З 34 хворих померло 11 чоловік.

Завдяки цим подіям ми тепер володіємо описом села Петрово-Солониха датованим 1892 роком і хоч пов'язаний він з загальним описом медичного стану в Одеському повіті, та все ж досить непогано описано й саме село. Селище Петрівське (Солониха) знаходиться в 16 верстах від містечка Варварівки угору за течією річки Буг, розташоване на березі Бузької затоки (Солонихський лиман), в поселенні нараховується 830 жителів обох статей, 158 будинків. Більшість займаються землеробством, сільськогосподарськими промислами займаються 23 особи, торгівлею 9 осіб. У власності поселян 1158 десятин землі (1265 га), з них купленої 20 десятин (22 га). Худоби в поселенні:
   - робочої 357;
   - гужевої 131;
   - коров 152;
   - свиней 97.

Місце розташування низинне, всі дороги, що ведуть з селища, піднімаються вгору. Саме селище в центрі та на окраїнах пересікається балками. Ґрунт складається з суглинку на пухкому вапняку. Окрім Cолонихського лиману є ще солончак, котрий розділяє селище на дві частини. Влітку і загалом за сухої погоди він зовсім пересихає і наповнюється водою під час злив чи при пануванні південного вітру який заганяє до нього річкову воду. В поселенні є кілька суспільних та приватних криниць розташованих в балці. Вода в них знаходиться на глибині 3-4 сажнів (6 – 7 метрів). За словами місцевих вода задовільної якості, на вигляд прозора, без кольору, запаху і дає мінімальну кількість осаду. Вода жорстка та солонувата на смак. Жителі вживають воду виключно з криниць при цьому окрема частина поселення має своє джерело. Ні в соціальному, ні в економічному, ні в санітарному відношенні селище не відрізняється чим небудь від сусідніх українських поселень.

В центрі селища, в балці, недалеко від криниці, з якої частина селища бере воду розташована кузня коваля Адама. Кузня представляла собою «лачужку», в якій окрім атрибутів ковальського ремесла, печі, міхів, на ковальні і т.д. розташована посередині яма, наповнена водою для гартування заліза. Недалеко від кузні розташований трактир (корчма).

У 1895 році в селі відкрито лікарську дільницю. Почато будівництво лікарні.

У 1896 у «Списку населених місць Херсонської губернії» в поселенні нараховується 147 дворів та 956 жителів. В ньому розміщувалося волосне правління, поштова станція, православна церква, школа на 50 учнів, фельдшерський пункт, 4 товарні та 1 винна лавка.

У 1791 у селі вже існувала церква, побудована з комишу. За легендою церква приплела по Бугу і стала на своє місце. У 1801 поміщиком Міклашевським була побудована нова церква. В 1808 році почалося будівництво кам’яного храму святих Петра і Павла котрий існує досі. У 1906 році священиком у одно престольному храмі святих Апостолів Петра і Павла працює Григорій Петрович Грабенко. У цьому храмі він служить з 1895 роки. Псаломщиком в сані діакона Яків Іванович (Іаков Іоаннович) Самарский. У храмі з 1900 року. До приходу належать 1960 прихожан. При приході діє школа грамотності. ЇЇ відвідує 20 дітей. З 1896 при храмі діє церковне піклування.

В 1916 році в селі нараховується 206 особистих господарств та 1028 жителів. На цих даних ми завершуємо свою розповідь оскільки подальша історія села, пов’язана з періодом частих змін влади, Національно-визвольних змагань та владою більшовиків потребує детального та скрупульозного вивчення.