Доля косівських поміщиків Леонтовичів:
захисників Вітчизни, меценатів, діячів культури.

Мальовниче село Коси лежить в затишній долині на відрогах Подільської височини. Місцевість взимку захищена від холодних вітрів, а влітку від засушливих суховіїв. В безкрайніх степах це місце здається справжнім оазисом. Долиною протікає вузенька річечка Сухий Ягорлик, яка є окрасою навколишніх пейзажів. Біля неї завжди буяють пишнокосі верби, густі трави, запашні квіти.

Це гарне місце здавна приваблювало селян. Село славилося добрими господарями, які вирощували пшеницю, кукурудзу, розводили велику рогату худобу, коней, овець, займалися бджільництвом, рибальством.

В найскладніші неврожайні роки селяни уміли прогодувати свої родини, тому село розросталось і багатіло. Добрим прикладом ефективного господарювання була для місцевих селян родина великого землевласника, місцевого поміщика Леонтовича.

Леонтовичі побудували тут 2 церкви, млин, олійню, великий панський будинок. До наших днів збереглася затишна панська садиба, яка згодом стала колискою освіти – зараз в ній знаходиться школа.

Багато поколінь косівців приходили сюди малими первачками, а виходили грамотними, освіченими людьми. І нині дивує метрова товщина стін, яка свідчить про грунтовність, домовитість господарів, котрі будували своє сімейне гніздо на віки.

У вирі буремних революційних подій всі пани водночас стали ворогами народу. Лише набагато пізніше наважились подивитись правді у вічі і визнати, що серед них були не лише нещадні експлуататори. Саме представники заможного прошарку суспільства значною мірою були рушієм економічного і культурного розвитку, вони будували дороги, млини, олійні, школи, церкви, почесним обов’язком вважали служити у війську і захищати Батьківщину.

Косівських школярів, котрі за 9 років навчання у школі встигали вивчити кожен куток солідної будівлі, завжди цікавило питання: ким же були вони, перші господарі будинку, котрі залишили дітям у спадок, хай і мимоволі, затишний і теплий осередок освіти, чим вони жили, про що мріяли, що любили? Саме на це питання члени нашого гуртка і вирішили знайти відповідь. Багато джерел довелось вивчити і, зібравши по крихітці цікаві історичні факти, хочемо донести їх до всіх жителів села та всіх, хто цікавиться історією краю.

В.Л. Модзалевський у «Малороссийском родословнике» (том 3, 1912 р.), який було укладено і видано завдяки спонсорству землевласників братів Стороженків, вказує, що в Україні було кілька родів Леонтовичів. Родовід косівського землевласника Леонтовича пішов від сотенного писаря Павла Леонтовича. Про нього, зокрема, йдеться: «19 февраля 1737 г. определен от Генеральной Войсковой Канцелярии писарем на место Данила Штатского»; «Жена Ульяна в 1776 г. 25 сентября уступила сыну половину двора хутора местечка Золотоноша на речке Крапивной с ветряной мельницей, клуней и другими угодьями».

У Павла та Уляни Леонтовичів був син Данило, який народився в 1754 році. Данило був вахмістром, служив у Чернігівському полку в чині прапорщика, звільнений через хворобу 4 листопада 1804 року. «Экзекутор гражданского и уголовного суда».

У Данила та його дружини Євдокії Іванівни (нар. в 1756 р.) були сини:

Саме Гаврило Данилович Леонтович і його діти стали косовськими поміщиками.

Гаврило Данилович Леонтович свою молодість присвятив військовій кар’єрі, учасник Вітчизняної війни 1812 року. Службу розпочав 2 лютого 1809 року (тобто у 18-річному віці) в 2-у Кадетському корпусі Брестського піхотного полку.

Був у походах:

Як бачимо, кращі юнацькі роки молодий Гаврило Леонтович провів у військових походах, захищав Батьківщину від навали наполеонівських військ, брав участь у знаменитій Бородинській битві, проганяючи французів з рідної землі, дійшов до самої Франції.

Вийшовши у відставку у віці 25 років, Гаврило Леонтович продовжує будувати кар’єру, працюючи в державних структурах:

«С 1818 г. – городничий в Мышкино. 1826 г. – земский исправник Перекопского уезда. В 1827-1828 годах – городничий в Елизаветграде. С 1840 г. – предводитель дворянства Ананьевского уезда».

Дружиною Гаврила Даниловича Леонтовича була Марія Іванівна Іванова, дочка майора, поміщика Тираспольського повіту. Землевласником Леонтович став, отримавши у власність деякі землі як посаг дружини, а деякі купив. Зокрема, у 1827 році він купив 68 душ селян в селі Коси.

Лише двоє старших дітей подружжя (Клавдія та Олександр) народились за межами Косів (наприклад, Олександр народився в Перекопі в 1826 році).

Молодші діти, син Павло (1830 р.н.), Орест (1834 р.н.), Гаврило (1837 р.н.), Степан (1840 р.н.), Олімпіада (1833 р.н.) народились в косівському маєтку. Тобто з 1830 року дружина Леонтовича жила і виховувала дітей в селі Коси. Сам Леонтович постійно почав жити в селі лише з 1855 року. У 1852 році Леонтовичі побудували в селі церкву Архангела Гавриїла. У 1856 році (за даними Державного архіву Одеської області) село складалось із 36 дворів. А всього у Леонтовичів у 1856 році в Херсонській губернії було 450 душ селян.

За «Матеріалами по оцінці земель Херсонської губернії» Михайла Линниченка (1889 р.) брати Олександр Гаврилович, Орест Гаврилович, Степан Гаврилович Леонтовичі володіли селами Коси і Розалівка. Цікаво, що в цьому документі відзначається, що село Коси на той час було волосним центром Ананьївського повіту. Майбутнє місто Котовськ (Бірзула) тоді лише починало розвиватись. До складу Косівської волості входили: хутор Бірзула, станція Берзула, хутори Вестерничани, Туркевичева, Запасні Кошари, німецькі колонії Великий Фонтан, Малий Фонтан, Лунча, Куяльник (Несельроде), хутори Соболівка, Бочмановка, Розальєвка (Думово), село Новоселка (Молігонова) та інші (назви вказано в тодішньому звучанні).

Про синів Гаврила Леонтовича відомо, що троє з них теж присвятили свою молодість армійській службі, захищали кордони Батьківщини від ворогів.

Олександр Гаврилович служив у гусарському, потім в гренадерському полку прапорщиком. Був у походах в Угорщині, обороняв балтійські береги. Всього служив 9 років з 1847 по 1856 р.

Орест Гаврилович служив поручиком в гусарському ерц-герцога Австрійського Карла Людвіга полку.

Гаврило Гаврилович був у 1854-1855 роках унтер-офіцером в конно-гренадерському полку. Вийшовши у відставку, служив «городничим» у місті Балта. На цих фотографіях провінційні чиновники зустрічають царя Миколу II у Бірзулі. Можливо, серед них є представники роду Леонтовичів, адже вони були елітою краю.

Жителька села Марія Лебідь розповідає, що за панів в селі були школа лірників, дві церкви, млин, олійня, біля панського будинку – підсобні приміщення, конюшня, сад.

Завдяки кропіткій роботі письменника Богдана Сушинського було доведено, що в Косах в І половині ХІХ ст. дійсно існувала школа лірників, у якій навчалось 200 учнів. Засновником школи був Мефодій Колісніченко. Випускники, серед яких були Василь Мороз, Остап Вересай, Гнат Гончаренко, були відомі по всій Україні. Їх фольклорні здобутки було покладено в основу першого друкованого збірника української драми. Леонтовичі, як господарі села, покровительствували школі.

20 вересня 2012 року в селі відбулась знаменна подія – відкриття меморіальної дошки в честь єдиної на півдні України школи лірників. Урочистості відбулись з участю українського письменника, котрий багато своїх книг присвятив темі історичного минулого Вітчизни, дослідника української народної творчості Богдана Сушинського.

В селі діяли дві церкви – церква Покрови на ІІ частині села та Гавриїлівська церква біля панського будинку.

М.І. Жарких («Храми Поділля», 2007 р.) пише, що церква Покрови у селі Коси відома з 1780 року. Спочатку це була дерев’яна каплиця. У 1794 році вона була перетворена з уніатської на православну. У 1867 році на її місці збудували нову церкву – «кам’яну, залізну». В радянські часи тут працював магазин. Зараз косівці збирають кошти на відновлення в цьому приміщенні храму.

Гавриїлївську церкву Леонтовичі побудували в 1852 році. В селі і досі живуть перекази про те, що на будівництво храму з кожного двору селяни здавали курячі яйця. Їх додавали в будівельний розчин, щоб кладка була міцною. Справді, будівля вистояла революцію, І-у та І-у світові війни.

Церква, за спогадами косівців, була прекрасною пам’яткою архітектури – висока, з колонами при вході, стіни прикрашені розписом, високий купол зсередини був синій, з золотими зорями. Храм пережив два критичні періоди: перший в революційні часи, коли одні викидали цінні ікони, інші їх намагались врятувати. Потім роботу церкви було відновлено.

В 50-і роки храм знову закрили, а в 70-их зруйнували, щоб побудувати на цьому місці будинок культури. Прикро, що лише кілька десятиліть не вистачило церкві, щоб протриматись до періоду відбудови та відновлення храмів по всій Україні. Домовиті косівці розтягнули камінь на будівництво підсобних приміщень. Час показав, що худоба в сараї з церковного освяченого каменю не водилась.

Біля храму було невелике церковне кладовище, де були поховані священик та особи панської сім’ї. Зокрема, за даними «Русского провинциального некрополя» (Чулков М.П., 1996 г.) тут були поховані «отставной балтский городничий Гавриил Гавриилович Леонтович, отставной капитан Александр Гавриилович Леонтович». Про інші поховання на цьому кладовищі дізнатися не вдалось, саме кладовище теж не збереглось. Селянам не вистачило мудрості, щоб проявити елементарну повагу до поховання.

В 1905 році по краю прокотились селянські бунти, які відбувались за подібними сценаріями. Ось як описується бунт в селі Оленівка Ананьївського повіту в «Материалах истории крестьянского движения в России» під редакцією Б.Б. Веселовського, В.І. Пічети, В.М. Фріча (1923 р.): «В 1905 году в имении ОленевкаАнаньевского уезда крестьяне ворвались в господскую усадьбу, разогнали дворню, убили старую мать помещика Виктора Брита, открыли винный погреб и предались пьянству. После этого перекололи охотничьих собак, спалили птичник с цесарскими курами и зарезали племенных свиней. Потом разгромили барские покои, сожгли библиотечный флигель и больницу. Однако этого показалось мало. Перед уходом пьяные погромщики подпалили весь дом и ждали до тех пор, пока он весь не сгорит. Затем баграми растащили дымящиеся бревна по полю, чтобы и следа от усадьбы не осталось. Крестьянам казалось, что с уничтожением барского дома они навсегда избавятся от своего помещика. Ведь ему возвращаться будет некуда».

Зрозуміло, що про подібні бунти знали Леонтовичі, можливо, тримали в руках і читали газету з вище приведеною інформацією. Що сталось далі з родиною Леонтовичів у вирі революційних подій – невідомо. Можливо, їм вдалося виїхати за кордон, можливо, всі вони загинули. Знаємо лише з переказів, що старий пан, коли розпочався бунт у селі, застрелився у себе в кабінеті (кабінет молодшого класу на другому поверсі школи).

Зате розвинулась і пишно розцвіла бічна лінія Леонтовичів – нащадків дочки Клавдії. Про це окрема історія.

Клавдія Гаврилівна Кузнєцова-Леонтович, яка народилась в 1823 році, вийшла заміж на Кузнєцова Дмитра Михайловича, і в них в 1850 році народився Кузнєцов Микола Дмитрович, який згодом став відомим художником, а донька Миколи – Марія (народилася у 1880 році) – відомою оперною співачкою – Кузнєцовою-Бенуа.

Кузнєцов Микола Дмитрович народився 14 грудня 1850 року в маєтку Степанівка Херсонської губернії.

У 1881 році відбулась його перша виставка картин. Часто їздив за кордон. Галерея картин, зібраних ним в країні та за кордоном, вважалось кращою на півдні Росії.

На картині «Запорожці пишуть листа турецькому Султану» Рєпін зобразив художника в ролі прототипа старшого сина Тараса Бульби – Остапа (козак з перебинтованою головою).

В дитинстві Микола навчався в Одеській гімназії, навчання не любив, повернувся в село, де улюбленим його заняттям було полювання. Мати помітила у сина здібності до малювання і відвезла його в Одесу до друга сім’ї художника Ф.Д. Мальмана, у якого він навчався протягом року.

В 1876 році Микола вирішив за сімейною традицією стати військовим,тому поїхав в Петербург вступати в гвардійський уланський полк. Командир цього полку барон Еффен був хворий і Микола до нього не потрапив на прийом.

Несподівано для всіх він вирішує вступати до Академії мистецтв. Загалом тут навчався 3 зими. З 1879 року працює в селі Степанівка, куди повертається за порадою Шишкіна, займається живописом.

В маєток Кузнєцових на польові роботи з Волинської губернії приїхали заробітчани. Серед працівників Миколі сподобалась одна дівчина. Почуття переросли в кохання. Мати виступила проти цього шлюбу і працівників звільнила. Микола, проявивши наполегливість і мужність, повернув заробітчан і Галину (так звали дівчину і майбутню дружину). Офіційно шлюб оформили в 1888 році, коли у них уже було двоє дітей. Свідком вінчання був відомий художник Костанді.

Сімейні фотографії , зроблені переважно самим Миколою Дмитровичем в маєтку Степанівка, відтворюють атмосферу «дворянського гнізда», де панували доброзичливість, гостинність, культ сім’ї, а також культ прекрасного. В Степанівці побували видатні діячі української та російської культури: Шаляпін, Саксаганський, Чайковський, відомі художники Мамонтов, Сєров, Рєпін, Васнєцов.

На фото - група передвижників, 1888 р. «Стоят - А. К. Беггров, Н. Н. Дубовской, И. И. Шишкин, В. М. Максимов, П. А. Брюллов, Л. В. Позен, Н. А. Ярошенко, К. А. Савицкий, Н. В. Неврев, В. Е. Маковский, И. Е. Репин, Г. Г. Мясоедов; сидят - А. А. Киселев, Е. Е. Волков, А. И. Куинджи, А. М. Васнецов, Н. Д. Кузнецов, К. В. Лемох, М. П. Клодт, И. М. Прянишников, Н. К. Бодаревский»

Микола був фізично дуже сильним чоловіком, чим дуже пишався. У 1889 році, демонструючи свою богатирську силу перед братом і знайомими, і тримаючи на плечах 2 чоловік, він підняв із землі «32-пудовую бабу», в результаті чого розтягнув сухожилля. На протязі багатьох років після цього йому довелось пересуватись на милицях, тому працював сидячки.

Цікаво переглядати роботи художника, які відображають побут і реалії українського села та нашого краю того часу.

У 1897 році Кузнєцов придбав земельну ділянку в Одесі у генерала Лідерса для будівництва галереї та художньої майстерні. Будівництво закінчилось в 1899 році, а в 1900 відкрилася картинна галерея. Тут були зібрані картини Рєпіна, Сєрова, Крамського, Васнєцова, Похітонова, картини французьких художників Деламо, Котте, Латуша, Таулова, інших. Ця галерея відіграла значну роль в визначенні творчих поглядів одеських живописців. Зорієнтовані в Європу М. Кузнєцов і граф Толстой зібрали тут прекрасну колекцію сучасного французького живопису, частина якої сьогодні є гордістю Одеського музею західного та східного мистецтва.

Родинні зв’язки з Леонтовичами підтверджує картина Кузнєцова «Портрет Олександра Гавриловича Леонтовича, дядька художника, 1894 р.»

На початку 1920 року Кузнєцов емігрував з сім’єю в королівство Югославію, писав портрети на замовлення. Помер в 1929 році в Сараєво.

Донька Кузнєцова Марія народилася у 1880 році, батько дуже любив її, адже вона була схожою на нього. Марія з дитинства росла в атмосфері, наповненій мистецтвом. В будинку батьків часто бував П.Чайковський, який звернув увагу на талант майбутньої співачки. Вона згадувала: «Я народилася в Одесі. До нас завітав Чайковський ставити «Пікову Даму». Він почув мій спів, і я йому так сподобалась, що він не спускав мене з рук. Для мене він склав милі дитячі пісеньки. В той знаменний день я дала собі слово бути артисткою або померти. Звичайно, я заявила своїм батькам, що не хочу вчитися, а хочу на сцену. Але батьки вирішили інакше і віддали мене в гімназію у Швейцарії.»

Співу навчалась в Петербурзі у артиста італійської трупи Марті. В 1904 році дебютувала в партії Маргарити ( «Фауст» Ш.Гуно). В 1905-1915 роках була солісткою петербурзького Маріїнського театру. Гастролювала в Лондоні, Парижі, Берліні, Монте-Карло, Іспанії , Південній Америці. На початку 1918 року виїхала в Швецію в зв’язку з революційними подіями в Росії. В простому одязі юнги прима ховалась на нижній палубі корабля. В 1919 році стала солісткою Стокгольмського та Копенгагенського театрів.

З 1920 року жила в Парижі, організувала власну антрепризу. В 1929 році з матеріальною допомогою чоловіка створила парижську приватну Російську оперу . В 1934 році в Парижі Марія Кузнєцова-Бенуа відсвяткувала 30-річчя сценічної діяльності. Залишивши сцену, поселилась в Барселоні, де працювала викладачем. Останні роки жила в Парижі. Марія прожила довге , щасливе і красиве життя. Деякі її концерти були благодійними – спеціально для потреб російської еміграції. Марія Миколаївна стала зіркою парижської опери .а побувати в її салоні вважалось за велику честь..

Співачка володіла, за свідченням сучасників, гнучким, рівним, сильним голосом широкого діапазону, акторським талантом і темпераментом, мала яскраву сценічну зовнішність. Виконання відрізнялось виразністю. Співачка прагнула досягти вокально-сценічної єдності образу. І.Стравінський згадував про співачку, що вона « драматичне сопрано, котре можна споглядати і слухати з однаковим апетитом.»

Досліджуючи родовід Леонтовичів, ми не намагались прикрасити історію чи ідеалізувати старовину.

Зрозуміло, що в великому роду були різні люди. Вони помилялися і несли за свої гріхи покарання, звершували подвиги і просто благородні вчинки в ім’я батьківщини і честі.

Без сумніву, рід Леонтовичів вніс великий вклад в розвиток рідного краю. Вони не відсиджувались у теплих маєтках, а у суворих військових походах захищали Батьківщину від ворогів, будували церкви, прихистили у своєму маєтку школу лірників, внесли достойний вклад у розвиток живопису і оперного мистецтва.

Уже 98 років (незабаром сторіччя!) затишний панський будинок є осередком освіти, вірно служить косівцям та дітям сусідніх сіл. Тут отримали освіту декілька поколінь односельчан, жителі сусіднього села Кослобідки та Глибочка (в післявоєнні роки, коли школа в Глибочку була зруйнована фашистами).

Леонтовичі були і залишилися притулком освіти та культури рідного краю. Є певна закономірність в тому, що 150 років назад Леонтовичі покровительствували лірникам, сьогодні ж на їх обійсті працює школа. Навіть легенда є. Кажуть, вчися, бо пан по голові книжкою дасть! Дехто вірить, що господар будинку досі блукає школою, вираховуючи двієчників. Мабуть,старий пан хотів би, щоб у стінах його будинку росли і отримували освіту достойні люди.

Хочеться вірити, що узнавши про здобутки благородного роду Леонтовичів, нинішні жителі села та краю підхоплять і розвинуть кращі його традиції: доброго господарювання, меценатства, любові до народної пісні та живопису, патріотизму, військової доблесті, вірного служіння Вітчизні.

Доля Леонтовичів – це частина історії нашого рідного краю. Вона вчить нас шанувати культурну спадщину нашого народу, берегти і примножувати кращі здобутки земляків, бути достойними нащадками предків.