с. Гулянка, Одеська область   

ГУЛЯНКА, ЗАГУБЛЕНА В СТЕПАХ:
ДО ЕТИМОЛОГІЇ НАЗВИ СЕЛА,
БІОГРАФІЙ ЙОГО ВЛАСНИКІВ
ТА ПЕРШИХ РОКІВ ІСНУВАННЯ

Гулянка – село Окнянської селищної громади Подільського району Одеської області. За переписом населення України 2001 р. в селі мешкало 722 особи. Розташована Гулянка в долині річки Сухий Ягорлик за 18 км. на південний схід від смт. Окни, за 35 км. від залізничної станції Перехрестове на лінії Одеса-Київ.

Село засновано в середині XIХ ст. та спершу мало назву Григоро-Павлівка. Згідно з місцевою легендою: «Двоє переселенців Григорій і Павло облюбували квітучу долину, серед якої розлився невеликий чистий ставок. З півночі і півдня її захищали високі пагорби, а із сходу – густий ліс. Побудували собі з такими як і вони шукачами вільних земель кілька мазанок і поселення назвали Григоро-Павлівкою. А сучасну ж назву село отримало завдяки тому, що якось тут з’явилась весела на вдачу і товариська жінка Уляна, яка й побудувала в центрі корчму. Кожен, хто проїжджав повз Григоро-Павлівки, не минав її. І стала корчма до того відомою на всю околицю, що про справжню або первинну назву села почали забувати, а все частіше говорили: «Їдемо на Улянку»» [41].

Та чи є головною ознакою описаної вище легенди її правдивість? Справжня історія села починається задовго до цих «міфічних» подій... Якщо і не самого села, то земель, на яких воно колись з’явилося.

Наприкінці XVIІI ст. земельна ділянка, де в майбутньому розташувалося поселення Гулянка, знаходилася у власності Іллі Пилиповича Катаржи, який отримав її після російсько-турецької війни 1787–1791 рр. На цих землях, в селах Іллія та Малаєшти, вже жили селяни – українці (які іноді зараховували себе з обережності до «нації молдавської»), молдавани, росіяни з різних місць. Землевласник намагався всіма засобами примножити кількість поселенців, бо за відсутності законодавчо встановленої межі густоти населення, землі підлягали поверненню в казну [10, с. 579].

Заможний землевласник Ілля Катаржи народився у 1747 р. Нащадок дворянського роду, що мав вплив в Молдавії. В кінці XVIII ст. «поступив на царську службу». Служив на цивільних посадах з військового відомства. 1791 р. разом з іншими молдавськими боярами виказав бажання переселитися у Росію. При цьому, як «людина здатна до служби й працювала при армії в різних виправленнях», отримав землі в колишній Очаківській області [8, с. 188]. 1793 р. одержав Патент на чин статського радника, а також Грамоту про внесення його до дворянської родової книги [23, с. 296]. У 1801 р. через наявність великої кількості втікачів з Росії в межах Бессарабії та Дунайських князівствах, на прохання Іноземної колегії, перебуваючи на посаді начальника прикордонних справ, склав спеціальний «Проект способа возвращения тех, кто отлучился самовольно из родины, в Турецкие области» [4, с. 9]. Катаржи чудово володів багатьма мовами. Він був досвідченим політиком і мав яскраво виражені якості дипломата-переговорника. Саме він переконав гарнізон турецької фортеці в Бендерах не чинити опору російським військам під час російсько-турецької війни 1806–1812 рр., а також буджацьких татар в Ізмаїлі та в Каушанах «бути прихильними до російської сторони» [6, с. 19]. Помер 1822 р. в чині генерал-майора [5, с. 72].

Опишемо ті умови, а також, що особливо важливо, ставлення Катаржи до селян с. Іллія та с. Малаєшти, котрі оселилися на порожніх землях Північного Причорномор’я, а потім, коли ці землі були надані йому (1792 р.), опинилися в поміщицькій залежності.

Під час ревізії 1795 р. всі ці жителі з їх відома та згоди, а іноді й за свавіллям Катаржи були записані за ним у ревізькі казки. Це не спричинило закріпачення усіх поселенців, хоча Катаржи всіма силами домагався «привласнення в кріпацтво» селян, що влаштувалися на його землях. Зауважимо, що накласти повинності на поселенців, що жили в цій місцевості до придбання її поміщиком, було не завжди можливо (тим більше що до 1796 р. за поселенцями зберігалося право переходу з місця на місце).

З іншого боку, був очевидним цілий ланцюг незаконних дій. Почав назрівати конфлікт, що незабаром проявився у відкритій непокорі та привів до селянського бунту 1802 р., де брали участь українці, молдавани, росіяни, які оселилися колись на порожніх землях і вважали себе вільними людьми.

Щоб зменшити рівень соціальної напруги, імператор Олександр I вдався до запровадження Указу від 9 травня 1802 р., чим підтвердив заборону кріпацтва «іноземних вихідців», серед яких було чимало вихідців із Росії. Селяни позитивно сприйняли Указ, і в Тираспольському повіті розгорнувся рух у формі подання до суду численних прохань на ім’я імператора.

Особливо на праві особистої свободи наполягали вихідці з Молдови, які вказували, що оселилися на землях Катаржи «в надії, що вони житимуть на поміщицьких землях на тому ж праві, на якому жили й у своїй вітчизні». При цьому, одні з них уклали з Катаржи контракти за молдавським зразком (тобто з переліком численних повинностей при збереженні особистої свободи), інші ніяких повинностей не несли, будучи самостійними господарями в справжньому значенні слова [11, с. 79–85].

Після смерті Іллі Пилиповича села Малаєшти та Іллія перейшли у спадок його синам – братам Павлу [16, с. 32] та Григорію [38, с. 5] Катаржи [14, с. 9], офіцерам російської армії.

Григорій Ілліч Катаржи служив у легкій кавалерії. Офіцер з 1805 р., полковник з 1816 р., генерал-майор з 30 серпня 1824 р. Начальник 8-го округу Окремого корпусу внутрішньої варти. Нагороджений Золотою шпагою «За хоробрість» (1813). Кавалер Орденів Св. Анни 4 ст. (1807), Св. Володимира 4 ст. (1812), Св. Анни 2 ст. з алмазами (1813), Св. Георгія 4 ст. (1814), відзнакою «За бездоганну службу» за XXV років (1836) [29, c. 180], Ордену Св. Володимира 3 ст. (16.12.1841) [31, c. 232].

Павло Ілліч Катаржи отримав звання генерал-майора (6.12.1835) [5, с. 72]. Нагороджений Золотою шпагою «За хоробрість» (3.06.1813) [31, с. 153]. Кавалер орденів Св. Володимира 4 ст. (15.11.1813) [30, с. 157], Св. Георгія 4 ст. (3.12.1834) [5, с. 72].

Виходячи з вищевикладеного можна зробити імовірне припущення, що село отримало назву Григоро-Павлівка саме від імен братів Григорія та Павла, нащадків Катаржи.

Водночас паралельно вживана назва Гулянка, скоріш за все виникла від того, що в цій місцині вигулювали в буйнотравих пасовиськах табуни коней та худоби. Оскільки, на початку 1820-х рр. у приватновласницьких господарствах надавалася перевага вирощуванню рогатої худоби та конярству (головним чином для продажу за кордон: Австрію та інші країни) – тваринницька ферма з вигонами для тварин та житловими будовами для пастухів й найманих робітників стала ранньою формою капіталістичного підприємництва в сільському господарстві [43, с. 128].

Граф Павло Христофорович Граббе, який 1828 р. переходив до с. Дубова 25 верст лівим берегом річки Ягорлик, писав: «Обидва береги гористі та круті, ґрунти кам’янисті, з яких жителі складають огорожі та на інші споруди використовують. Майже на кожній хаті бачиш лелек, по тутешньому бачанов. Очерет, крім свого безперервного при найменшому русі повітря шелесту, оживлений безліччю дичини. Достаток рогатої худоби та коней добрих; пасуться і прикрашають зелені й квітами строкаті пологи гір. Безліч запашних трав, тому щоразу, що поїде стороною, то пом’яті конем трави видають приємний запах. Декілька селищ, містечко Окни, с. Малаєшти братів Катаржи, пос. Іллія, Салунське, кілька водяних млинів, фруктових по березі садів та зелені тепер очерети оживляє сцену і, втім, зовсім голі степові гори. Погода тепла з прохолодним вітром на відкритих місцях. Приємний перехід» [14, с. 9].

Зазначимо, що в Тираспольському повіті в с. Малаєшти знаходився один із кінських заводів Катаржи з 2 кровними жеребцями, 71 маткою та 105 лошатами простої упряжної породи [18, с. [51]].

Підтвердженням цієї версії також слугує той факт, що у лексиці українських говорів, пов’язаних з годівлею великої рогатої худоби, зафіксовано декілька мадяризмів: ґул’а «стадо», угорське gulya «стадо великої рогатої худоби» [20, с. 241], ґуляр або ґуляш – «пастух, який доглядає стадо великої рогатої худоби на полонині» [9, с. 27].

Зауважимо, що в Малаєштській земельній дачі на 503 десятинах випасали гурт волів у 120 голів та гурт ялівок у 80 голів; крім того, на цю ж толоку приймалася ще худоба на випас за ціною 16–18 руб. від пари волів. Толоки розраховувалися по 1½–2 десятини на вола і по ¾–1 десятини на ялівку. При волах знаходилося троє робітників, при яловому гурті – пастух та підпасок. Наймалися пастухи з 1 березня до 1 жовтня; отаман отримував платню у 45-70 руб., решта – 30-45 руб. на умові господарських харчів [19, с. 220].

Також акцентуємо увагу на популяризації вирощування «угорської», «молдавської» або «бессарабської» порід великої рогатої худоби, що мали високу витривалість та були найбільш прилаштовані до природно-кліматичних умов чорноморського степу [43, с. 130, 131].

Підкреслимо, що до середини 1820-х рр. межиріччя Прута та Дністра було регіоном випасного скотарства. Сюди карпатські чабани (мокани) приганяли худобу з центральної та північної Молдови та Австрії. Випасну худобу не повністю повертали за кордон – частину залишали, щоб зберегти зв’язок з кормовою базою [43, с. 128].

На останок відзначимо інтенсивність поширення серед перших мешканців села Гулянка угорських та закарпатських прізвищ – Миндра, Мирза, Лупша, Лозанов [41; 42, с. 98, 253, 310, 326].

Наразі перша нами виявлена письмова згадка про село датується 1856 р. На цей час в ньому налічувалося 56 дворів [26, с. 61]. 1859 р. кількість дворів зросла до 64. В них проживало 152 чоловіки та 158 жінок [28, с. 153], серед яких було чимало молдаван [28, с. LXVIII].

У 1861 р. імператор Олександр II підписав Маніфест «О Всемилостивейшем даровании крепостным людям прав состояния свободных сельских обывателей» та «Положение о крестьянах, выходящих из крепостной зависимости». На підставі законодавчих актів селяни Гулянки перестали вважатися кріпаками та стали «тимчасовозобов’язаними», отримавши права «вільних сільських обивателів». Будинки, споруди та все рухоме майно було визнано їхньою особистою власністю. Також селяни отримували виборне самоврядування. Господарською одиницею самоврядування стала сільська громада, адміністративною одиницею – волость.

Землевласник зберігав право на всі землі, що належали йому, проте був зобов’язаний надати в користування селянам прибудинкову ділянку і польовий наділ. Землі польового наділу надавалися не особисто селянам, а в колективне користування сільським товариствам, які могли розподіляти їх між селянськими господарствами на власний розсуд. За користування надільною землею селяни мали відбувати панщину чи платити оброк і мали право відмовитися від неї протягом 9 років. Розміри польового наділу і повинностей мали фіксуватися у статутних грамотах, які складалися поміщиком на кожен маєток і перевірялися мировими посередниками. Сільському товариству надавалося право викупу садиби та польового наділу, після чого всі зобов’язання селян перед поміщиком припинялися. Селяни також могли відмовитися від права викупу та безплатно отримати від поміщика ділянку у розмірі чверті від наділу, який вони мали право викупити.

Одночасно з впровадженням нових реформ (селянської та земської), в літні місяці 1866 і 1867 рр. професором геології Санкт-Петербурзького гірничого інституту Миколою Павловичем Барбот-де-Марні було проведено геологічні дослідження в Херсонській губернії (зокрема і біля Гулянки), що супроводжували спорудження та введення в експлуатацію залізниці Одеса-Балта. В 3-х верстах від села він дослідив новий колодязь, на дні якого виявив гірські породи з різноманітними видами мушель [3, с. 43], один з яких науковець запропонував назвати на честь професора Віденського університету та члена Віденської академії наук Едуарда Зюсса [3, с. 153].

Згодом земельна дача з селами Малаєшти, Іллія та Гулянка (Григоро-Павлівка) перейшла до комерції радника, почесного громадянина м. Одеси Федора Павловича Родоканакі (1797–1882) [15, с. 30], а після його смерті – до його сина Перикла.

Також серед станово-економічного складу місцевих мешканців вже можна було зустріти таку категорію осіб як десятинщики (поселенці-орендарі). За своїм походженням і припискою десятинщики були і міщанами, і селянами, і різночинцями, і іноземними підданими, іноді навіть дворянами. Але всіх їх поєднувала та ознака, що вони не мали ні особистої земельної власності, ні наділів, а жили на фермерському праві на приватновласницьких землях, займалися землеробством, орендуючи у власників землю лише під один посів, деякі з таких осіб мали власні хати, за які нічого не платили власнику землі; інші ж винаймали володарські приміщення за плату, яка могла бути збільшена власником за його бажанням або визначена раз і назавжди та підвищуватися не могла [7, c. 10].

У 1886 р. Гулянське товариство десятинщиків для хліба та сіножаті орендувало ділянку у 2 000 десятин на 3 роки за 7 500 руб. (тобто 3,75 руб. за 1 десятину) з платою у 2 терміни: 1 квітня й 1 вересня, навпіл [19, c. 45]. На цей час в селі проживало 253 чоловіки та 220 жінок [34, с. 12].

У зв’язку з реформуванням медичної частини Тираспольського повіту через незадовільне обслуговування населення та розділення території повіту на 7 лікарських дільниць, село Гулянка у 1889 р. увійшло до складу Захар’ївської дільниці з одним лікарем та двома фельдшерами, де мала бути облаштована амбулаторія для приймання хворих з двома при ній ліжками [22, с. 127, 131].

На 20 серпня 1892 р. нащадковий почесний громадянин Родоканакі Перикл Федорович при поселеннях Малаєшти, Гулянка, Іллія володів 5 738 десятинами 460 сажнями польової, 11 десятинами садової та городньої землі, а також 23 десятинами 800 сажнями очеретяних плавнів [40, c. 111]. При цьому, товариство поселян Грос-Лібентальської та Фрейдентальської волості Одеського повіту при Малаєштах, Іллі та Гулянці володіло площею 4 500 десятин польової землі [40, c. 110].

1896 р. в селі було 108 дворів, в яких мешкало 295 чоловік та 284 жінки, існував магазин [33, с. 366]. Окрім того, протягом року ветеринарним персоналом Тираспольського повіту, що складався з одного ветлікаря, одного помічника та двох фельдшерів, в Гулянці було оглянуто чимало голів великої рогатої худоби, яка опинялася на території повіту та надалі призначалася для харчування мешканців міста Тирасполя [22, с. 221].

Під час всезагального перепису населення Російської імперії, проведеного 28 січня (9 лютого) 1897 р. шляхом безпосереднього опитування, в селі налічувалося 654 жителів, з них – 648 православного віросповідання [21, с. 255].

Слід зауважити, що в Гулянці не було власної церкви. Селяни були приписані до парафії Миколаївської церкви с. Малаєшти [25, с. 184; 37, с. 680]. Також відомості про народження, смерть та одруження мешканців села Гулянки можна зустріти й в метричних книгах Іллінської церкви с. Іллія.

Після смерті Перікла Родоканакі у 1899 р. його володіння було розпродане. На початку ХХ ст. села Малаєшти, Іллія та Гулянка стають власністю княгині Пелагеї Абамелік.

В цей час з особливою силою проявляється селянське невдоволення малоземеллям і тяжким становищем. У зв’язку з чим, 17 січня 1904 р. землевласники Тираспольського повіту, поселяни власники Йоганн та Готліб Йоганнови Лайтенбергери та ін., внесли під заставу свої землі при селах Малаєшти, Іллія та Гулянці [15, c. 122].

Надалі Малаєшти, Іллію, Гіржево, Осипівку та ін. села, розташовані в районі володінь княгині Абамелік, охопили аграрні заворушення селян. Абсолютно не зважаючи на інтереси селян, управитель цими володіннями наказав заорати ділянку землі, яка не належала поміщиці. Тим самим він позбавив селянську худобу не тільки випасу, а й доступу до водопою. На попередження управителя маєтку, що він стрілятиме, розлючені селяни відповіли підпалом економії поміщиці. «У с. Малаешти горить садиба княгині Абамелік, – повідомляла з цього приводу московська газета «Русское слово». – Пожежа виникла на ґрунті аграрних непорозумінь між селянами та управителем маєтком. Непорозуміння ці відбуваються систематично. Нещодавно вони завершилися масовим відходом робітників з економії, а цього разу селяни знесли вщент будинок економії і величезний кам’яний паркан». Придушував малаєштське селянське заворушення ескадрон драгун [17, с. 108].

Приблизно в цей самий час селяни розгромили поміщицьку садибу в с. Іллія. Озброївшись вилами, косами та сокирами, вони влаштували справжній погром поміщицького подвір’я. Управителя маєтком врятувала тільки втеча [2, c. 27].

На 1907 р. в Гулянці налічувалося 119 дворів, де проживало 280 чоловіків та 254 жінки [35, с. 84], з яких 130 займалися ткацтвом [27, с. 123]. До того ж в селі було зареєстровано товариство селян та міщан, обрано виборного даного товариства, писаря та 4 десяцьких, діяла сільська пошта, існували 1 паровий млин та криниці [35, с. 84].

З початком Першої світової війни значна частина чоловічого населення села була мобілізована:

• Бешияга Василь Андрійович, рядовий 15-го піхотного Шліссельбургського полку, потрапив в лазарет 09.02.1917 р.;
• Гаврилашенко Сергій Михайлович, рядовий 53-ї піхотного Волинського полку, поранений 16.06.1916 р.;
• Зама Спиридон Давидович, стрілець 37-го Сибірського стрілецького полку, вбитий на ст. Барбош 03.06.1917 р.;
• Захаров Андрій Григорович, рядовий 1-го Фінляндського стрілецького полку, потрапив в лазарет 13.02.1917 р.;
• Захаров Єфим Федорович, єфрейтор 184-го піхотного Варшавського полку, поранений на ст. Недржвица Дужа 25.06.1915 р.;
• Броніч Калістрат Тимофійович, рядовий 60-го піхотного Замостського полку, потрапив в дивізіонний лазарет 15 піхотної дивізії під селом Ощев 03.07.1916 р.;
• Калутов Іван Павлович, єфрейтор 56-го піхотного Житомирського полку, потрапив в лазарет 30.05.1916 р.;
• Калутов Никифор Павлович, рядовий 14-ї артилерійської паркової бригади, потрапив в лазарет 01.10.1916 р.;
• Коніков Никифор Якович, рядовий 45-го піхотного Азовського полку, зник безвісти 09.11.1914 р. на Полянських позиціях;
• Кузьмицький Іван, 1889 р. н., 191-й піхотний Ларго-Кагульський полк, потрапив в полон 30.11.1914 р. на Австрійському фронті;
• Лазанов Іван Ілліч, рядовий 45-го піхотного Азовського полку, зник безвісти 09.11.1914 р. на Полянських позиціях;
• Лозинський Михайло Якович, рядовий 53-го піхотного Волинського полку, потрапив в дивізіонний лазарет 14 піхотної дивізії під фольварком Костянтинівка 23.05.1916 р.;
• Лупша Андрій Аврамович, рядовий 53-го піхотного Волинського полку, поранений 23.05.1916 р.;
• Лупша Володимир Наумович, рядовий 174-го піхотного Роменського полку, зник безвісти під с. Смольник 30.03.1915 р.;
• Лупша Зіновій Павлович, солдат 35-го дивізіонного обозу, потрапив в лазарет 30.03.1917 р.;



Лупша Зіновій Павлович
солдат 35-го дивізіонного обозу


• Лупша Іван Павлович, рядовий 319-го піхотного Бугульминського полку, потрапив 24.12.1916 р. в перев’язувальний загін 80 піхотної дивізії;
• Лупша Микола Андрійович, рядовий 49-го піхотного Брестського полку, потрапив 18.02.1915 р. під с. Лубно в дивізіонний лазарет 13 піхотної дивізії, вбитий 07.07.1915 р. під с. Комарове;
• Лупша Мирон Наумович, ратник 7-го Фінляндського стрілецького полку, вбитий 05.03.1915 р. під с. Сенечув (Вишковський перевал);
• Лупша Федір, рядовий 296-го піхотного Грязовецького полку, вбитий 24.05.1915 р. під м. Калуш;
• Лупшадченко Мирон Андрійович, рядовий 53-го піхотного Волинського полку, поранений на висоті 922 01.04.1915 р.;
• Мельниченко Федір Микитович, рядовий, 244-го польової хлібопекарні, потрапив в лазарет 30.08.1917 р.;
• Миндра Сергій Іванович, рядовий 53-го піхотного Волинського полку, потрапив під фольварком Костянтинівка в дивізіонний лазарет 23.05.1916 р.;
• Миндра Філіп Іванович, єфрейтор, 56-го піхотного Житомирського полку, поранений в Карпатах 01.12.1914 р.;
• Мирза Анікей Ісідорович, 1888 р. н., 63-й піхотний Углицький полк, потрапив в полон під Олексіївом;
• Мирза Артем Степанович, рядовий 398-го піхотного Нижньодніпровського полку, поранений 03.05.1917 р.;
• Мирза Афанасій Васильович, рядовий 140-го піхотного Зарайського полку, поранений під м. Почаєво 12.05.1916 р.;
• Мирза Григорій Сидорович, рядовий 46-го піхотного Дніпровського полку, потрапив в дивізіонний лазарет 12 піхотної дивізії під селом Ворохта 19.11.1916 р, помер від ран 20.11. 1916 р., похований в селі Тартарца;
• Мирза Лука Захарович, рядовий 128-го піхотного Старооскольського полку, вбитий 30.03.1915 р. під с. Горохолине;
• Мирза Петро Іванович, рядовий 659-го піхотного Буковинського полку, потрапив в лазарет 12.06.1917 р.;
• Мирза Фока Васильович, стрілець 8-й Туркестанського стрілецького полку, поранений під селом Чернице-Борове, 28.02.1915 р.;
• Мирза Федот Андрійович, рядовий 55-го піхотного Подільського полку, поранений 25.05.1916 р. під м. Луцьк;
• Мирончук Григорій, рядовий 289-го піхотного Коротоякського полку, поранений 01.08.1915 р.;
• Мунтян Василь Лукич, рядовий 45-го піхотного Азовського полку, потрапив в лазарет 07.07.1916 р. з Австрійського фронту;
• Мунтян Давид Герасимович, ратник 7-го Фінляндського стрілецького полку, поранений 08.03.1915 року під с. Сенечув (Вишковський перевал), рядовий 404-го піхотного Камишинського полку, поранений 14.07.1916 року, поранений 04.07.1917 р.у;
• Мунтян Іван Митрофанович, рядовий 43-го піхотного Охотського полку, поранений 22.05.1915 р. під с. Майдан;
• Мунтян Петро Власович, рядовий 320-го піхотного Чембарського полку, поранений 22.05.1916 р. під с. Матвіївка;
• Мунтян Никандр Захарович, рядовий 53-го піхотного Волинського полку, поранений 01.09.1915 р.;
• Нубша (Лупша) Герасим Андрійович, рядовий 1-го Фінляндського полку;
• Пай Тихон Матвійович, стрілець 7-го Фінляндського стрілецького полку, поранений 01.03.1915 р. під с. Сенечув (Вишковський перевал), потрапив в перев’язочний загін 2 Фінляндської стрілецької бригади;
• Пунтун Петро Власович, рядовий 320-го піхотного Чембарського полку, поранений 22.05.1916 р. під с. Матвіївка;
• Самоленко Михайло Юхимович, рядовий 128-го піхотного Старооскольського полку, поранений 03.05.1915 р. на висоті 660, потрапив в дивізіонний лазарет 32 піхотної дивізії;
• Согайдак Афанасій Іванович, рядовий 53-го піхотного Волинського полку, поранений 01.09.1915 р.;
• Сосновський Трохим Петрович, 1896 р. н., 125-й піхотний Курський полк;
• Сухайтов (Шухайтов) Іван Єфремович, 1887 р. н., 24-й піхотний Воронежський полк, потрапив в полон 03.07.1915 р. під Рава-Руською;
• Тарана Іван, рядовий 43-го піхотного Охотського полку, потрапив в дивізіонний лазарет 23.05.1915 р.;
• Темуца Микола Юхимович, молодший унтер-офіцер 53-го піхотного Волинського полку, потрапив в дивізіонний лазарет 14 піхотної дивізії під фольварком Костянтинівка 23.05.1916 р.;



Темуца Микола Юхимович (в центрі)
молодший унтер-офіцер 53-го піхотного Волинського полку


• Тимошин Григорій Микитович, стрілець 20-го Туркестанського стрілецького полку, поранений 28.06.1916 р.;
• Тимотін Кіндрат Арефович, рядовий 53-го піхотного Волинського полку, потрапив в дивізіонний лазарет 14 піхотної дивізії під с. Коритниця 03.09.1916 р.;
• Томашевський Мойсей Андрійович, рядовий 53-го піхотного Волинського полку, потрапив під фольварком Костянтинівка в дивізіонний лазарет 23.05.1916 р.;
• Унтилов Тимофій Миколайович, рядовий 55-го піхотного Подільського полку, зник безвісти 20.05.1915 р.;
• Утка Захарій Семенович, рядовий 53-го піхотного Волинського полку, поранений 01.09.1915 р.;
• Шаргородський Іван Миколайович, рядовий 4-го Заамурського прикордонного полку, поранений 15.06.1916 р. на Австрійському фронті, Коломия;
• Шевчук Стефан, рядовий 43-го піхотного Охотського полку, потрапив в дивізіонний лазарет 23.05.1915 р.;
• Шевельов Іван Сергійович, гренадер Лейб-гвардії Гренадерського полку, поранений під селом Крупе Люблінської губернії, потрапив в полковий передовий перев’язочний пункт;
• Шевельов Іван Сидорович, стрілець 37-го Сибірського стрілецького полку, поранений на ст. Барбош, потрапив в 3 хірургічний загін 03.06.1917 р.;
• Юдін Григорій Якович, рядовий 12-го гренадерського Астраханського полку, потрапив в лазарет 17.02.1915 р., вбитий 17.09.1915 р.;
• Юдін Сидір Веремійович, єфрейтор 401-го піхотного Карачіївського полку, поранений 08.05.1917 р. на Австрійському фронті;
• Юраш Пантелій Матвійович, стрілець 20-го Туркестанського стрілецького полку, поранений 23.05.1916 р.

У 1916 р. село налічувало 199 господарств, в яких проживало 495 чоловіків та 488 жінок. Крім того, на околиці села існував хутір з однойменною назвою, де було 2 господарства. Там проживало 6 чоловіків та 5 жінок [32, с. 307].

Тим не менш, війна спричинила наростання економічної кризи та соціального невдоволення.

Правління Земського банку Херсонської губернії 18 січня 1916 р. виставило на публічний продаж маєтки, які знаходились під заставою. В цих списках знаходилися 2 900 десятин землі з сіл Малаєшти, Ілія та Гулянка, якими володіли поселяни власники Йоган Леонгардович Кефлер, Семен Семенович Лідле та ін. Стартова ціна за вказану землю була 391 200 руб. На цих же торгах банк продавав також і землі у вищевказаних селах міщан Зіновія Павловича Лупші, Федора Олексійовича Лупші та ін. в розмірі 200 десятин починаючи з 56 000 руб. [24].

Разом з тим соціальні відносини та сперечання у селі досягли апогею загострення, спричинивши в краї сильний аграрний рух селян сіл Малаєшти, Гулянка та Іллія. Жителі вищевказаних сіл писали в селянську секцію Одеської Ради, що вони, згідно з постановою сходу, захопили 2 700 десятин землі «жорстокої пригноблювачки – княгині Гагаріної-Абамелік» [13, c. 63].

Основною причиною захоплення був той факт, «що з наявної у володінні княгині Абамелік площі землі у 2 700 десятин власниця ніколи не засівала працею власної економії жодної десятини землі, а здавала маєток або орендарю, який своєю чергою експлуатував місцевих селян, отримуючи солідні бариші, або ж здавав селянам селищ Малаєшти, Гулянка, Іллія, Солонка, Федорівка та Розівка також за дуже високою ціною, що селяни […] три рази пропонували довіреному Абамелік з’явитися до Малаєштського сільського комітету для розв’язання питання про здачу землі в оренду на менш обмежувальних умовах, але […] сприятливої відповіді отримано не було, що орендна плата, встановлювана власницею в 11-10 рублів була […] вкрай обтяжливою і дуже високою зважаючи на погану якість ґрунту, що час посіву вже настав і з пропуском його земля повинна неминуче залишитися незасіяною». Таким чином, населення мало братися до обсіменіння полів, але, не досягнувши добровільної угоди з Абамелік, селяни позбавлялися можливості виконати свій громадянський обов’язок перед батьківщиною [12, с. 111].

Підтвердженням цього є свідчення самої княгині Пелагеї Абамелік, яка скаржилася начальнику Одеського військового округу на те, що селяни сіл Малаєшти, Іллія та Гулянка 11 квітня 1917 р. прийшли до її контори та оголосили своє рішення про розділ всієї землі маєтку між трьома селами [39, c. 50]. При цьому представники селянських громад оголосили, що вся земля маєтку, що належала поміщиці Абамелік, розділена між селянами. Поміщиця також нарікала на тому, що селяни «призначили в економію від себе сторожа» і «зі зданих в оренду вигонів прогнали худобу, самоуправно пустивши навіть свою на сіножаті» [13, c. 30].

Надалі збори членів Малаєштського, Гулянського та Іллінського сільських управлінь постановили не укладати з княгинею Абамелік, яка безжально експлуатує протягом довгих років селян, ніяких орендних договорів на захопленій ними у її маєтку землі [13, c. 50]. Але як і раніше, цей селянський виступ був придушений.

Нестабільність політичного і воєнного становища також посилювала криміногенну ситуацію в регіоні. В с. Гулянці невідомі зловмисники вбили та пограбували селянина Герасима Турту. Підозрюваного в скоєному вбивстві Афанасія Мирзу було затримано, про що й відзвітував губернський староста Пищєвич у звіті про події в Херсонській губернії з 1-го по 7 вересня 1918 р. [1, с. 214].

Весною 1920 р. в Гулянці остаточно була встановлена Радянська влада. Цього ж року село разом з землями повіту вже перебувало в складі новоутвореної Одеської губернії. В Гулянці тоді налічувалося 223 господарства (117 з рідною мовою господаря українською та 106 – з молдавською), з населенням 431 чоловік і 480 жінок. На хуторі Гулянка було 3 господарства, де проживало 13 чоловіків та 6 жінок [36, с. 16].

Отже, досліджуючи минуле с. Гулянки на основі опублікованих історичних документів, було виявлено соціально-економічні передумови заснування села. Також розкрито питання етимології назви населеного пункту. Констатовано, що не зважаючи на віддаленість від адміністративних центрів, відсутність власної церкви, населення села постійно зростало. Загалом, село, яке з початку свого заснування і до 1920-х рр. перебувало в приватній власності поміщиків, підприємців та представників князівської родини, все ж таки змогло зберегти свою самобутність та неповторність. Проблематика історії села залишається актуальною для подальших краєзнавчих досліджень з залученням корпусу архівних матеріалів.

1. Архів Української Народної Республіки. Міністерство внутрішніх справ. Справоздання губерніяльних старост і комісарів (1918-1920) / Упорядкував Валентин Кавунник. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2017. 336 с.
2. Бабилунга Н. В., Бомешко Б. Г. История Приднестровской Молдавской Республики. 11 кл. : Учебник для общеобразовательных учреждений. Тирасполь : ПГИРО, 2014. 240 с.
3. Барбот-де-Марни Н. Геологический очерк Херсонской губернии. Санкт-Петербург : тип. В. Демакова, 1869. [8], X, 165 с.
4. Бачинская Е. А., Пригарин А. А. Очерки истории села Мирное (Карячки) и его жителей // Липоване: история и культура русских-старообрядцев. 2007. Вып. IV : Карячка – Мирное: очерки прошлого и традиций. С. 3–23.
5. Биографический словарь. Высшие чины Российской Империи (22.10.1721-2.03.1917). М., 2017. Т. II: И-П. 661 с.
6. Візіров О. В. Катаржино (Знам’янка): історія, сучасність, традиційна культура: нариси / Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. Історичний фак.; Наук. ред. і передм. А. В. Шабашов. Одеса: Сімекс-прінт, 2018. 634 с.
7. Герінбург О. В. Дослідження соціального складу населення Херсонської губернії земськими статистиками (80-ті рр. ХІХ ст.) // Інтелігенція і влада. Серія : Історія. 2008. Вип. 14. С. 8–18.
8. Григорович Н. Канцлер Князь Безбородко. Опыт обработки материалов для его биографии // Русский архив. 1876. Кн. 1. С. 129–198.
9. Гуцульські говірки: короткий словник / Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; [уклад.: Г. Гузар та ін. ; відп. ред. Я. Закревська]. Львів, 1997. 232 с.
10. Дружинина Е. И. Классовая борьба крестьян Южной Украины в первой четверти ХІХ в. // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы, 1964 год / Акад. наук СССР. Акад. наук МССР. Кишинев : Изд-во «Картя молдовеняскэ», 1966. С. 572–583.
11. Дружинина Е. И. Южная Украина в 1800-1825 гг. / Академия наук СССР. Институт истории. Москва: Издательство «Наука», 1970. 383 с.
12. Жосан С. Революційний рух та громадянська війна на Окнянщині у 1917 – 1921 роках. Одеса : видавець Букаєв Вадим Вікторович, 2018. 148 с.
13. За власть Советов! : Хроника революционных событий в Молдавии. (Март 1917 – янв. 1918 гг.) / Ин-т истории партии при ЦК КПСС Молдавии – филиал Ин-та марксизма-ленинизма при ЦК КПСС. Ин-т истории АН МССР. Кишинев : Картя молдовеняскэ, 1969. 271 с.
14. Записная книжка графа Павла Христофоровича Граббе. 1828-й год (Турецкая война) // Русский архив. 1888. Кн. 4. С. 1–46.
15. Земельні банки Новоросійського краю (за описами фондів Одеського, Дніпропетровського та Кіровоградського архівів) / авт.-упор.: А. В. Пивовар, О. І. Пєший, К. В. Шляховий. Київ : Академперіодика, 2010. 619 с.
16. Извлечения из описаний помещичьих имений в 100 душ и выше. Херсонская губерния // Приложения к трудам редакционных комиссий для составления положений о крестьянах, выходящих из крепостной зависимости: Сведения о помещичьих имениях. Санкт-Петербург : Типография В. Безобразова и Комп., 1860. Том VI : Извлечения из описаний имений по губерниям: Харьковской, Полтавской, Черниговской, Екатеринославской, Таврической, Херсонской, Витебской, Виленской, Ковенской и Минской. С. 1–33.
17. Крестьянское движение в Молдавии эпохи империализма / Сост.: Ю. Г. Иванов, А. П. Лисовина, И. И. Немиров и др. Кишинев : Штиинца, 1961. 596 с. (История Молдавии. Документы и материалы / Акад. наук Молдав. ССР. Ин-т истории. Центр. гос. архив МССР; Т. 5).
18. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба : [Т. 24] : Херсонская губерния / сост. Ген. штаба подполк. А. Шмидт. СПб. : в тип. Калиновского, 1863. Ч. II. [2], V, 874, [4], IX c., [69] л. ил., карт., табл.
19. Материалы для оценки земель Херсонской губернии / Сост. Стат. отд-нием при Херсон. губ. зем. управе. Херсон : Тип. О.Д. Ходушиной (б. Ващенко), 1889. Т. 4: Тираспольский уезд : (Стат.-экон. описание уезда) : (С карт. и 8 прил.). [2], II, 2, 272, 116 с.
20. Милла Л. Українсько-словацька лексична інтерференція // Мова і культура. 2008. Вип. 10. Т. VІ (106). С. 241–244.
21. Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий, по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / предисл.: Н. Тройницкий. Санкт-Петербург : тип. «Обществ. Польза» : Паровая типо-лит. Н. Л. Ныркина, 1905. X, 270, 120 с.
22. Ніточко І. І., Корецька О. А., Комаровський І. Л. Історія розвитку медицини на Одещині. Дореволюційний період. Одеса : Прес-кур’єр, 2011. 440 с.
23. Описание рукописей, поступивших в 1863–1947 годах, в виде небольших собраний или отдельных экземпляров, включенных в так называемое «Музейное собрание» / Отдел рукописей Гос. ордена Ленина Биб-ки СССР им. В. И. Ленина. М., 1953. Т 7а : №№ М.10971–М.10997. [2], 299 с.
24. От Правления Земского Банка Херсонской губернии объявляется // Одесский листок. 1915. № 285, 18 октября. С. 5.
25. Памятная книжка для духовенства Херсонской епархии / Сост. свящ. Феодор Миляновский. Одесса : тип. Е. И. Фесенко, 1902. CVIII, 278, XXXIV с.
26. Пивовар А. В. Поселення Херсонської губернії за повітовими алфавітами 1856 року. Київ : Академперіодика, 2009. 91 с.
27. Ремесла и промыслы Херсонской губернии. Херсон: Херсон. губ. зем. управа, 1905. [3], 145 с.
28. Списки населенных мест Российской империи, составленные и издаваемые Центральным статистическим комитетом Министерства внутренних дел. Т. XLVII: Херсонская губерния: по сведениям 1859 года / обработан ред. Л. Майковым. Санкт-Петербург : издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел, 1868. [3], LXXX, 191 с.
29. Список генералам по старшинству. Исправлен по 20-е июня [1840 г.]. С.-Петербург : в Воен. тип., 1840. [1], XX, 404 с.
30. Список кавалерам императорских российских орденов всех наименований на лето от рождества Христова 1827. Санкт-Петербург : при Императорской Академии Наук, 1828. Ч. ІІ. [1], 363 с.
31. Список кавалерам российских императорских и царских орденов за 1849 год. Санкт-Петербург : В тип. II-го Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1850. Часть вторая, содержащая в себе Кавалеров Ордена Св. Георгия 4-й степени, лица, Всемилоствейше пожалованные, за военные подвиги, Золотыми шпагами, Саблями и проч. с надписью за храбрость и Кавалеров Ордена Св. Владимира 3-й и 4-й степени. [3], 716 с.
32. Список населенных мест Херсонской губернии : (по данным Всероссийской сел.-хоз. переписи 1916 г.). Александрия : Тип. Ф. Х. Райхельсона, 1917. [2], 377 с.
33. Список населенных мест Херсонской губернии и статистические данные о каждом поселении / Губернский статистический комитет. Херсон : типография Губернского Правления, 1896. [2], XXIV, 544 c. [23.]
34. Список населенных мест Херсонской губернии: [по сведениям 1887 г.]. Херсон : Херсон. губ. стат. ком., 1888. 195 с.
35. Список населенных пунктов и некоторые справочные данные по Тираспольскому уезду Херсонской губернии / Статистическое отделение Тираспольской уездной земской управы. Одесса : Тираспольское уездное земство, 1907. 255 с. [24.]
36. Список населенных пунктов и численность населения Одесской губернии : по данным Всероссийской профессионально-демографической переписи 28 авг. 1920 г. / Одесское губернское статистическое бюро. Одесса : Издание Одесского Губстатбюро, 1922. Вып. V : Тираспольский уезд. 56, 21 с.
37. Справочная книга Херсонской Епархии. Одесса : тип. Е. И. Фесенко, 1906. 757 c.
38. Статья 2-я. О вызове к рукоприкладству под сочиненными из дел записками, выписками и экстрактами // К сенатским объявлениям правительствующего Сената санктперебургских департаментов. Вторичные публикации. 1836. № 51 (26 июня). С. 2–5.
39. Терехина И. И., Яценко Я. С. Ленин и Молдавия. Кишинев : Картя Молдовеняскэ, 1983. 131 с.
40. Тираспольской уездной земской управы : список землевладений Тираспольского уезда. Составлен к 20 августа 1892 г. по поземельным книгам, сообщениями старшего нотариуса Одесского окружного суда и другими материалами. Тирасполь : тип. С. П. Тимченка, 1892. 144 с.
41. Чумаченко Л. Якого ми роду? // Промінь Ілліча. 1990. 4 серпня. С. 3.
42. Чучка П. П. Антропонімія Закарпаття : [монографія] / МОНУ ; Ужгородський нац. ун-т. Ужгород : ТОВ «Папірус», 2008. 671 с.
43. Шевченко А. М. Господарський комплекс Буджака у ХІХ – на початку ХХ ст.: історія регіональної економіки : [монографія]. Ізмаїл: ІРБІС, 2021. 460 с.