Вітряк - чудо вагою 10 т, має висоту 10 м і стіни шириною 5 м. "Розмах крил" сягає 16 м. Незважаючи на велику вагу і габаритність, млин може легко обертатися навколо своєї осі, "шукаючи вітра в полі". У цьому йому допомагають "вирла" довжиною 8 м. Всередині сходинки ведуть на другий поверх, де знаходиться головна "робоча сила". Коли крила повертають зубчасте колесо, то воно, в свою чергу, крутить сімерню. Від сімерні йде веретено до камінних жорен, вага яких близько тонни. Коли зерно засипають в кіш (а туди вміщується 1-1,5 центнера), то воно сиплеться у жорна. Важкі камені перетирають їх і зі спеціального отвору сиплеться біленьке борошно. За 10 годин при сильному вітрі він може змолотити 1 -1,5 т зерна

Село розкинулось на відрогах подільської височини по обидва боки річки Кодими на крутих горбах з ярами та балками.

Клімат даної місцевості теплий, річних опадів випадає близько 450 мм. Опади випадають нерівномірно, більше – літом у вигляді злив. Осінній клімат сприяє повному дозріванню всіх сільгоспкультур. Грунти в більшості чорноземи, а на крутих схилах горбів – супіщані.

Село Будеї розташоване за 20 км від районного центру міста Кодима, за 7 км від залізничної станції Абомелівково. До автодороги Балта-Кодима 2 км.

Площа населеного пункту становить – 7566 га.

Кількість населення в селі на даний час становить 1200 чоловік.

Село потопає в зелені навколишніх лісів, кожне урочище має свою назву „Крива”, „Олексюкова”, „Чабанка”, „Циганка”, „Пожарня”, „Спорне”. – всього 3354 га землі.

Тут народився відомий живописець. академік - Євген Іванович Столиця, народився і працював видатний механізатор - Герой Соціалістичної Праці - Кушнір Іван Васильович. Народилася тут і член національної спілки письменників України Наталка Бутук

Найбільшим багатством наших односельчан є орні землі, що годують їх протягом кількох століть

В кількох місцях річку Кодиму розширили жителі і створили власноруч ставки, де нині виловлюють рибу і відпочивають у вільний час. Їх неповторна краса милує око господарів та гостей.

Таку красу ми бачимо зараз, та так було не завжди. Поселення раніше, у вісімнадцятому столітті належало до великих помість князів Любомирських, що простяглись аж до Котовська.

Володіння належало князю і його синам (Петру, Олександру і Семену) аж до 1793 року. Потім перейшло в казну. Всі прихожі землевласники розводили сади, городи, виноградники. Деякі з селян займались ремеслом, виготовляли вози, сани, чинили шкіру. Та більшість із них займались обробітком землі. Землі оброблялись общинами, ділянки давали в чотирьох місцях, щоб кожному попало по частині різної землі.

В 1693 році Фастівський полковник Семен Палій на річці Кодима розбив турецьку орду, що рухалась на Київщину.

З розділом земель між турками і поляками в тім же 1693 році лівий берег річки Кодима з поселенням, яке стало називатись „Стінянка”, відійшло під володіння польського магната князя Любомирського. В 1734 році будеяни допомагали повстанцям - гайдамакам, які формувались в лісах під проводом сотника надвірних козаків князя Любомирського – Варлана і самі брали безпосередньо участь в боротьбі з поневолювачами.

Назва поселення „Стінянка” пішла від того, що була побудована стіна між володіннями Туречини і Польщі.

Поселення правого берега річки з назвою „Будеї” відносилось до володінь Туречинни і було вільним. Населення села зростало за рахунок переселенців і втікачів. На високій могилі серед села турки встановили свою сторожову вежу і по розповідях, якщо запалити багаття на могилі, то його дим буде видно з турецької фортеці „Балта” („Балта” в перекладі з турецької „бойова сокира”). В деякім часі до турків на „Могилу” приїхали їх родини з дітьми, було побудовано хату і в підніжжі гори викопано криницю.

Якщо місцеві люди прислужували туркам, доглядали коней, то їм платили „дукат” (турецька золота монета). В 1748 році село Будеї згадується в документах Камянець-Подільської єпархії.

Після початку війни Туречинни з Росією турецька варта в селі Будеї терміново залишила „Могилу” і на підводах виїхала в Балту. Але, виїхавши за село, в району „Гнилої долини” їх перестріли будеяни, оточили і всіх перебили, а майно забрали. Турки жорстоко помстились, і в 1769 році напали на село, пограбували і спалили, а жителів побили, хто не встиг втекти або сховатись. Але, як кажуть люди: „Одна біда не йде, а іншу веде”.

Не відродилось село від турецького набігу, як розпочалась чума. Дуже багато людей вимерло від неї в 1772 році, про що відзначилось в першому випуску „Історії сіл і міст України”.

В часослові Камянець-Подільської єпархії відмічено, що перша церква в селі Будеї побудована та відкрита в 1777 році і знаходилась вона на майдані, де жив Юзь Любінецький, де ще і тепер стоїть хрест, а поряд з церквою був і цвинтар. Розповідають очевидці, що колишня церква Святої Параскеви була дерев`яною і побудована вона без жодного гвіздка. Старожили розповідають, що збудували її козаки, перші поселенці, що з`явились на березі річки Кодима ще в кінці ХУ1 століття. Тоді, коли орди кримських та турецьких татар спустошували землі України, син реєстрового козака Захар став турецьким полоненим, втративши в битві батька, мати і шестеро братів. Ідучи з хутора Василівки на Чернігівщині, і зупинившись табором на околиці лісу, яничари поснули, лише коні пофиркували, та Захарові не спалося. Раптом щось хруснуло, майнули тіні серед дерев, зашелестіло листя, крикнув пугач. Ліс ожив. Вихором налетіли на сонних татар козаки сотника Гната Скиби, рубали, кололи, вся прогалина обагрилась кров`ю, кров за спалені села, за вбитих мешканців. Ні одному яничару не вдалось врятуватись, і назвали цей ліс „Крова” від слова кров, а через століття це слово забулося і нині називають „Крива”.

Визволив Скиба Гнат полонених, а куди йти. У рідному краю хати спалені, рідні побиті. Ні кола, ні двора. Серед них був розважливий козак Арсень. Він і порадив, Обішли пагорби, спустились в долину. Побачили широку річку, багаті поля, не зарослі лісом, диких тварин і осіли. Копали землю, будували за козацьким звичаєм хати „будейки”, такі ж в яких жили козаки в Запоріжській Січі, не землянки, не буди, а козацькі хати „будейки”, від яких, кажуть і пішла назва села „Будеї”.

Козаки були віруючими людьми, отже і збудували церкву. Та не збереглась вона досі, залишилось місце, як пам’ятник і честь козацької слави. Хоч кажуть, що пізніше церква стала польською.

Та символ козацької слави не помре. Ще одним пам’ятником з часів козацьких стала криниця. За розповідями старожилів – це перша криниця в нашому селі.

За селом Будеї від свиноферми вбік села Обжила, на лівобережжі річки Кодима є широка уголовина, яка називається „Андрюховая яма”. Розповідають, що тут і на правому березі річки відбувся бій запоріжських козаків з Турецькою ордою. В запеклім бою загинув козацький ватажок отаман Андрюха. А цю уголовину і тепер називають „Андрюховою ямою”. Тут , напевно, його і поховали.

Тут же напроти „Андрюхової ями”, в районі вітряка, на самій вершині донедавна стояла висока могила.

Після бою з турецькою ордою всіх загиблих поховали в одній ямі, на самому високому місці, і по козацькому звичаю козаки шапками засипали яму. Ця подія відбулася в часи заснування села Будеї.

Чи був отаман Андрюха? Був. Про нього, як і про Гната Скибу пише в своєму творові А. Яворницький „Історія запоріжських козаків”. Він писав: „Козаки під проводом козака Андрюша нападали на турецькі і татарські каравани і на соледобувачів, які їздили в Одесу чи з Одеси”.

Згодом збільшувалась кількість населення, село розросталось. І поминули селянські оселі „Адрюхову могилу”, поселились поза нею. Тому і називається ця частина села „Замогилою”.

А урочище „Слобода” дістало свою назву від поляків, що жили тут. Жила тут лише польська шляхта, вони були вільні, ні від кого незалежні – „Слобідні”, і від цього пішла назва. Коли їх землі стали володінням князя Любимирського, вони збідніли. Тому виникло прислів’я „Коли йти на слободу женитися, то краще йти топитися”. За князя Любимирського з`явилось урочище „Ґуральня”.

Це місце – де було налагоджено виробництво та продаж спирту. А ще кажуть старожили, що Любимирському належала не вся територія нашого села, і от, коли почались суперечки між Річчю Посполитою і Росією, то Любомирський виступив на стороні Речі Посполитої, за що попав у немилість російського царя. Його володіння забрав російський цар. А людей, бажаючих, князь відпустив. Вони йшли вздовж річки Кодима, в тому місці де нині наше село, то їм дуже сподобалась місцевість. У лісовій місцині на незайманих землях почали вирощувати баштани, а самі жили у наспіх збудованих будах. Від чого і пішла назва села (є ще декілька версій з'явлення назви села).

„Легурдняку „ так називають, бо тут люди збирали муруд (трава схожа на конвалію), з листя і цибульки пекли млинці і їли.

На перехресті доріг з міста Кодима на Балту і з села Будеї на Червону Греблю, біля самої „Грушечки „ з південного боку на будейських полів сто п’ятдесят років тому стояла велика , з заїздом корчма. Держав її єврей Махнула. Тут ночували чумаки, що їздили в Одесу чи Крим за сіллю і возили свої товари на продаж. В корчмі можна було відпочити, попасти волів чи коней, а може випити чарку горілки, щось попоїсти. Воли чи коні Махтулові наймати за платню випасали неподалік лісу „Круглик” на просторій леваді, яка тепер зовсім заросла лісом.

Дорога, що проходила з Кодими на Балту називалась „Шпаків шлях”. А дорога, що перехрещувалась з чумацьким „Шпаковим шляхом” йшла від Умані чи з Білої Церкви через Бершадь, Червону Греблю, Будеї, на Рибницю і далі.

Письменник Свидницький в сімейній хроніці „Люберацькі” описує, що цією дорогою йшла шляхетна жінка з хлопцем. Вони перейшли Поповогреблянський ліс, дуже потимилися, жінка захворіла. Сіли перепочити, бо не могли вже йти і гадали скоріше добратись до Махмутової корчми, а далі до Будеїв і в Круті.

В цей час їхав бричкою знайомий батюшка з сином добрими кіньми, вони підвезли подорожніх до корчми. Відпочиваючи в корчмі, під час розмови з батюшкою, жінці раптом стало погано і вона померла. Тут же її було поховано біля корчми при дорозі.

Ця жінка була матір`ю письменника Свидницького, який з Тернівки їздив в Круті, де він вчився в духовному училищі.

Давно вже не має ні корчми, ні могили, але залишилась неподалік в ярку криниця, яка і тепер називається „Жидівська”.

З давніх-давен „Пожарня” і „Чабанка” були одним суцільним лісовим масивом. Обидві сторони долини до самих вершин заросли густим лісом. Озеро в „Чабанці”, розливаючись, затоплювало широку долину, і згодом проїжджа дорога з Будеїв на Круті перетворювалась в непролазну багнюку.

По розповіді Івана Сергійовича Черепа, Оноре де Бальзак, знаменитий французький письменник, проїжджаючи з дружиною з Білої Церкви через Умань, Бершадь на Рибницю, Кишинів і далі в Францію, весною 1849 року, проїхавши Будеї, і спустившись в „Пожарню”, не зміг переїхати долину, бо озеро в „Чабанці” розлилося. Вечоріло. В лісі в той час водилося багато вовків, і було чути їх завивання.Вернувшись в Будеї, дружина Бальзака найняла селян, і вони в лісі „Чабанці” прорізали широку просіку, насипали греблю, і збудували дерев`яний місток і потім вони поїхали Таким чином, „Пожарня” відділилася від „Чабанки”. Звідкіля взялася ця легенда у селян? В автобіографії Бальзака сказано, що в 1849 році в березні місці, одружившись на польській великосвітській аристократці пані Евеліні Ганській, яка в той час мешкала в своєму маєтку під Білою Церквою, Оноре де Бальзак після весілля повертався по тракту Умань – Бершадь – Будеї – Рибниця і далі у Францію. Залізниць тоді ще не було. От вони і залишили в Будеях свою візитну картку в красивій історичній легенді про роз`єднання лісу „Пожарні” від „Чабанки”.

З 1793 року територія села перейшла у відомство Російської імперії, і об’єднана Стінянкою увійшла в Крутянський повіт Балтського уїзду Камянець-Подільської губернії. Село було вільне, платило подушне в казну. Тому тут здебільшого селились вихідці з різних волостей України, Польщі, Молдови, Росії. До революції в селі нараховувались тисячі дворів, родини в той час були великі.

В 1881 році було відкрито в селі однокласне народне училище, яке називалось Міністерство Народного Навчання (МНН).

В 1887 році відкрилась школа грамоти для дівчат .

Український письменник Свидницький в своїй книзі „Люберацькі” згадує: „Селяни жили злиденно і буденно. Хати були низенькі аж повгинались під гнилим очеретом та соломою”. Таким важки життям жили будеяни аж до Жовтневої соціалістичної революції.

Нині діючу в селі церкву було збудовано і відкрито в 1903 році, при батюшці Марішвському Михайлу бригадою майстрів-фахівців, запрошених з Росії. А розпорядником, котрому громада довірила будівництво церкви, був обраний Базилевич Карпо Петрович, старостою села до революції довгі роки незмінно дев'ять разів обирався Ткачук Дмитро Іванович – дід вчительки Олени Самійлівни Левицької. І батюшка, і староста, працювали до 1918 року. В 1918 році батюшка помер через знущання, а старосту вбили безневинно. Над батюшкою дуже знущались, у нього було п’ятеро дітей (три дочки, що стали вчителями, і два сини, що пішли в гуманітарні науки, щоб нести в село просвіту).

В 1934-1935 роках церкву було закрито, архіви спалено, або ж здано на макулатуру. В церкві була велика дзвіниця, багато дзвонів. Коли церкву було закрито, дзвони звезли в Серби і закопали (кілька тон). При радянській владі їх доля була невідомою Церкву віддали під склад, потім Будинок культури, і тільки з проголошенням незалежності нашої держави, віруючим повернули храм. Її реставрували, в 2001 році побудували нову дзвіницю, стара була знищена. Під керівництвом старости Василя Кушніра було побудовано хрестильну за кошти прихожан. Всі роботи виконували самі ж прихожани.

В роки війни на території Кодимщини і нашого села діяли партизанські загони і підпільні групи. Вони наносили удари по ворогу, знищували живу силу, техніку, проводили диверсії на залізницях, визволяли села від фашистів. Підпільна група в нашому селі діяла до січня 1944 року, потім була видана фашистам лісником обходу, в якому базувались підпільники. 19 січня 1944 року підпільників оточили фашисти, та вони зуміли з боями вийти з оточення і йти на фронт. А лісник, спасаючись тікав, по дорозі помер від страху. До складу підпільної групи, що залишилась в селі входили Курбаса В.В., Курбаса О.А., Левицький Г.М., Левицький А.Й., Михальський М.А., Зятківська К.Д. Керівником групи був Курбаса В.В.

В лютому 1944 року Український штаб партизанського руху закинув в район села Будеї спеціальну воєнну групу під керівництвом капітана Мурзіна Д.Б. для організації партизанського загону. Висадка десанту пройшла невдало. З восьми чоловік четверо попало до рук ворога. Решта десантників зуміли встановити зв’язок з підпільною групою Курбали В.В. Викликали в ліс тих, хто втік з полону і жив у селі, озброїли. Створили загін. Знищили зрадника, розбили штаб німецького полку, захопили всі документи, прапор. Загін поповнився місцевими жителями , зібралось біля 500 чоловік. Створили великий партизанський загін під керівництвом Д.Б. Мурзіна і помічника В.В. Курбали. Після цього загін діяв ще два тижні: перехоплював групи німців, руминів, заважав вивозити з села людей та худобу, організовували диверсії на залізничній дорозі, знищували техніку.

23 березня 1944 року рідне село Будеї було визволено від фашистських поневолювачів. Швидко заліковувало рани населення села. Швидким темпом ішов розвиток колгоспного виробництва.

В 1950 році з п’яти дрібних господарств організувався колгосп імені Ілліча. Великі зміни пройшли в господарстві та в упорядкуванні села, його виду. З п’ятдесятих по вісімдесяті роки в селі Будеї було побудовано млин, олійня, 12 тваринницьких приміщень нетельного комплексу, свиноферми, тракторні парки, гараж.

Побудовано типову двохповерхову середню школу на 350 учнів, бібліотеку, лікарню на 25 ліжок, амбулаторію, дитячий садок, кафе-їдальню, чотири магазини, контора колгоспу, двохповерховий будинок сільської ради. На території села розміщене Будеївське лісництво, в якому налічується 4888 га лісу.

7 листопада 1976 року відкрито меморіальний комплекс загиблим односельчанам в роки Великої Вітчизняної війни, де на мармурових плитах викарбувані імена загиблих в роки війни односельчан.

В зв’язку зі змінами, які відбулися в нашій країні, змінилось і життя нашого села.

Нині діють два селянські фермерські господарства – це СФГ „Зірка”, СФГ „Слава” та ТОВ „Котовське зерно”, які орендують біля двох тисяч гектарів земель, де вирощують високоврожайні сільськогосподарські культури. Громадяни нашого села займаються особистим селянським господарством, де вирощують сільськогосподарські культури, займаються вирощуванням великої рогатої худоби, свиней. Село Будеї славиться на всю область вирощуванням соковитої та запашної малини.

Відкрилось чимало приватних підприємств, які займаються торгівлею, переробкою деревини та сільськогосподарської продукції.