ЯРМАРКОВА ТОРГІВЛЯ НА ПІВДНІ БЕССАРАБІЇ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.

У статті досліджено основні центри ярмаркової торгівлі в Буджаку першої половини ХІХ ст., проаналізовано номенклатуру товарів, обсяги привозу та продажу продукції. Визначено роль місцевих та прибулих купців у розвитку торговельних відносин краю.

Розвиток внутрішньо торгівельних відносин Південної Бессарабії набув фрагментарного дослідження. Окремі аспекти цієї проблеми були висвітлені у працях молдавських дослідників І. Анцупова, В. Жукова, В. Томульця та українського науковця Т. Гончарука. Однак комплексного аналізу розвиток ярмаркової торгівлі у Буджаку не набув. Тому автор визначив головною метою саме ґрунтовний аналіз становлення ярмаркових форм торгівлі в регіоні зазначеного періоду, визначення товарів, що продавалися, їх об'єм та вартість тощо. Дослідження розгортання ярмарок в регіоні дозволить об'єктивно та всебічно розглянути формування внутрішньої торгівлі на Півдні Бессарабії.

Після ліквідації Дністровської митної лінії привіз товарів до Бессарабії постійно зростав. У червні 1833 р. з цього приводу ізмаїльський градоначальник С. О. Тучков зазначив, що для підтримки місцевої торгівлі слід збільшити привіз мідних, залізних виробів, хутра, скла тощо. «Після приєднання Бессарабії до Росії, мешканці цього краю втратили привіз дешевих турецьких виробів, нам потрібен новий постачальник, але кишинівські посередники роблять ціну на товари високою, що зменшую нашу купівлю… Для посилення торгівлі, слід купувати російські вироби на ярмарках у виробників, оминаючи посередників. Російські вироби тут достаньмо дешеві і було б можливим їх подальший продаж за кордон» [8, с. 144]. За його ініціативою в краї була організована мережа ярмарок, куди імперські купці безпосередньо завозили товари.

Бессарабський ярмарок

З 1830 рр. в Ізмаїлі постійно діяли Вознесенська (27 травня) і Покровська (1 жовтня) ярмарки, у Кілії – Миколаївська (9-16 травня) і Парасківська (14-21 жовтня), кожна з яких збирала до 12 тис. місцевих торговців і купців з Бердичева, Києва, Харкова [3 с. 132; 6 с. 29]. На ярмарках продавали вино, зерно та бакалійні товари, що привозилися з Кишинева і Одеси. Так, у 100 верстах від Дунаю у с. Карасу що червня проводився ярмарок з продажу худоби. У 1836 р. сюди з Балти, Бердичіва, Херсонської губернії пригнали 100 волів, з Донського війська – 1500 коней, яких продали до північних повітів губернії та за Дунай [2, с. 165].

Детально структура привезених товарів наведена нижче.

Абсолютна більшість товарів була привезена з імперських володінь. Автор дотримується думки українських дослідників Д. Бованенко та Т. Гончарука, які вважали, що поширення російських товарів на Південну Україну (та Бессарабію) було викликано розгортанням товарного землеробства в краї і зростанням попиту у місцевого населення на промислові товари: «Російський промисловий капітал був зацікавлений поширити капіталізацію сільського господарства України, тому що це поширювало ринки збуту для московських фабрикантів» [4, с.115].

Комерційна газета у 1839 р. повідомляла, що промислові товари привозяться з Москви, Харкова, Бердичіва; залізо, чавун – з Києва; спирт, борошно – з Поділля; папір з Волині; тканина – з Царства Польського; колоніальні товари (чай, кава, цукор, рис) – з Одеси [1, с. 27]. До Аккермана промислові вироби були привезені з підприємств московських купців Олексієва, Морозова, Тихонова; шовк – з мануфактури московського купця І гільдії Залогіна; вироби з льону – купця І гільдії Володимирівської губернії Бородуліна; посуд – з фабрики московського купця І гільдії Гіджелова; цукор – з петербурзької цукроварні купців І гільдії Бердаса, Алфьорова, Ардова; папір – з мануфактури купця І гільдії Гончарова; скло, дзеркала – з Харкова. Голова Ізмаїльського митного округу у 1847 р. повідомляв, що тканина привозиться з Київщини, а текстильні та бакалійні вироби з Одеського порту [8, с. 149–150].

Більшість мануфактурних виробів до Ізмаїла також привозили іногородні купці. Так, у 1835 р. 6 ізмаїльських купців привезли на Покровську та Вознесенську ярмарки товарів вартістю 96 650 крб., з яких було продано на 15 800 крб., а 14 прибулих комерсантів привезли товарів вартістю у 149,3 тис. крб., з яких продали на 31 тис. крб. Таким чином, на місцеве купецтво припадало 39,3 % вартості всіх привезених та 34,6 % вартості проданих товарів [7, арк. 31- 32, 35 - 36]. Щоправда на Вознесенському ярмарку показники місцевих купців були дещо вищими.

Протягом 1830-1847 рр. відбувається постійне зростання обертів ярмарком торгівлі. У 1832 р. до придунайських ярмарок привезли товарів вартістю 229 тис. крб., продали товарів на 100 тис. У 1835 р. до ярмарок Аккермана було привезено товарів вартістю у 80 тис. крб., до Ізмаїла – на 239 тис. крб., Кілії, Рені – на 30 тис. крб. [7, арк. 32, 35, 36]. У 1839 р. до ізмаїльських ярмарок привезли вовняних виробів вартістю у 119 тис. крб., бавовняних виробів – на 72,4 тис. крб., шовкових та льняних – 40,7 тис. крб., посуду – на 6,8 тис. крб., разом – понад 241 тис. крб. [8, с. 147].

За іншими відомостями, у 1847 р. до ярмарок Ізмаїла, Кілії, Рені привезли продукції вартістю 429,7 тис. крб., продали на 132,4 тис. крб. асигнаціями. Розходження відомостей викликано вирахуванням комерційних показників у срібних крб. та асигнаціями. Незважаючи на коливання торговельних обертів, придунайські міста лишилися лідерами у привозній торгівлі Бессарабії з Російською імперією [8, с. 149-150].

Наприкінці 1840-х рр. відбувається значне скорочення привізної торгівлі, яке було викликано введенням карантину через епідемію холери 1847 р. в Харківській та Київській губерніях, пізніше – Кримською (Східною) війною 1853-1856 рр. У 1848 р. на ярмарках Ізмаїла продали виробів вартістю у 20,3 тис., Рені – на 1,3 тис. крб., Байрамчі – на 900 крб. сріблом [8, с. 152]. Головне місце у сезонній торгівлі починають відігравати базари. Наприкінці 1840-х рр. на базари припадало 234 417 крб. привозу (37,6 %) та 184 546 крб. (65,7%) продажу товарів на ярмарках і базарах краю [3, с. 299-301]. Таким чином, наприкінці 1840-х рр. відбувається переорієнтація внутрішньої торгівлі з ярмаркової на базарну, а згодом на стаціонарну.

Отже, наприкінці 1840-х рр. відбувається скорочення обертів ярмаркової торгівлі, що було спричинено поширенням стаціонарної системи крамниць та торговельних лавок. Ярмарки продовжать своє існування, однак їх роль стане другорядною, допоміжною у розгортанні внутрішньо торговельних відносин в регіоні.


Використана література:

1. Аксаков, И. Исследование торговли на украинских ярмарках. / И. Аксаков. – СПб.: Тип. Академии Наук, 1858. – 383 с.
2. Анцупов, И. А. Сельскохозяйственный рынок Бессарабии в XIX в. / И. А. Анцупов. – Кишинев: Штиинца, 1981. – 251 с.
3. Военно-статистическое обозрение Российской империи: издаваемое по высочайшему повелению при 1-м отделении Департамента Генерального штаба [трудами офицеров Генерального штаба]. – Санкт-Петербург: в Типографии Департамента Генерального штаба, 1849. – Т. ХІ, ч. 3: Бессарабская область / [по рекогносцировкам и материалам, собр. на месте, сост. Дараган]. – [6], 162, 90 с., [35] л. табл.
4. Гончарук, Т. Г. З історії вивчення української економіки першої половини XIX ст. : Історіографічні нариси / Т. Г. Гончарук. – Одеса: Астропринт, 1999. – 152 с.
5. Жуков В. И. Города Бессарабии 1861-1900 гг. Очерки социально-экономического развития / В. И. Жуков. – Кишинев: Штиинца, 1975. – 291 с.
6. Марчук, Ю. І. Ізмаїл. Історичний нарис / Ю. І. Марчук, А. К. Тичина. – Одеса: Аспект, 1997. – 72 с.
7. Комунальна установа «Ізмаїльський архів» (КУІА). – Ф. 56. – Оп. 1. – Спр. 281: Сведения о количестве жителей в городах Измаиле, Килии, Рени, наличии в Измаиле торговых домов, ярмарок и на них купцов и товаров, трактирных заведений, учреждений и должностных лиц в 1834-1835 гг. – 39 арк.
8. Томулец, В. Н. Торговое законодательство и торговля Бессарабии с другими губерниями России в дореформенные десятилетия (1812 - 1861 гг.).: дис. … канд. ист. наук. 07.00.02. «История СССР» / В. Н. Томулец. – Кишинев, 1988 – 260 с.