СУФІЙСЬКА СПАДЩИНА
У БУДЖАКУ ХІІІ – ПОЧАТОК ХІХ ст.

Вивчення діяльності суфійських тарикатів (духовно-містичних орденів) на території Буджака не набуло широкого поширення. Науковці традиційно більше уваги приділяли суфіям Крима. Лише в останні часи, завдяки публікаціям С. Паламарчук, Ю. Тютюнжи, О. Сухорукого, Ю. Авельянова, котрі опираючись на спогади сучасників Павла Алеппського, Евлії Челебі та картографічних матеріалів, можна дослідити приблизну історію діяльності суфійських братств в регіоні. Автор ставить за мету цієї публікації не тільки розкрити основні напрямки діяльності суфіїв у Буджаку, а й визначити їх належність до відомих тарикатів.

Поява суфійських дервішів у Буджаку пов’язана з відомим ісламським проповідником – місіонером Саїд Сарі Салтук Баба. Відомо, що Сарі Салтук прибув до Крима разом з сельджукським правителем Кай Кавусом ІІ з Бухари задля поширення ісламу серед татар. Він нібито привіз з собою до 1800 вчених дервішів, з частиною яких відправився до Буджака, де проповідував іслам серед місцевих татар та християн. Самого Салтука вважали послідовником Ахмеда Йасаві, засновника тарикату Йасаівійа [4]. Однак дослідник О. Сухоруков стверджує, що Кай Кавус ІІ і Салтук Баба були прихильниками Джелалатдіна Румі – засновника тарикату Мевлеві [7, с. 6].

Але Ю. Авельянов у своїй монографії прямо зазначає: «Салтук Сарі Баба був посвячений у дервіші Хаджи Бекташем», який є засновником тарикату Бекташі та відправлений ним для поширення ісламу в Болгарії та Добруджі. «Хаджи Бекташ відправив Салтука та 70 дервішів до країн Москов, Лех, Чех, Добруджа» [2, с. 251, 284–285]. Сам Салтук згадував, що відвідав текке (обитель мусульманських дервішів) Бекташі та спорудив курган на місці поховання Хаджи Бекташа [2, с. 251–252]. Певним доказом також є те, що і Салтук Баба і літературний образ дервіша бекташійа – Ходжа Насреддін мають спільну батьківщину – Бухару, то можливо саме Салтук виступив прототипом для легендарного персонажа. У всякому випадку, можна стверджувати, що вчення Хаджи Бекташа стало основою для світосприймання Салтук Баби.

Вибір саме Салтука до Добруджі не був випадковістю ще тому, що цей проповідник був тісно пов’язаний із туркменськими племенами в Сирії (туркоманами), які мали тісні контакти з добруджанськими татарами. Тому саме в цей період (1284–1310 рр.) татари Південного Буджака та Добруджі приймають іслам саме від дервішів Салтука.

Це було частиною місіонерської політики суфіїв по відношенню до татар. Так, татарський хан Берке прийняв іслам від суфія Шамс ад-Діна ал-Бахарзі, учня Наджм ад-Діна Кубри (засновника ордену Кубравійа). Окрім того, учні Салтука заснували ряд поселень в Придунав’ї: Баба Ісхак (Ісакча), Баба Мачин (Мачин), Баба Тулча (Тулча), Баба даг (одно з ймовірних місць поховання Сарі Салтука), Баба Міяк-султан (с. Маяки) [4]. Саме з останнім пов’язана легенда, викладена Евлією Челебі.

Згідно з легендою поселення отримало свою назву «Масляний святий» або Міяк-Баба завдяки ісламському праведнику, який для місцевих татар створив диво: три доби Дністром текла олія і сало, яке потім потрапило до Чорного і Середземного моря. Після смерті святого там збереглася мавзолей-гробниця до початку ХХ ст. Окрім мавзолей-гробниці Міяк-Баби, в Карагаші також знаходилася мечеть. На думку професора Ігоря Сапожникова легенда про Міяк-Бабу пов’язана з подіями кінця ХІІІ ст. і найімовірніше місцевий суфій був одним з дервішів Сарі Салтука [5, с. 67; 6, с. 78–79].

Особливу увагу для суфіїв мали «пустеля» Камр ал-Кум і фортеця Аккерман.

Так, Аккерман Челебі вважає творінням велетня Салсала, який переміг місцевих джинів за часів правління династії Сасанідів (224–651 рр. н.е.). Салсал Пехліван (велетень, богатир) вигнав переможених джинів в Камр ал-Кум («каштанові піски»), заборонивши «синам Адама» туди ходити. Сам Челебі згадував, що в цій місцевості знайшов лук і стріли джинів, посуд, що не горів, а мешканці міста продемонстрували йому зуб Салсала, що важив 6 окки (7,3 кг) [5, с. 12, 14–15]. Описуючи Аккерман, Челебі згадує не лише зуб Салсала, що висів на стіні фортеці, а й знайдені рештки велетнів довжиною у 5–6 ліктів, та череп вагою «у міру ячменя», які пізніше замурували у печерах [5, с. 12–13]. Таким чином, Аккерман та його околиці були містичним містом для суфія Челебі та представляли релігійний інтерес з боку тарикатів.

Заслуговує на детальний розгляд сама особистість Евлії Челебі. Його прізвисько в суфійських орденах прирівняний до посади голови тарикату, а іноді це поняття виступало синонімом до слова «бог» [9, с. 611]. Самого Евлію Челебі традиційно відносять до тарикату Гюльшені, про що свідчить напис на його будинку в Каїрі і графіті, в якому його ім’я написане як «Евлія з Гюльшені» [11, c. 286].

Однак ранг «Челебі» частіше відноситься до тарикату Мевлеві. Сам Евлія відвідуючи Крим детально описував текке саме Мевлеві. Так Олексій Сухоруков прямо говорить: «Сам Е. Челебі був членом ордену Мевлеві. І його подорожі були переїздом від одного текке до іншого. Саме у Мевлеві термін «челебі» означав вищий духовний сан, а Челебі–ефенді – голову ордену» [7, с. 10]. При цьому Сухоруков забуває важливий момент: «Евлія Челебі 8 місяців прожив в текке Салтука в Каліакрі серед Бекташі» [2, с. 284]. Турецький історик Іналжик також дотримувався цієї версії: «Туркомани Сирії вважали нащадками Хаджі Бекташа і вождями тарикату тільки родину Челебі» [3, с. 209]. Якщо згадати, що частина придунайських татар були нащадками туркоманів, то проїзд та інспекція Челебі через Добруджу, Ізмаїл, Аккерман, Маяки виглядає цілком логічною.

Таким чином, підтверджується дві версії: Салтук був членом тариката Бекташі, а Челебі також належав до цього ордену і проводив інспекцію текке дервішів у Північному Причорномор’ї, при цьому детально фіксуючи усі важливі для ордену моменти. Проте сам Челебі чомусь ні словом не обмовився об текке ордену Бекташі у Буджаку. При цьому сам Авельянов прямо вказує, що відомості Челебі про текке Бекташі «не надто надійні» [1, с. 19].

Це стосується передусім Ізмаїл–Гечіді (переправа Ізмаїл) і Кілії. При описі вакуфа (духовної нерухомості) Ізмаїла 1591 р. згадується могила – пагорб (тюрбе) воїна Малкоча, загиблого у війнах Баязида ІІ за контроль над Кілією та Дунаєм. На жаль, не лишилося уточнення відносно тюрбе якого саме воїна з сім’ї Малкоч. Але є вірогідність, що це Яхья Малкочоглу – воєначальник, учасник боїв за Кілію. Це підтверджується тим, що бейлербеї (правителі) Румелії (у XV – початку XVI ст. це були представники сім’ї Малкоч) надавали допомогу при будівництві Ізмаїл–Гечіді, присилаючи будівельників з Болгарії і Добруджі [8, с. 40]. Челебі знов-таки не надав інформації з цього приводу, однак зазначив два важливих для нас моменти.

1. Ізмаїл – це творіння Салсала, тобто важливий релігійний центр суфіїв, що було виражено у наданні місту статуса «вакуф». Якщо враховувати такий факт, що іноді в ісламі Салсалом (глиною) називали велетня Адама, то стає зрозумілою увага Челебі до міст Буджака [5, с. 6].

2. Описуючи фортецю Ізмаїл, мандрівник уточнив, що там знаходилося до 70 яничарів, тобто штатна яничарська орта. При кожній орті знаходився 1 імам з тарикату Бекташі, тому сам корпус яничар ототожнювали з орденом Бекташі та повагою до його кодексу [5, с. 6; 12, с. 31]. Окремі орти (94 та 99) офіційно входили до тарикату [12, с. 19], а при виборі голови ордену обов’язково був присутній Голова корпусу яничарів.

Таким чином Челебі фактично підтвердив там присутність ордену Бекташі в регіоні. Описуючи Татарбунари, Челебі знову згадав там мечеть та гарнізон яничар [5, с. 7].

Інший мандрівник – Павло Алеппський у своїй книзі «Мандрівка антіохійського патріарха Макарія до Московії» (вип. 5. Повернення. Молдавія та Валахія. Книга 14. Валахія. Глава 11) прямо зазначає, що Ізмаїл і Тімарово (сучасне Рені) є власністю монастиря Хасекі (монастиря дервішів) [6, с. 82]. Якщо вважати, що Ізмаїл знаходиться неподалік дервішського міста Тулча, а від Рені недалеко до Бабадагу (місто, що пов'язано з легендою про Баба Сарі Салтука, який у XIII ст. привів у цю місцевість безліч турків), то належність міст до вакуфа є логічною і підтверджує згадки Челебі.

Поняття «Хасекі» часто використовується для визначення статусу фаворитки султана. Однак єдина султанша, що мала такий офіційний титул була Гюррем-Хасекі Султан у XVI ст., тоді як мандрівка Павла Алеппського відбулася у 1653 р. і не було б потреби згадувати Гюррем або ж слід було йому зазначити, що вона і справді допомагала бідним в Єрусалимі, як і прописано у вакуфі Ізмаїла (10% прибутків вакуфа на допомогу бідним Єрусалима, 40% – на допомогу мешканцям Мекки та Медини) [8, с. 116; 10, с. 191–192].

Логічною є інша версія походження назви монастиря «Хасекі». Таким поняттям також називали підрозділ бостанджі (особистої гвардії султана), який також складався з яничар. Хасекі відповідали за палацову артилерію [12, с. 17]. Як ми бачимо, назва знов таки вказує на належність монастиря до Бекташі.

У колективній монографії Андрія Красножона та Мехмета Тютюнжи також приділено питання присутності суфіїв в Ізмаїлі. Автори згадують за міськими мурами (поміж бастіонів Паша та Бей, північно–західніше від Хотинської брами) текке дервішів, яке отримало назву на честь місцевого святого Ізмаїл-Баби. Зазначалося, шо текке мало 2 будівлі, сад, можливо тюрбе цього святого. Однак автори не надали інформації відносно цього святого. Більше того, поняття «баба» означає також частину міста, квартал. Так, в Ізмаїлі був квартал «Нахаш баба», тобто «мідний квартал» [8, с. 462, карта 1781, с. 430].

На мапі Ізмаїла 1781 р., складеної російськими офіцерами текке позначено. Ймовірно текке з’явилося після 1773 р., бо на інших російських мапах його не виявлено. На мапі 1809 р. зазначено, що текке розташовувалося на пагорбі і під час штурму, османські артилеристи встановили там батарею (згадаємо хасекі – піша охорона, під опікою якої знаходилися всі артилерійські гармати). Вогнем у відповідь росіяни знищили батарею та текке [8, с. 445].

Таким чином, російські джерела підтверджують наявність текке в Ізмаїлі. Присутність вояків артилерії яничар, тобто хасекі, підтверджують інформацію Е. Челебі та Павла Алеппського. Дослідження присутності суфійських громад вказує на їх належність до тарикату Бекташі, спрямованість на місіонерську діяльність та вивчення містичних зон регіону. У подальшому зазначена тема потребує більш детального вивчення, ґрунтовного дослідження потребує аналіз діяльності суфіїв в Буджаку та їх відносини з місцевим християнським населенням.

Джерела та література:

1. Аверьянов Ю. А. Социальная роль братства Бекташи в XVI – XVII вв. в источниках и литературе // Восточный архив. – № 2. – 2009. – С. 14–27.
2. Аверьянов Ю. А. Хаджи Бекташ и суфийское братство бекташийа. – М.: изд. Дом Марджани, 2011. – 648 с.
3. Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба 1300–1600. – К.: Критика, 1998. – 286 с.
4. Худайбердиева О. А. История ислама в Буджаке // Іслам в Україні. – 2009. – 31 октября. – URL: https://islam.in.ua
5. Челебі Е. Книга подорожі: Північне Причорномор'я / перекл. з рос. С. О. Карлічук, Л. В. Кушнір; упоряд. В. Г. Кушнір. – Одеса: МП "Гермес", 1997. – 84 с.
6. Сапожніков І. В., Аргатюк С. С., Левчук В. В. Маяки на Дністрі – археолого-історичні нариси. – Одеса: Бондаренко М. О., 2021. – 642 с.
7. Сухоруков А. Суфийский орден Мевлеви в Крыму (XIV – XIХ вв.) // Научный вестник Крыма. – № 2. – 2019. – С. 1–25.
8. Тютюнджи М., Красножон А. Місто Ізмаїл та його фортифікація (за джерелами XVI – XIX ст.). – Одеса: Чорномор’я, 2019. – 584 с.
9. Бартольд В. В. Челеби // Бартольд В. В. Сочинения. – М.: Наука, 1968. – Т. V: Работы по истории и филологии тюркских и монгольских народов. – С. 611–614.
10. Шутко О. Жіночий султанат: влада і кохання. Листи Хюррем (Роксолани), Міхрімах, Нурбану, Сафіє, Кьосем, Хатідже Турхан (Надії). – К.: Навчальна книга – Богдан, 2019. – 592 с.
11. Dankoff R. Evliya Сelebi ve Seyahatnamesi Isiginda Osmanli Toplum Hayati / ceviren N. Uslu // Turkler Ansiklopedisi. – Ankara: Yeni Turkiye Yayinlari, 2002. – Cilt 10: Osmanli. – C. 268–291. – URL: https://yeniturkiye.com.
12. Николле Д. Янычары / Пер. с англ. А. В. Красулиной; худ. К. Хок. – М.: ООО «Издательство АСТ»: ООО «Издательство Астрель», 2004. – 71 , [1] c. – URL: https://ru.calameo.com.

---

Публікація:

Шевченко А. М. Суфійська спадщина у Буджаку ХІІІ – початок ХІХ ст. / Андрій Михайлович Шевченко // ХХІV Сходознавчі читання А. Кримського: матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 30-річчю Інституту сходознавства імені А. Ю. Кримського НАН України, 21 грудня 2021 р. – Київ : Видавничий дім «Гельветика», 2021. – С. 262–267. – (Крим: історія, культура, сучасність).

                        Завантажити з Google Диск

                        Завантажити з Меgа Cloud