Меню сайта

Область и районы
  • Одесса
  • Черноморск
      (Ильичевск)
  • Одесская обл.
  • Ананьевский р-н
  • Арцизский р-н
  • Балтский р-н
  • Белгород-Днестр-й
  • Беляевский р-н
  • Березовский р-н
  • Болградский р-н
  • Великомихайловский
  • Захарьевский р-н
      (Фрунзовский)
  • Ивановский р-н
  • Измаильский р-н
  • Килийский р-н
  • Кодымский р-н
  • Лиманский р-н
      (Коминтерновский)
  • Николаевский р-н
  • Окнянский р-н
      (Красноокнянский)
  • Подольский р-н
      (Котовский)
  • Овидиопольский р-н
  • Раздельнянский р-н
  • Ренийский р-н
  • Саратский р-н
  • Татарбунарский р-н
  • Тарутинский р-н

  • Николаевская обл.
  • Николаевский р-н
  • Очаковский р-н








  • Статьи, монографии, авторефераты.
    КАРТЫ   |   КНИГИ   |   СТАТЬИ   |   ПРЕССА   |  

    А Б В Г Д Є Е Ж З І И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
    A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z


    Шевченко А. М., доц., канд. істор. наук., м. Ізмаїл


    ПРАВОВИЙ СТАТУС «ЗАДУНАЙСЬКИХ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ» БУДЖАКУ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

    Аннотація: У статті проаналізовано процес переселення іноземців до Буджаку та зміни їх правового стану у першій половині ХІХ ст. Особливої уваги приділено саме «задунайським переселенцям», оскільки саме вони становили більшість з числа колоністів регіону і внесли величезний внесок у освоєння Буджацького краю.

    Проблема дослідження правового статусу іноземних переселенців в Бессарабії майже не досліджена. Фрагментарно окремі аспекти цієї теми були висвітлені у працях молдавських (І. Анцупов, П. Крушеван) та українських (В. Зеленчук) науковців. Завдання цієї публікації полягає у об'єктивному, системному висвітлені реформування правового статусу т.зв. «задунайсьих переселенців», які складали більшість дореволюційного населення Буджаку.

    Приєднавши стару Бессарабію (Буджак) у 1812 р., російська військова адміністрація майже повністю знищила існуючу там економічну систему, торговельні зв’язки, що призвело до масової еміграції місцевого татарського населення до Туреччини. Для відновлення потенціалу краю необхідно було залучення переселенців, що мали досвід господарської праці у несприятливих кліматичних умовах.

    Імперський уряд сподівався шляхом заселення балканськими колоністами, створити тут експериментальний регіон з ринковою економікою. Він бачив край, заселений слов’янським, бажано православним населенням, яке підтримувало б російську агресію проти осман.

    гагаузькі переселенці

    Першими переселенцями, що отримали офіційний дозвіл від російського уряду були «задунайські поселенці», до яких сучасні дослідники відносять насамперед болгар, гагаузів, албанців, задунайських та ін. 26 квітня 1811 р. головнокомандуючий молдавської армії М. І. Кутузов від імені імператора Олександра І оголосив про пільги для задунайських переселенців. Вони звільнялися від усіх податків і земельних повинностей на 10 років, від рекрутського набору та утримання військових частин (за винятком військових дій), проголошувалась повна свобода віри, кожній сім'ї виділялось у спадкове володіння 60 десятин землі, бідним сім'ям надавалися позики на 10 років та подушна допомога (5 сріб. коп. на одного члена родини) до першого врожаю [1; 81].

    Пільги щодо переселенців в регіоні були затверджені Олександром І 23 липня 1812 р. Мешканці краю були звільнені на 5 років від російських податків, селяни оголошувалися особисто вільними. Заборонялося використовувати кріпацьку працю у господарстві. Земельний наділ для селянського господарства становив 30 десятин, що у три рази більше, ніж у державних селян у Росії. Царський рескрипт від 23 серпня 1813 р. на 50 років звільняв мешканців краю від рекрутської повинності [2; 123].

    Відносно майбутнього юридичного статусу колоністів не існувало єдиної думки. Так, М. Кутузов пропоновува надати їм автономний напіввійськовий статус подібний до Війська Донського; місцеві урядники та поміщики бажали закріпити за поселенцями права молдавських царан або державних селян. Сам Олександр І схилявся до надання їм пільг на зразок «німецьких переселенців» [3; 66-67].

    Остаточно права «задунайських колоністів» були затверджені Актом Міністерства внутрішніх справ від 20 березня 1819 р. та Наказом Сенату від 29 грудня 1819 р. та Постановою МВС від 20 травня 1820 р. [4; 515-517]

    1. Болгарські переселенці отримують статус задунайських переселенців і наділяються правами іноземних колоністів в новоросійських губерніях. Для облаштування їх господарської діяльності уряд виділяє 585 тис. дес. землі.
    2. Переселенці, що прибули до 1806 р. на 3 роки звільнялися від податей та повинностей.
    3. Переселенці, що прибули упродовж 1806 - 1812 рр. на 7 років звільнялися від податей та повинностей.
    4. Переселенці, що прибули після 1812 р. на 10 років звільнялися від податей та повинностей.
    5. Після закінчення пільгових років, з 1820 р. задунайські колоністи, а також варшавські поселенці повинні щорічно сплатити до державної скарбниці 70 левів для сплати земських повинностей.
    6. Після закінчення пільгових років колоністи повинні сплатити 20 пар за кожну десятину надільної землі. З 1850 р. колоністи повинні сплачувати оброк 25,5 сріб. коп. за 1 дес. наділу та 11,9 сріб. коп. за зверх норми кожну дес. землі. З 1842 р. встановлювалася земська повинність у розмірі 27 сріб. коп. з родини.
    7. Переселенці отримують право на перехід до купецького або міщанського стану, вилов риби на Дунаї, заняття торгівлею, організовувати ярмарки, купувати земельні наділи, впродовж 1820-1863 рр. вони звільнялися від сплати податку на продаж вина.
    8. Встановлювався особливий адміністративний статус поселенців. 57 колоній об’єднувалися у 4 округи: Кагульський, Прутський, Ізмаїльський, Буджацький. Ці округи підпорядковувалися Бессарабській конторі піклування іноземних поселенців.
    9. Кожна родина отримувалася 60 дес. землі без права продажу, але із правом унаслідування.
    10. Колоністи на 25 років звільнялися від рекрутської повинності.

    Таким чином, «задунайські переселенці отримали особливий соціально-правовий статус та адміністрацію, яка дозволяла безпосередньо звертатися до вищого керівництва імперії, оминаючи місцеву владу Бессарабської області. Колоністи отримали усі умови для збереження своєї мовної ідентичності, що призвело до утворення у майбутньому гагаузького та болгарського регіональних етносів (т. зв. «Нової Болгарії» або «Бессарабського болгарського відворення») [5; 187].

    Вже у вересні 1838 р. закінчився пільговий строк для болгарських переселенців: за наказом Ізмаїльського повітового суду вони повинні були сплатити поземельний податок і земську повинність. Це викликало обурення переселенців, які вважали цю постанову незаконною. У 1842 р. розпочалися виступи колоністів проти свавілля Управління задунайськими поселенцями, впровадження феодальних повинностей [3; 93].

    Суперечкам поклав край «Статут іноземних колоністів в імперії» 1842 р.: колоністи отримували державної позики для подолання негоди у господарствах розміром у 125 тис. крб., строк звільнення від рекрутської повинності подовжено до 1872 р. Проте «Статут» збільшував розмір повинностей з 1860 р.: земської повинності з 27 коп. до 1 крб. 10,5 коп. з родини, вводилася губернська земська повинність – 1 коп. з дес., мирський збір та податок на утримання колоністського управлінського апарату – 51 сріб. коп. з ревізорської особи [6; 28, 31].

    Натуральні повинності для усіх колоністів були однаковими: будівництво шляхів, супроводжування засуджених, допомога пожежникам, постачання продовольства армії під час бойових дій. Загалом всі державні податки наприкінці 1860-х рр. складали 12 крб. з родини, що було достатньо високим показником. Однак у порівнянні з державними селянами та молдавськими царанами їх становище було набагато ліпшим.

    Зростання чисельності «задунайських переселенців» конче потребувало необхідність реформування їх адміністративного устрою.

    У 1816 р. в Бессарабії була утворена Канцелярія контори піклування іноземних поселенців, з 1818 р. – Бессарабська контора іноземних поселенців, яка підпорядкувалося Піклувальному комітету іноземних поселенців Південного краю Росії [7; 154].

    Згідно з І розділом постанови «Щодо управління колоністів на Півдні Росії» імператора Олександра І від 21 березня 1818 р. «Утворення Піклувального комітету» ця державна установа управлялася Головою та 2 членами Піклувального комітету. Голову призначає безпосередньо імператор. Членів – Міністр внутрішніх справ (§1-4). Завдання Піклувального комітету полягає в управлінні всіма справами іноземних поселенців, зокрема їх переселенням, облаштуванням на новому місці, фінансовою допомогою, захистом їх прав, дотримання обов’язків колоністами згідно з урядовими постановами (§5,7,8-9). Комітету підпорядковується контора піклування іноземними колоністами, а також всі урядовці пов’язані з колоністськими справами. За § 16 частини І постанови місцем постійного перебування Піклувального комітету вибрано Херсон [7; 154-156].

    Згідно з ІІ розділом «Зносини Піклувального комітету з вищими інстанціями» Піклувальний комітет підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ, якому він звітується щотижня §1,6. Згідно з §9-11 постанови Піклувальному комітету дозволяється зносини з Херсонським військовим губернатором та повноваженим намісником Бессарабії щодо питань облаштування іноземних колоністів [7; 154-156]. ІІІ частина постанови «Утворення контор управління іноземними поселенцями» §2 передбачала утворення Бессарабської контори управління іноземними поселенцями. Склад контори повинен складатися з Старшого члена та 2 молодших. З кожної колонії до Контори повинно обиратися 2 депутати для вирішення судових справ (§5) [7; 158].

    Впродовж 1818-1832 рр. саме це положення визначало та регламентувало життя всіх іноземних колоністів, незалежно від їх етнічного походження.

    28 травня 1832 р. за постановою Бессарабського обласного цивільного губернатора О. Сорокунського Буджацький округ було поділено на Нижньобуджацький (центр Іванівка Болгарська) та Верхньобуджацький (центр Комрат), Кагульський та Прутський округи були об’єднані у Кагуло-Прутський (центр – Хаджи-Абдуле). Тоді ж для управління колоністами було утворено Управління задунайських поселенців (у ньому діяв відділ Піклування бессарабсько-болгарських колоній), яке увійшло до складу Піклувального комітету в Одесі [6; 29].

    У 1837 р. Піклувальний комітет було підпорядковано Міністерству державних маєтностей. Завдання міністерства полягало у впорядкуванні передачі земельних наділів колоністах та регламентація їх життя до загальноросійських законів. Таким чином, «задунайські переселенці» отримали більш прав ніж державні селяни. Така структура управління існувала до січня 1872 р., коли іноземні поселенці були переведені до стану державних селян [5; 188].

    Отже повинності «задунайських переселенців» були значно меншими ніж у державних селян та молдавських царан Буджаку. Правовий статус іноземних переселенців зберігався до березня 1857 р., коли придунайські землі були включені до складу Молдавського князівства. У 1860 – 1875 рр. молдавський уряд суттєво обмежив автономію та земельні права поселенців, що змусило їх масово емігрувати до Російської імперії. За російськими урядовими постановами 1871, 1873 рр. остаточно скасовувався автономний устрій колоній, а колоністи були прираховано до державних селян. Таким чином, зусиллями Молдавії та Росії самобутній устрій колоністів було остаточно скасовано.

    Використана література:
    1. Устройство задунайських переселенцев в Бессарабии и деятельность А. П. Юшневского: Сборник документов. – Кишинев: Госиздат Молдавии, 1957. – 671 с.
    2. Беcсарабия: Географический, исторический, статистический, экономический, этнографический, литературный и справочный сборник. / Под ред. П. А. Крушевана. – Mосква: Типография А. В. Васильева, 1903. – X, 520 с.
    3. Грек И. Ф. 1812 – поворотный год в истории Буджака и «задунайских переселенцев»: болгары и гагаузы в многонациональной Молдове / И. Ф. Грек, Н. Д. Руcсев. – Кишенев: Stratum plus, 2011. – 143 с.
    4. Новаков С. З. Социально-экономическое развитие болгарских и гагаузких сел Южной Бессарабии (1857 – 1918) / С. З. Новаков. – Кишенев, «Tipografie Centrala», 2004. – 578 с.
    5. Зеленчук В. С. Население Бессарабии и Поднестровья в XIX в.: (Этнографические и социально-демографические процессы) / В. С. Зеленчук. – Кишинёв: Штиинца, 1979. – 287 с.
    6. Анцупов И. А. Аграрные отношения на юге Бессарабии (1812-1870 гг.) / И. А. Анцупов. – Кишинев: Штиинца, 1978. – 235 с.
    7. Высочайше утвержденное положение. – О главном управлении колонистов южного края Росси // Полное Собрание Законов Российской Империи. – Собрание І. – Том XXXV. – № 27.312. – С. 154-159.



    Стаття надійшла 06.06.2020 р.


    Авторские серии

  • Аргатюк С.С.
  • Баковецкая О.А.
  • Волосевич Е.С.
  • Гулянович И.М.
  • Джумыга Е.Ю.
  • Дробный В.С.
  • Жосан С.И.
  • Моторная И.
  • Позняков В.А.
  • Сапожников И.В.






  • community@kraeved.od.ua        КРАЕВЕД 2013-2020       Открываем историю одесского края