МІЖНАРОДНЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ
КОММЕРЦІЙНОГО СУДНОПЛАВСТВА НА НИЖНЬОМУ ДУНАЇ
У ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Анотація: У статті проаналізовані основні міжнародні акти, договори, конвенції, що регулювали комерційне судноплавство у Нижньому Дунаї у ХІХ – початку ХХ ст. Значної уваги приділено періодизації та особливостям міжнародної дипломатії відносно комерційного судноплавства по Дунаю.

Розглянуто заходи європейських держав задля впровадження єдиного правого режиму та гарантій безпеки судноплавства Дунаєм. Проаналізовані намагання Російської імперії встановити політичну, економічну та правову гегемонію в європейській міжнародній судноплавній торгівлі. Досліджено процес створення Європейської дунайської комісії (далі – ЄДК) та її місця у розгортанні міжнародного судноплавства в регіоні.

До середини ХІХ ст. найчастіше застосовувалася двохстороння дипломатія, спрямована на посилення присутності європейський країн на Дунаї. Англія, Австрія, Росія фактично нав'язували свої умови Османській імперії щодо судноплавства та торговельних відносин. Російська імперія Бухарестським (1812), Андріанопільським (1829) миром та Аккерманською конвенцію 1826 р. майже монополізувала свою присутність на Нижньому Дунаї, що викликало незадоволення провідних європейських країн. Тому з середини ХІХ ст. зусилля європейських країн (зокрема Англії, Франції, Австрії) були спрямовані на витіснення Росії не лише з Дунаю, а з Буджацького регіону та створення міжнародної комісії (ЄДК), яка б регулювала комерційне судноплавство. Поразка Росії у Кримській війні 1853 –1856 рр. та втрата дунайської частини Буджака тимчасово витіснила її з дунайського регіону. Правовою альтернативою стала діяльність ЄДК, яка була чітко регламентована міжнародними договорами та конвенціями. Окрім регулювання судноплавного режиму, ЄДК займалася питанням карантину, облаштування судноплавних каналів, правового режиму в зоні відповідальності.

Навіть перемога у російсько-турецькій війні 1877–1878 рр. не змогла повернути Росії її колишню присутність у повній мірі. Певним компромісом стали домовленості 1878–1883 рр. за якими Росія повертала собі дунайську частину Буджака та Кілійське гирло, а повноваження ЄДК поширювалися на весь Нижній Дунай.

До 1918 р. контроль за судноплавними шляхами продовжила здійснювати Європейська дунайська комісія, яка в свою чергу також не враховувала інтереси новоутворених дунайських держав (Румунії, Сербії, Болгарії).

Ключові слова: Дунай, судноплавство, навігація, торгівля, Буджак, ЕДК, конвенція.

Зазначена проблема ґрунтовно не досліджена у вітчизняній історіографії. У 1950-х рр. вийшли праці П. Фандикова, Є. Жукова які були окремими розвідками з вивчення правового режиму на Дунаї. У 1990–2000-х рр. відбувся новий етап вивчення проблеми у працях С. Гриневецькго, А. Єфименко, Д. Недялкова тощо, що розкривали діяльність Європейської Дунайської комісії.

Виходячи з цього, метою даної публікації є аналіз основних міжнародних актів, договорів, конвенцій, що регулювали комерційне судноплавство у Нижньому Дунаї. До головних завдань автор відніс: розгляд реалізації міжнародних договорів та актів міжнародних організацій, щодо судноплавства на Дунаї; визначення обов’язків та повноважень ЄДК, їх вплив на торговельну політику дунайських країн.

Міжнародний режим судноплавства на Нижньому Дунаї вирішувалася у дипломатичній, військовій, економічній боротьбі держав Центральної Європи, Туреччини і Росії протягом ХІХ – початку ХХ ст. Володіння цим потужним транспортним коридором азіатсько–європейської торгівлі означало повний контроль над економічним потенціалом тогочасної Європи.

Одним із перших договором, який містив умови, що стосувалися Дунаю, був Кучук-Кайнаржирський мир між Росією та Туреччиною від 10 липня 1774 р. Туреччина визнала за російськими торгівельними суднами право вільно плавати всією течією Дунаю і торгувати у Буджаку. Однак договір у повнім мірі не виконувався через відсутність у Росії виходу до Дунаю [4, с. 27].

Інтенсивний розвиток міжнародного судноплавства на внутрішніх водних шляхах Європи спонукав уряди провідних держав континенту (Австрії, Італії, Франції, Великобританії, Португалії, Пруссії, Росії та Швеції) узгодити основні принципи судноплавства, зокрема по Дунаю. Це було зроблено в Акті Віденського конгресу від 28 травня (9 червня) 1815 р. [4, с. 39]. Держави, через володіння яких протікали або була кордоном одна і та ж судноплавна ріка, зобов'язувалися загальною згодою встановити детальні правила для судноплавства. Сплата мита, дотримання благоустрою повинні бути однаковими вздовж усієї течії ріки. Збирання мита з суден не залежатиме від номенклатури товарів. Головною метою при встановленні тарифів мало бути заохочення торгівлі.

Кількість митних застав мало бути зменшене, а місця їх збору повинні бути означені в статуті. Зміна їх чисельності може бути за спільною згодою держав, які володіють берегами ріки. Кожна з держав приймає на себе обов’язки щодо очищення річки, попереджаючи всякі перешкоди для судноплавства [7, с.121–124]. Віденський конгрес вперше запровадив саме поняття «міжнародної ріки» і встановив режим її використання. Регулювання режиму «міждержавного водного простору» відніс до інститутів міжнародного права [4, с.18].

Після поразки Османської імперії у черговій російсько-турецькій війні 1806–1812 рр. було узгоджено новий принцип міжнародного регулювання судноплавства – конвенція між окремими країнами, які обстоювали виключно свої економічні та геополітичні права.

«Піонером» такого напрямку виступила Російська імперія, яка змусила Туреччину укласти Бухарестський договір 16 (28) травня 1812 р.

Стаття IV договору встановлювала між Росією і Туреччиною в Європі новий кордон, що проходив переважно по Дунаю, і створював правові підстави для свободи торговельного судноплавства. «Першою статтею попередніх пунктів, наперед уже підписаних, постановлено, що ріка Прут з входом в Молдавію до з'єднання її з Дунаєм і лівий берег Дунаю з його сполуки до гирла Кілійського і до моря будуть складати кордон обох імперій, для яких гирло буде спільне. Великі острови, які до війни не були заселені, починаючи від Ізмаїла до згаданого гирла Кілійського гирла і знаходяться ближче до лівого берега, мають належати Росії… Купецькі судна обох держав могли входити в Кілійське гирло і ставати усією течією Дуная…» [8, с. 104–107].

Основні положення Бухарестського мирного договору були підтверджені та деталізовані Аккерманської конвенцією 25 вересня (7 жовтня) 1826 р. За статтею II конвенції Туреччина погодилася на запропоновану Росією розмежувальну лінію на Дунаї. Російським торговим суднам надавалося право вільного плавання в турецьких водах, а російським купцям - право безперешкодної торгівлі на всій території Османської імперії. Аккерманська конвенція закріпила позиції Росії в гирлі Дунаю та її повний контроль над Буджаком. Але умови Аккерманської конвенції Портою не виконувалися. У жовтня 1827 р. султан оголосив про відмову від Аккерманської конвенції 1826 р. [9, с. 306].

Дії Стамбула призвели до нової російсько-турецької війни 1828–1829 рр., яку Порта програла. Турецький уряд змушений укласти Андріанопольський мирний договір 2 (14) вересня 1829 р.

Цей договір включав відновлення прав російської торгової навігації в Чорноморських протоках і їх відкриття для вільного торгового мореплавання, помірну контрибуцію. Згідно статті III Адріанопольського миру кордон у гирлі Дунаю між Росією та Туреччиною був перенесений з Сулінського гирла на Георгіївське. Всі острови, утворені рукавами Дунаю, переходили до Росії. На цих островах не дозволялося влаштовувати ніяких закладів чи укріплень, окрім карантинних. Правий берег Дунаю лишався за Туреччиною, яка зобов’язувалася не заселяти його.

Торгівельні судна обох держав мали право вільно плавати усією течією Дунаю, включаючи всі три рукави. Георгіївське гирло було спільним для судноплавства військових і торгівельних флотів обох держав. Турецькі військові кораблі, на відміну від торгівельних, могли плавати тільки по Георгіївському гирлу і вище нього (у межах Туреччини).

Стаття III встановлювала також право торгових суден всіх держав вільно плавати всію течією Дуная. Перехід гирл Дунаю до Росії означав, що найголовніша ланка, яка дає можливість контролювати всю річку, знаходилась в її руках, бо «держава, яка господарює над гирлами Дунаю, господарює і над самим Дунаєм…» [1, с.28 –30].

Слабкістю Туреччини скористалася Англія, яка прагнула зайняти місце Османської Порти на Дунаї. Англо-турецька конвенція, заснована на принципах вільної торгівлі, була узгоджена Османською імперією та Англією 16 серпня 1838 р. Англійські комерсанти отримали право вільного судноплавства, однак зволіли користуватися принципом найбільшого сприяння, підтвердженим Високою Портою у 1815 р., і англо-австрійськими угодами про судноплавство в турецьких водах, що дозволяли Австрійському Ллойду користуватися більш низьким англо-турецьким тарифом та англійським прапором для торгових суден.

Англія отримала доступ до перевезень вантажів османської частини Дуная. ІV стаття договору передбачала, що англійські судна будуть прийняті в дунайський гаванях так само, як судна австрійські. 26 листопада в Стамбулі була підписана франко-турецька торгова конвенція, за якою французькі судна отримали такі ж права, що й англійські [11, с.11].

Посилення Англії та Франції на Дунаї викликали занепокоєність Австрії та Росії. 13(25) липня 1840 р. у Санкт-Петербурзі Росією та Австрією була укладена Конвенція про судноплавство на Дунаї. Це був важливий правовий акт, який регулював торгівельну навігацію до 1856 р. [1, с. 288].

Вона встановлювала вільне судноплавство всією течією Дунаю. Щодо торгівлі, то вона не повинна підлягати жодним утискам, ні платежу інших мит, крім встановлених. Австрійські купецькі судна, як і судна інших країн, мали право судноплавства на Чорному морі, можуть вільно входити в суднохідні гирла Дунаю. Австрійські судна не будуть підлягати ніякому огляду ні при вході в гирло Дунаю, ні при виході з нього. Російський уряд зобов’язувався зробити гирло Суліни зручним для судноплавства. Передбачалося відновлення, зруйнованих турецьких маяків в гирлі Суліни. Для покриття витрат, необхідних для проведення робіт, для побудови і утримання маяка встановлювалося мито з австрійських суден при вході в гирло Суліни і виході з нього [6, с. 488–492]. Конвенція була укладена на десять років і в 1850 р. подовжена ще на один рік [5, с. 2].

Аналогічну конвенцію Росія заключила 18 (30) червня 1853 р. з Баварією. Згідно цієї конвенції баварські торгівельні судна користувалися в гирлі ріки тими ж правами, що і австрійські, а російські торгівельні судна на Дунаї користувалися в Баварії правами австрійських У статті I обидві договірні сторони заявили, що судноплавство по Дунаю та його притоках, звичайно в тих частинах його, які находяться в їх володіннях, вільне для суден усіх національностей. Якщо деякі з приток протікають територією однієї тільки держави, то принцип вільного судноплавства поширюється і на них. Стаття XVI пропонувала Вюртембергу примкнути до названого договору. Вюртемберг підписав договір в 1855 р. [11, с. 34].

Правовий статус Дунаю істотно змінився після нищівної поразки Росії у Східній (Кримській) війні 1853-1856 рр. Однією з причин участі Франції, Англії на боці Османської імперії була фактична гегемонія Росії на Дунаї. Тому ще в період бойових дій, європейські країни розробляли проекти, щодо обмеження ролі Росії у дунайській торгівлі.

18 липня 1854 р. французька дипломатія сформулювала так звані «чотири пункти», які від імені Англії, Франції, Австрії і Пруссії були пред'явлені Росії: дунайські князівства переходять під загальний протекторат Франції, Англії, Австрії, Росії, Пруссії; ці ж п'ять держав колективно отримують верховний нагляд і контроль над гирлами Дунаю; договір держав з Туреччиною про прохід суден через Босфор і Дарданелли. укладений в 1841 р., повинен бути докорінно переглянутий. Англія, прагнучи відтіснити Росію з берегів Дунаю, заявила в червні 1854 р. про необхідність припинити безконтрольне панування Росії над Сулінським гирлом Дунаю задля загальноєвропейської торгівлі [1, с. 240].

У меморандумі до нот, врученому Горчакову на конференції послів Англії, Франції та Росії у Відні, і в проекті постанов Віденської конференції 1854 р. по Дунаю, представленому австрійським представником Прокеш–Остеном, передбачалося вилучення гирла Дунаю з юрисдикції Росії та Туреччини і встановлення над ним контролю західних держав. Було вирішено запропонувати Росії «звільнення судноплавства по Дунаю аж до його гирл від усякого роду перешкод і застосувати до ріки принципів Віденського конгресу 1815 р.». На думку представників цих держав перешкоди полягали в тому, що Росія не вживала попереджувальних заходів для запобігання засмічення гирл піском і мулом і організувала карантин, який обмежував судноплавство [1, с. 240].

У грудні 1855 р. Австрія вручила Росії ультиматум із п'яти пунктів, три з яких безпосередньо стосувалися Дунаю: заміна російського протекторату над Молдавією, Валахією і Сербією протекторатом всіх великих держав; встановлення свободи плавання в гирлах Дунаю; уступка Росією на користь Молдавії тієї території Буджака, що прилягає до Дунаю. Австрія також запропонувала розповсюдити принцип свободи судноплавства для торгових суден усіх держав тільки на Нижній Дунай, що явно суперечило статті 109 акту Віденського конгресу 28 травня (9 червня) 1815 р., що передбачав встановлення однакового режиму впродовж всієї ріки [10, с. 51–52].

Внаслідок військової поразки у Криму російський уряд пішов на відновлення переговорів у Відні. Через загрозу війни з боку Австрії, Росія опинилася в повній дипломатичній ізоляції, була змушена піти на поступки щодо міжнародного статусу Дунаю.

Редагування статей про судноплавство на Дунаї було покладено на главу французької делегації і голову конгресу Валевського. На п'ятому засіданні Валевський запропонував проект статей, що містили принципи так званого «міжнародного режиму навігації» по Дунаю. Однак австрійська делегація запропонувала застосувати новий режим до Нижнього Дунаю, не поширюючи його на середню і верхню течію річки, де панував австрійський флот.

Позиція Австрії зустріла рішучий опір Англії, Франції. Глава англійської делегації заявив, що, якщо австрійська делегація буде наполягати на своїй пропозиції, Англія візьме на себе ініціативу виключити Австрію з числа учасників переговорів, а після підписання договорів без участі Австрії її кораблям не буде дозволено судноплавство по Нижньому Дунаю. Розбіжності з питання судноплавства на Дунаї було однією з форм прояву боротьби двох угруповань, кожний з яких прагнув захопити тут панування [10, с. 53–54].

Остаточні умови припинення конфлікту були висунуті на Паризькому конгресі 1856 р., який завершився підписанням 18 (30) березня Паризького миру 1856 р. [5, с. 2].

Паризький трактат складався з 33 статей і трьох конвенцій і охоплював правові, економічні, військові та політичні питання, які стосувалися Чорного моря та Дунаю. За ним: «Договірні сторони, з взаємної згоди, постановляють, що правила, визначені Актом Віденського конгресу для судноплавства по річках, які розділяють різні володіння або протікають через них, будуть надалі застосовуються до Дунаю і гирл його. Вони оголошують, що ця постанова відтепер визнається належною до загального європейського права та затверджується їх взаємною запорукою.

Судноплавство по Дунаю не підлягатиме жодним ускладненням і митам. Внаслідок цього не буде стягуватися ніякої плати власне за саме судноплавство по річці і ніякого мита з товарів, що становлять вантаж судів. Правила поліцейські та карантинні, потрібні для безпеки держав прибережних цієї ріки, повинні бути складені таким чином, щоб вони були сприятливі для руху суден. Крім цих правил, вільному судноплавству не буде встановлено жодних перешкод» (Ст. XV).

Для приведення в дію постанов попередньої статті заснувати ЄДК, в якій Росія, Австрія, Франція, Великобританія, Пруссія, Сардинія і Туреччина матимуть свого депутата. Цій комісії буде доручено виконання робіт, потрібних для очищення дунайських гирл, починаючи від Ісакчі і інших частин прилеглих до моря, від піску та інших перешкод, щоб ріка і згадані частини моря стали цілком зручними для судноплавства (Ст. Х).

Для покриття витрат, потрібних як для виконання цих робіт, будуть встановлені постійне мито з суден, які повинні бути визначені комісією більшістю голосів і з неодмінною умовою, що в цьому відношенні і у всіх інших буде дотримуватися рівність щодо «прапорів усіх націй» (Ст. XVI).

До утвореної комісії мають бути приєднані і комісари трьох придунайських князівств. Комісія має бути постійною (Ст. XVII).

Загальна Європейська комісія має виконати всі передбачені роботи. Після отримання про те повідомлення, держави, що уклали цей трактат, мають ухвалити скасування загальної ЄДК, а її функції будуть передані постійній прибережній комісії (Ст. XVIII).

Щоб забезпечити виконання визначених правил, кожна з договірних держав буде мати право тримати в будь-який час по два легких морських судна у дунайських гирлах (Ст. XIX).

Для забезпечення свободи судноплавства по Дунаю, імператор всеросійський погоджувався на проведення нового кордону в Бессарабії. Початком цієї межі був пункт на березі Чорного моря на відстані один кілометр на схід від солоного озера Бурнас, далі вона йтиме перпендикулярно до Аккерманської дороги, до Траянового валу, південніше Болграда і потім вгору річкою Ялпуг до висоти Сараціка і до Катаморі на Пруті (Ст. XX). Таким чином, Росія втратила південний Буджак та вихід до Дуная [8, с.28–31].

Фактично Паризький мир повністю усунув Росію з Дунаю та надав необмежені права європейським державам. Юридично судноплавство по Дунаю поділилося на 2 зони: Нижню з міжнародним статусом та австрійськобаварську зону Верхнього та Середнього Дунаю. Такий розподіл існував до середини ХХ ст.

У серпні 1858 р. на II Паризькій конференції було прийнято рішення, що ЄДК буде і надалі продовжувати свою діяльність доки повністю не закінчить початих нею гідротехнічних робіт у гирлі Дунаю [5, с.2]. На прохання ЄДК держави, які підписали трактат 1856 р., дозволили їй виробити регламент для судноплавства на морському Дунаї (тобто в гирлах Дунаю). Проект регламенту був оприлюднений 2 грудня 1861 р. Підписаний в Галаці 2 листопада 1865 р., а затверджений на конференції в Парижі 28 березня 1866 р. Туреччина, що знаходилася у фінансовій залежності від західних держав, протягом чотирьох років не підписувала його, вказуючи, що Акт порушував її територіальний суверенітет. Тільки в результаті тиску західних держав турецький уряд погодився його прийняти.

Так, Туреччина зобов'язувалася надавати ЄДК всіляку допомогу і сприяння, які вона може потребувати для провадження технічних робот, і взагалі у всьому, що стосуватиметься виконання покладених на неї доручень. Вона буде спостерігати за тим, щоб Дунай від Ісакчі до Чорного моря залишався вільним від усяких споруд, повинностей і інших перешкод.

Акт в цілому був спрямований на збереження «набутих прав» західних держав на Нижньому Дунаї на їх розширення і зміцнення. Акт значно розширював обсяг прав ЄДК за рахунок прибережних країн. Регулювання судноплавства на Нижньому Дунаї відносилися до виключного відання ЄДК незалежно від місцевих держав [2, с.74].

2 листопада 1865 р. ЄДК прийняла Акт про навігацію для Нижнього Дунаю та його дельти. Цей документ проголосив нейтралітет Комісії та всіх її служб.

Жодним компаніям або товариствам, що не належали Європейській комісії, ні приватними особами не дозволялося влаштовувати ніякі пристані, набережні або інші подібного роду заклади. Судноплавство в гирлах Дунаю здійснювалося затвердженим Європейською комісією положенням про судноплавство і поліцію. Судноплавство на Нижньому Дунаї було підпорядковане Головному інспектору Нижнього Дунаю і капітану Сулінського порту. Ці дві посадові особи, призначались Туреччиною, мусили в усіх своїх діях керуватися прийнятим положенням, в дотриманні якого вони дали присягу.

У разі якщо ЄДК або постійною Прибережною комісією буде виявлений проступок або порушення положення про судноплавство і поліцію, вчиненим яким-небудь із зазначених посадових осіб, вона повинна клопотати у Високої Порти щодо усунення винного від посади.

Головний інспектор і капітан Сулінського порту можуть бути зміщені зі своїх посад через порушення, за власним бажанням або за згодою між Високою Портою і ЄДК. Згідно положенням Віденського конгресу і затвердженим XV статтею Паризького трактату, влада Головного інспектора і капітана Сулінського порту поширювалося «на всі прапори». Головному інспектору для допомоги виділялося кілька наглядачів. Шкіпера купецьких судів зобов'язані виконувати накази Головного інспектора і капітана Сулінського порту.

Стаття XVI Паризького трактату надавала ЄДК право оподаткувати судноплавство митами в розмірі, необхідному для покриття витрат на вищезгадані роботи. Прибуток від зборів призначався тільки для покриття позик, вже зроблених ЄДК, і тих, які вона може укласти надалі на закінчення робіт для покриття витрат із управління. Кожне п'ятиріччя збори та тарифи мали переглядатися і поступово зменшуватися. Стягнення мита і керування Сулінською судноплавною касою, як і раніше, визначалося діючим положенням. Чиновник, що займався збором мита, призначався ЄДК абсолютною більшості голосів. Докладний баланс операцій судноплавної каси друкувався пресою.

Головне управління маяків Османської імперії прийняло на себе витрати на освітлення, управління та утримання маяків, що складали систему освітлення гирл Дунаю.

Карантинні правила, що застосовуватимуться в гирлах Дунаю, встановлювалися заснованою у Константинополі Вищою медичною радою, в якій різні іноземні комісії беруть участь через своїх депутатів. Звільнення суден від усяких карантинних заходів мало місце за відсутністю чумної зарази на Сході. Якщо ж, чума проникла на прибережні до Дунаю території тут же здійснювалися карантинні заходи.

Спорудження і всякого роду заклади, засновані ЄДК, мали користуватися нейтралітетом, у разі війни будуть недоторканні для всіх воюючих сторін. Використання нейтралітету поширюється на Головне інспекторство судноплавства, на управління Сулінського порту, на особистий склад судноплавної каси і морського госпіталю, на техніків які повинні вести догляд за спорудами [8, с. 94–101].

Таким чином, ЄДК з тимчасової комісії, з чисто технічними функціями, стала законодавчою, адміністративною та судовою владою судноплавства на Нижньому Дунаї. Без комісії не могло вирішуватися ні одне питання, пов'язане з судноплавством на Дунаї.

Крім того, на Паризькій конференції 1866 р. подовжили повноваження ЄДК ще на п'ять років. Англійці намагалися продовжити існування ЄДК «на невизначений термін». Але їм протистояли представники Росії. З цієї ж причини були відкинуті претензії на розширення територіальних компетенції комісії до Браїли [3, с. 34].

Скориставшись поразкою Франції у франко-прусській війні 1870–1871 рр., Росія почала вимагати перегляду положень Паризького миру на Лондонській конференції 13 березня 1871 р. Стосовно Дунаю, конференція позбавила придунайські країни впливати на режим судноплавства, однак дозволяла придунайським країнам, розташованим поблизу Залізних Воріт усунути природні перешкоди в судноплавстві. На покриття витрат дозволялося стягувати тимчасові мита з торгових суден усіх країн (у тому числі і прибережних), до погашення боргу [10, с. 61].

Остаточний крок у вирішення європейських суперечок за Дунай поклала поразка Туреччини у війні з Росією 1877–1878 рр. 8 березня 1878 р. між Росією і Туреччиною був укладений Сан–Стефанський мир. Туреччина повертала Росії південний Буджак (крім островів в гирлах Дунаю) і Росія знову отримувала вихід до Дунаю. Умови Сан–Стефанського договору викликали невдоволення урядів Англії, Пруссії та Австрії. На їх вимогу Росія змушена була погодитися на перегляд умов [10, с. 61].

13 червня 1878 р. в Берліні відкрився конгрес великих держав. Завдяки позиції Австрії до Румунії відійшла територія на південь від Добруджі. Туреччина повертала Росії Південний Буджак з виходом у Чорне море Старо–Стамбульським гирлом.

ЄДК, в якій Румунія дістала місце представника, зберігала свої компетенції, які відтепер поширювалися до румунського Галаца при повній незалежності від місцевих властей. Росія заперечувала проти продовження терміну повноважень ЄДК на тривалий час і перетворення її в постійне представництво на Дунаї. Проте трактат зберігав за ЄДК всі колишні повноваження. Прохання Сербії про її допуск до ЄДК було відхилено, через її проросійську позицію [1, с. 48].

Виконання робіт з усунення перешкод для судноплавства біля Залізних Воріт і порогів, на території Сербії та Румунії, договір передавав АвстроУгорщині. Прибережні держави зобов'язувалися надавати їй допомогу. Право стягнення мита також передавалося Австро-Угорщині. Англія пішла на встановлення австрійського контролю над районом Залізних Воріт, для того, щоб посилити позиції Австро-Угорщини і ще більше загострити відносини між країнами [8, с. 148–151].

Внаслідок зазначених змін окремі положення про судноплавство на Дунаї вже не сповна відповідали інтересам західних держав на Дунаї. Це і було підставою для прийняття додаткового акту від 28 травня 1881 р. Додатковий акт 1881 р. вимагав від придунайських держав визнання ЄДК, яка отримала повний контроль над операціями Сулінської навігаційної каси [1, с. 39].

На ЄДК покладалося утримання і завідування всіма маяками, що становлять систему освітлення дунайських гирл. Збори на маяки із загальної суми зборів, що стягуються в Суліні, цілком належали судноплавній касі.

Санітарні вимоги, які використовувалися в гирлах Дунаю тарифи санітарних мит могли змінюватися, за згодою ЄДК.

У той же день делегати підписали на засіданні Європейської Дунайської комісії протокол № 384, в якому сказано: «При підписанні додаткового акту делегат від Росії, за приписом свого уряду, заявляє, що він підписує згаданий акт з таким застереженням: вимоги додаткового акта (V і VI стаття) не будуть застосовуватися до лівого берега Кілійського рукава, тобто до російської території» [7, с. 163–167].

З ініціативи Англії в 1883 р. в Лондоні була скликана конференція великих держав для обговорення дунайського питання. Розпуск ЄДК, черговий термін якої минав у 1883 р., в Англії розглядали як провал її політики на Дунаї. Тому 28 жовтня 1882 р. англійське міністерство закордонних справ звернулося до Франції з нотою такого змісту: «На думку уряду її величності, бажано продовження повноважень ЄДК на невизначений термін і щоб її діяльність тривала до тих пір, поки питання про припинення її існування не буде вирішено більшістю голосів представлених у ній держав; голосування буде проведено на конференції цих держав, Уряд її величності бажає взяти на себе ініціативу щодо внесення цієї пропозиції, то він хотів б заздалегідь знати, як до цього поставиться французький уряд» [10, с. 65].

Французький уряд прийняв англійську пропозицію щодо продовження повноважень ЄДК. Австро–Угорщина також дала це згоду і в свою чергу заручилася підтримкою Англії щодо прийняття вигідного для Австро– Угорщини регламенту навігації для ділянки Дунаю від Залізних Воріт до Галаца, який Румунія і Болгарія відмовилися підписати [7, с. 163–167; 10, с. 61].

Румунії не надали на конференції права вирішального голосу, хоча вона і була членом ЄДК і на її території протікала вся діяльність останньої. Так само поставилися західні держави і до Сербії, дозволивши її представникам, як і румунським, бути присутніми на конференції лише з правом дорадчого голосу.

Болгарія отримала право лише надіслати своїх делегатів з дорадчими голосами. Нотою від 19 лютого 1883 р. болгарські делегати повідомили про відмову брати участь в конференції в якості простих глядачів і заявили, що князівство вважає себе вільним від будь-яких зобов'язань, які будуть прийняті конференцією.

Офіційним мотивом недопущення малих придунайських країн на Лондонську конференцію було те, що вони не підписали Берлінського договору. В дійсності західні держави вважали, що присутність Румунії, Сербії та Болгарії на конференції посилить позиції Росії на Дунаї і не дасть можливості продовжити повноваження ЄДК і розширити її територіальні компетенції [1, с. 48; 5, с. 2].

Конференція дійшла наступних висновків: «Юрисдикція Європейської Дунайської комісії розширюється від Галаца до Браїлова; її повноваження продовжувалися на двадцять один рік, рахуючи з 1883 р.; фактичний контроль ЄДК не буде поширюватися на ті частини Кілійського рукава, обидва береги якого належать одній з прибережних держав; виконані роботи на Ізмаїльському Чаталі залишаються під опікою і під наглядом ЄДК; ніщо не буде обмежувати прав Росії стягувати збори, призначені на покриття витрат планованих нею роботах (Ст.VII.).

Статут про судноплавство, річкову поліцію і нагляд, вироблений 2-го червня 1882 р. ЄДК за участю сербського та болгарського делегатів, підлягав застосуванню до частини Дунаю, між Залізними Воротами та Браїловим. Даний трактат мав бути ратифікований протягом шести місяців» [8, с.189–193].

Росія погодилася на продовження існування ЄДК лише за умови вилучення Кілійського гирла, що належало до російської території.

Режим створений Паризьким мирним 1856 р. і подальшими актами, не зміг остаточно вирішити дунайської проблеми. До Першої світової війни не було встановлено єдиного правового режиму ріки. Сербія, Болгарія і Румунія встановлювали на ділянках Дунаю, що протікав їх територією, свої правила судноплавства. Європейська Дунайська комісія регулювала судноплавство на Нижньому Дунаї до Браїлова. Судноплавство Кілійським гирлом регламентувалося російською та румунською владою.

Таким чином, відсутність єдиного правового режиму на Нижньому Дунаї зумовила перегляд його правового статусу у наступні десятиліття ХХ ст.

Список використаних джерел та літератури:

1. Гриневецкий С. Р. Дунайская энциклопедия: в 2–х т. / С. Р. Гриневецкий, С. С. Жильцов, И. С. Зонн. – М.: Междунар. отношения, 2009. – Т. 1: А – К. – 304 с.
2. Гуреев С. А. Международное торговое судоходство: (Международно-правовые проблемы) / С. А. Гуреев. – М.: Межунар. отношения, 1979. – 224 с.
3. Дунайская комиссия и дунайское судоходство / Сост.: Д. Недялков, Я. Шпигельман, В. Воронцов, Э. Шулльце–Раушенбах. – Будапешт: Дунайская Комиссия, 2004. – 110 с.
4. Ефименко А. П. Международно – правовой режим Дуная: аспекты судоходства и охраны окружающей среды: дис... канд. юрид. наук: 12.00.11 / А. П. Ефименко. – К., 1998. – 153 с.
5. Кривцов И. Регулярному русскому международному судоходству на Дунае – 100 лет. От истоков – в будущее / И. Кривцов // Советский Измаил. – 1983. – 22 сентября. – С. 2.
6. Мартенс Ф. Ф. Собрание Трактатов и Конвенций, заключенных Россией с иностранными державами: в 15 т. / Ф. Ф. Мартенс. – СПб.: Типография Министерства Путей Сообщения, 1878. – Том IV. Часть 1: Трактаты с Австрией. – 621 с.
7. Сборник действующих трактатов, конвенций и других международных актов, имеющих отношение к военному мореплаванию / Сост.: И. А. Овчинников, штат. преп. Александр. воен.-юрид. и Николаев. мор. акад. – СПб.: Тип. Мор. м-ва, 1901. – 813 с.
8. Сборник договоров России с другими государствами, 1856–1917 / Сост. Козьменко И. В.; Под ред. Адамов Е. А. – М.: Госполитиздат, 1952. – 463 c.
9. Советская историческая энциклопедия: в 12 т. / гл. ред. Е. М. Жуков. – М.: Сов. энцикл., 1961. – Т. 1: ААЛТОНЕН-АЯНЫ.– 1024 с.
10. Фандиков П. Г. Международно-правовой режим Дуная: Исторический очерк / П. Г. Фандиков. – М.: Госюриздат, 1955. – 256 с.
11. Форштетер А. Л. Дунай как международная река / А. Л. Форштетер. – М.: Университетская типография, 1890. – 153 с.

---

Публікація:

Шевченко А. Міжнародне врегулювання комерційного судноплавства на нижньому Дунаї у ХІХ – початку ХХ ст. / Андрій Шевченко // Європейські історичні студії: науковий журнал = European Historical Studies: Scientific Journal. – 2022. – № 21. – С. 127–140. – (Актуальні проблеми європейської історії та міжнародних відносин). – DОI: https://doi.org/10.17721/2524-048X.2022.21.9

                        Завантажити з Google Диск

                        Завантажити з Меgа Cloud