ЗАКРИТТЯ КУЛЬТОВИХ ЗАКЛАДІВ БІРЗУЛИ В 1920-1930-Х РОКАХ ХХ СТ.
НА ФОНІ АНТИРЕЛІГІЙНОЇ ПОЛІТИКИ СРСР
Досліджено релігійно-суспільні процеси, що відбувалися в 20-30-х роках ХХ ст. в Бірзулі (нині м. Подільськ Одеської обл.) в рамках ідеї радянської влади про відокремлення церкви від держави. Акцентується увага на проблемі закриття релігійних закладів, втраті церковних цінностей, становищі служителів культу в умовах антирелігійної політики на прикладі єврейської синагоги та православної церкви. Відзначено, що в основі відносин держави з релігійними закладами було покладено усунення їх з усіх сфер суспільного життя будь-якими методами.
Ключові слова: Бірзула, церква, синагога, євреї, репресії, антирелігійна політика.
Бірзула (Котовськ – до 2016 р., нині місто Подільськ Одеської області) – на початку ХХ століття невелике містечко Ананьївського повіту Херсонської губернії з однойменною вузловою залізничною станцією Південно-Західної залізниці. В березні 1923 р. була створена Балтська округа і Бірзула стала одним з її районних центрів, що входив до Одеської губернії. А з жовтня 1924 р. Бірзула – районний центр Автономної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки. До революції тут функціонували православна церква Успіння Пресвятої Богородиці (побуд. в 1893 р.) і єврейська синагога (побуд. в 1914 р.).
Докорінні зміни у становищі релігійних закладів, як всієї Російської імперії, так і Бірзули зокрема, відбулися після жовтневого перевороту 1917 р. і утвердження влади більшовицької партії, в програмних засадах якої не було місця релігійним цінностям. Антирелігійна політика більшовиків тривала впродовж усіх десятиліть радянської влади, набуваючи різних форм та інтенсивності. Для Бірзули найбільш показовим є період 1920 – 1930 рp.
Першим кроком радянської влади у антирелігійній політиці було згідно з декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви», виданим 19 січня 1919 р. оголошення всього майна існуючих релігійних громад народним надбанням і передача його у відання Народного комісаріату соціального забезпечення [8]. Культові споруди оголошувалися державними. Будівлі і предмети, призначені для богослужіння, згідно спеціальним постановам місцевих або центральних органів державної влади передавалися у безоплатне користування релігійним громадам. Але, релігійні громади, щоб залишити за собою приміщення, повинні були підписати договір про безстрокове та безоплатне користування ними. При цьому ставився ряд умов. Кожна громада віруючих, що налічувала більше п’ятдесяти членів, повинна була укласти договір оренди із місцевою владою на свою, власноруч збудовану, синагогу або молитовню. Вони брали на себе зобов’язання з ремонту і збереження цілісності будівлі, сплачували різноманітні податки і збори та ін. Одній релігійній громаді в тимчасове користування надавалася лише одна культова будівля.
Укладання договору на користування культовою будівлею між державою та релігійною общиною показувало віруючим, що споруда належить державі, а вони лише тимчасово користуються її майном. Віруючі були обурені самим фактом взяття в оренду того, що традиційно належало громаді, та було побудовано її силами і за її кошти.
Аналізуючи наявні джерела, вдалося з’ясувати, що єврейська громада Бірзули була відносно велика. На 15 травня 1923 р. вона становила 25% від загальної кількості населення. З 8803 душ – 2201 були євреями [7, с. 2]. Як зазначається: «синагога [...] розпочата будівництвом у 1914 році і кожен єврей відраховував щотижня зі свого заробітку посильну лепту на будівництво синагоги. Лише шляхом героїчної напруги своїх коштів Бірзульскі євреї [...] ледве довели будівництво споруди до кінця» [4, с. 400].
На початку 20-х рp. через незгоду бірзульських євреїв укласти договір оренди місцева влада закрила синагогу.
Історикиня Вітринська О. В. в своїй науковій праці «Політика радянської влади щодо юдаїзму в Україні в 1921-1929 роках» наводить ряд фактів стосовно закриття Бірзульської синагоги, які викладені в документах, що зберігаються в фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України. Авторка зазначає, що 29 березня 1923 р. Бірзульський Райвиконком на основі відношення секретаріату професійних союзів робітників ухвалив передати «не зайняту» будівлю для влаштування робітничого клубу. Прохання підтримати цю ініціативу було направлено до виконкому Балтської округи, яка звернулася із клопотанням до Наркомату внутрішніх справ. Віруючі євреї, у свою чергу, звернулись із скаргами до Президії ВУЦВК, Наркомату юстиції та інших органів влади. Вони просили повернути синагогу, наголошуючи, що раніше в містечку були три молитовні будинки, які знаходились у приватних квартирах і могли вмістити максимум п’ятсот осіб. Це не задовольняло потреб віруючих ще у дореволюційні часи, тому на початку 1914 р. за рахунок щотижневих відрахувань, вони почали будувати кам’яну синагогу. Далі розповідалося, що під час Першої світової війни община прикладала героїчні зусилля для завершення будівництва. Стелю вдалося зробити лише із старих дощок. Потім наголошувалося, що внаслідок закриття синагоги віруючі євреї «морально розгромлені», ця подія торкнулася найсвятішого в їхній душі. Наприкінці додавали, що сувої «Тори» і все синагогальне майно було конфісковано і не повернуто общині не зважаючи на неодноразові вимоги. Під скаргою стояло близько 560 підписів [2, с. 102–103].
Далі О. Вітринська вказує на той факт, що ВУЦВК ухвалював рішення про закриття культових споруд, якщо їх відвідувала незначна кількість населення, а робітників, які потребували відкриття культурно-освітніх закладів, було значно більше. Часто кількість віруючих свідомо занижувалась і створювались різні перепони для уточнення списків людей, які регулярно відвідували синагоги. Про можливість нечесного отримання підписів говорять наступні факти. Представники радянської влади вказували на те, що часто за всіх членів родини підписувалась одна особа. У справі про закриття синагоги у м. Бірзула Балтської округи Одеської губернії у 1923 р. райвиконком зазначав, що підписи на скарзі віруючих фіктивні, «видно, що віруючий підписався за себе і свою сім’ю, а то і за всіх родичів». Як зазначає О. Вітринська, переглядаючи оригінали цих документів можна із великою долею впевненості це підтвердити [2, с. 106].
Рішення про закриття культових споруд часто ініціювала місцева влада, за поданням незначних молодіжних груп видаючи свої прагнення за бажання трудящих позбутися релігійних закладів і відкрити культурно-освітні. Прийшовши до влади на місцях молоді комуністи хотіли вислужитися і тому проявляли неабияку активність. У зв’язку з чим, за останні місяці «стали надходити з різних міст і містечок заяви і петиції, покриті численними підписами з проханнями увійти з клопотанням перед центральною владою про відкриття і повернення віруючим синагог, перетворених приписами місцевих властей в театри і клуби». Адже, «закривалися єврейські храми звичайно місцевими Виконкомами і Комунвідділами за клопотаннями незначних груп молоді, капризу яких приносилися в жертву релігійні потреби десятків і сотень тисяч віруючих» [4, с. 396].
Також, слід зауважити, що голод 1921-1922 рp., спричинений політикою воєнного комунізму, повоєнною господарською розрухою, посухою та неврожаєм, спонукали Раду Народних Комісарів вирішити проблеми за рахунок цінностей культових закладів. Допомога голодуючим стала зручним приводом для їх масового вилучення, але тільки невелика частка цих коштів потрапляла саме за призначенням. Здебільшого вони йшли на утримання державного апарату.
У випадку з Бірзульською синагогою місцева влада цинічно вимагала у євреїв непідйомні кошти для викупу святих речей. «У деяких місцях відібрання синагог супроводжувалося знущанням над священними предметами, які перебували в синагогах. У Бірзулі священні сувої [«Тори»] були заарештовані і за них місцева Рада зажадала викуп у розмірі суми, яка необхідна для пристосування будівлі синагоги під клуб» [4, с. 401].
Балтський окружний відділ управління провів розслідування у цій справі. Бірзульський райвиконком повідомив, що віруючих євреїв у містечку всього п’ятсот осіб, і вони вільно можуть на час осінніх свят молитись у приватних будинках. Райвиконком зазначав, що закрита синагога обслуговувала лише багатіїв, ремісникам і кустарям доступу до неї не було. У містечку ж не було жодного клубу і театру, що гальмувало розвиток культури. На основі цих відомостей та інформації про те, що будівлю синагоги вже переобладнали для роботи клубу (витративши чималі кошти) було складено висновок у справі. У ньому зазначалося, що в приміщені синагоги необхідно залишити клуб, а культове майно передати будь-якій іншій функціонуючій синагозі. Судячи з того, що синагогу швидко переобладнали в культурно-просвітницьку установу, можна припустити, що євреї все ж таки викупили святі свитки «Тори» і ці кошти пішли на переобладнання синагоги в клуб. ВУЦВК 13 жовтня 1923 р. на засіданні Малої Президії ухвалив рішення відхилити прохання віруючих [2, с. 103].
Сталін в своєму Циркулярному листі ЦК РКП(б) № 30 «Про відношення до релігійних громад» за 16 серпня 1923 р., визнав, що на місцях перегнули палку: «У Мінську (Білорусія), в Харкові (Україна), Полтаві (Україна), Кременчуці (Україна), Лоєві (Речицький повіт, Гомельської губ.), Бірзулі (Одеська губ. Україна), Сімферополі (Крим) і в багатьох інших містах півдня і південного заходу СРСР були місцевою владою закриті єврейські молитовні будинки. […] Ці та подібні їм численні приклади з достатньою яскравістю свідчать про те, як необережно, несерйозно, легковажно ставляться деякі місцеві організації Партії та місцеві органи влади до такого важливого питання, як питання про свободу релігійних переконань. Ці організації та органи влади, мабуть, не розуміють, що своїми грубими, безтактними діями проти віруючих, які представляють величезну більшість населення, вони завдають незліченної шкоди радянській владі, загрожують зірвати досягнення партії в області розкладання церкви і ризикують зіграти на руку контрреволюції» [12, с. 416].
Не дивлячись на це письмове розпорядження, виконувати його на місцях не поспішали. Багато культових споруд так і не повернули віруючим, в тому числі і Бірзульську синагогу. На жаль, єврейська громада Бірзули залишилась без своєї культової споруди. Клуб, який був влаштований в синагозі проіснував тут аж до кінця 80-х рp. ХХ ст. Деякий час будівля стояла в аварійному стані, а потім була розібрана.
Колишня Бірзульська синагога (1914–1923), перероблена радянською владою під клуб.
Фото: Чардимов В. І.
Джерело: Подільський міський краєзнавчий музей.
Не менш трагічно склалася і доля православної церкви Успіння Пресвятої Богородиці на станції Бірзула, адже її дерев’яна будівля була назавжди втрачена в 20-30 рp. ХХ ст.
Одним із ключових засобів впливу на суспільство у його ставленні до релігії, були засоби масової інформації та агітації у вигляді газет, журналів, листівок тощо. Церкву звинувачували в підтримці світового імперіалізму і підспівуванні куркулям. Служителів культу часто зображували як експлуататорів, хоча в умовах радянської влади ситуація різко змінилася. Позбавлення церковних інституцій традиційних джерел грошових надходжень призвело до зубожіння духовенства. Злидні, в яких жила частина священиків нерідко штовхала їх до непопулярних у народі економічних заходів – підвищення плати за треби, збір коштів на утримання парафії й себе самих тощо – викликали серед віруючих справедливе обурення. Подібна ситуація склалася і в церкві на ст. Бірзула. «Известия Одесского губкома КПБУ» писали: «Є в Бірзулі церква – як водиться, колектив віруючих, а на чолі його – правління. Правління, звісно, править: кабанів купує та ріже, торгує потрохи, а буває, і пшениця десь церковна пропала. Тай між віруючими не завше згода, бувало, що в церкві «христосувалися» по голові крашанками один одного» [10, с. 2]. Такі статті часто писалися «спецкорами», які постійно шукали компромати на священників задля знеславлювання їх та сприяння розбрату між вірянами та служителями культу.
Антирелігійна пропаганда не завжди увінчувалась успіхами, тому спричинювала за собою зміну тактики влади. Часто об’єктом організованих кампаній ставали акції, що організовувались віруючими з нагоди церковних свят. В першу чергу малося на увазі одне з найважливіших християнських свят – Великдень. На початку 1929 р. був розроблений детальний план антивеликодніх акцій, до якого були підключені партійні, комсомольські, антирелігійні і навіть піонерські структури. Він передбачав найрізноманітніші заходи – від простого перенесення Великодня до суду над віруючими. «Творчу самодіяльність» проявили організації, в функції яких входила робота з населенням. Наприклад, обком комсомолу зобов’язався провести серію доповідей перед населенням, в т. ч. по радіо і навіть організувати увечері 25 квітня смолоскипну ходу в Балті [13].
Звичайно ж, особливо пильну увагу приділяли підростаючому поколінню. У шкільних піонерських загонах створювалися гуртки і куточки юних безбожників. Крім організації антирелігійних гуртків і проведення бесід про походження релігійних свят і ритуалів, вони проводили антивеликодні вечори і організовували п’єси антирелігійного змісту, виготовляли щити з антирелігійною тематикою, забезпечували 100%-ве відвідування школи під час свят і т. п. Але всіх «переплюнув» Бірзульскій райпартком, який у своєму рішенні додумався вказати «провести в м. Бірзулі суд над Пасхою» [13]. Ці «суди» носили відверто знущальний, хамський характер. Іноді вони набували форми справжніх судів
Ідеологічні заходи перетворювалися на карнавальні ходи підпилих ряджених. А ті, до кого була звернена пропаганда нової ідеології, не бачили в цьому нічого, крім хуліганства і блюзнірства. Сегрій Устимович Поліщук згадує як вони, бірзульські комсомольці, в 1929 р., саме на Великдень вийшли на недільник, навмисно обравши такий день. Тоді ж і парк заклали. «Понад 500 юнаків та дівчат вийшли на недільник, а увечері влаштували карнавал. Лютували ж тоді попи! Антихристами звали нас» [9, с. 26].
Місцева газета «Ленінський прапор» за 12 квітня 1969 р. опублікувала спогади колишнього секретаря Бірзульського райкому комсомолу П. В. Крутова: «Це було в день Пасхи в 1929 році. Понад 500 бірзульських комсомольців і позаспілкової молоді з революційними піснями прийшли на привокзальну вулицю. Закипіла дружня робота. Одні вздовж вулиці копали ямки, інші саджали тополі, клени та інші деревця. В той же день було закладено і парк імені Тельмана. Церковники, богомільні бабусі, косо дивились на працюючих на суботнику, лякали «божим судом», говорили, що дерева посаджені на Великдень не приживляться…» [6].
Закриття Бірзульської церкви Успіння Пресвятої Богородиці було розпочато радянською владою, ймовірно, наприкінці 20-х рp. ХХ ст. Документальних підтверджень цього факту поки не знайдено. Але на просторах Інтернету було знайдено цікаву світлину з написом «Воскресник по уборке разбора церкви в Котовске 1929 [года] 20 апреля» [1].
Недільник з прибирання розвалин після руйнування будівлі церкви в Бірзулі,
20 квітня 1929 р. [1]
За іншими даними церква була закрита пізніше. Наприклад, краєзнавці А. Ковальський і В. Недайборщ в газеті «Котовські вісті» за 8 лютого 1992 р. пишуть, що бірзульська церква діяла до 1933 р. Восени того року за рішенням місцевої влади її закрили. Як розповідали очевидці, церкву оточили активісти-комуністи і працівники ДПУ. Цілий натовп бірзульчан з криками і плачем намагалися перешкодити їм робити чорну справу. Але все виявилося марним, бо куди там людям проти озброєних «чекістів».
Викликає співчуття і доля священика. Його разом з дияконом заарештували і вчинили наругу. Восени «депеушники» пригнали священнослужителя Михайла Антоновича Пашковського на ставок біля цегельного заводу. Там були чотири резервуари з дерев’яними майданчиками – для замісу глини. Пашковського примусили залізти в холодну воду і босими ногами місити глину під регіт активістів-комуністів, які закривали до цього церкву. Потім Пашковського відправили на «Соловки».
Також за твердженням А. Ковальського та В. Недайборща будівля церкви деякий час пустувала, потім почала руйнуватися. Її пограбували, викинули іконостас, галерку, гвинтові сходинки. Одна за одною зникали ікони. За рішенням місцевої влади в приміщенні колишнього храму розмістили кімнату сміху, де встановили криві дзеркала, щоб можна було весело проводити дозвілля. Так було до 1935 р. Тоді в місті почалося будівництво стадіону «Локомотив» і церкву остаточно зруйнували [5, с. 3]
Після закриття єврейської синагоги та церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Бірзулі не залишилося жодної функціонуючої релігійної установи. Тільки в період окупації під час Другої світової війни, в Бірзулі під церкву був переобладнаний місцевий Будинок піонерів. Про це згадує Іван Феохарі, син священика Олександра Феохарі: «батька запросили служити в містечку Бірзула. Приїхала ціла делегація і сказали, що перебудували піонерський клуб під церкву. Умовили переїхати, дали там хороший прихід, церкву, будинок. Папа був єдиним священиком на великий район, на всі села, інших не залишилося. Там було добре. Всі люди знову повернулися до віри. Хтось помирає – як же ховати без батюшки? Хтось народжується – як же не хрестити батюшці? Там ми жили до 1944 року» [11].
Цікавий факт дізнаємося зі спогадів Ольги Влодек, вчительки місцевої школи, який відбувся одразу після вигнання нацистів з міста весною 1944 р.: «Діти приволокли зі зруйнованого Будинку піонерів, де під час окупації було обладнано церкву, хрестильну чашу, встановили її посеред двору першої школи та варили в ній їжу для поранених» [3]. Після визволення міста, церкву знову переобладнали в Будинок піонерів. Тільки в 50-х рp. церква Успіння Пресвятої Богородиці була облаштована в одному з приватних будинків міста на вулиці Котовського (зараз Успенська).
Отже, в 20-30-х рр. ХХ ст. радянське керівництво намагалося викоренити з свідомості людей їх релігію та духовні цінності, які століттями базувалися на глибокій вірі та повазі один до одного. Позбавлення культових закладів статусу юридичних осіб, пошук матеріальної вигоди (незаконне вилучення коштовностей, релігійних споруд), непосильне оподаткування, сприяння розбрату між служителями культу та вірянами, знеславлювання та пошук компроматів на священників – це все форми тиску на церкву, які в повній мірі відчули на собі також і релігійні громади Бірзули. Репресії відзначалися грубістю, брутальністю та постійним ігноруванням законів та моралі. А відбувалося це все за допомогою самоуправства, ідеологічного тиску та найчастіше найганебнішим способом: «кривавим, безбожним терором». Крім того, країна в цілому і Бірзула зокрема, втратили значну частину релігійних, духовних та культурних святинь, більшість з яких не відновлені й донині.
