Зелений фургон, або справа Козачинського.

Одна карна справа змінювала іншу, Євген мужнів і набирався безцінного життєвого досвіду. Але в низці розслідувань, перестрілок і гонитв за злочинцями і правопорушниками одна кримінальна історія особливо вразила його. У центрі цієї історії – непроста доля Олександра Володимировича Козачинського. Напевно ніхто зараз достеменно й не скаже, коли познайомилися Євген Катаєв і Олександр Козачинський.

Саша Козачинський народився 1903 року у Москві. Десь в кінці 1904 року сім`я Казачинських переїздить до Одеси. Ріс Сашко в чарівній і затишній атмосфері Одеси початку ХХ ст.: тут було так багато сонячного сяйва, а солоний вітер і зелені хвилі Чорного моря, що мірно набігали на берег, розгойдували уяву хлопчика, і кликали до далеких мандрівок, на пошук нових відкриттів, пригод і скарбів. У дитинстві нам все здається дивним і незвичайним. І навіть значні прикрості життя якось непомітно розчиняються в суцільному потоці радості й безпосередності, що так притаманні світосприйняттю маленької людини. Але, напевно, те, що його батько,Володимир Михайлович Козачинський, пішов із сім`ї, справило на хлопчика гнітюче враження. 1911 року Олександр вступив в підготовчий клас місцевої гімназії. Довгий час вважалося, що Олександр Козачинський і Євген Катаєв навчалися в одній гімназії і були великими друзями. Але хлопці навчалися в різних навчальних закладах: Євген ходив у одеську гімназію № 5, а Сашко – гімназію № 3. Олександра Козачинського відрізняли немалі здібності – він прекрасно вчився, гарно писав шкільні твори, за свої юнацькі малюнки навіть отримав премію Академії мистецтв, судячи з яскравих описів гри в футбол, що знаходимо в його письменницькій творчості, був завзятим футболістом. Тож беззаперечно про гімназичну дружбу Євгена Катаєва і Олександра Козачинського стверджувати не беремося. Згодом настав важкий час революції і громадянської війни. Матеріальне становище сім`ї Козачинських різко погіршилося. Тож Олександру довелося влаштовуватися на роботу. У вересні 1920 року юнак вступає на службу: спочатку конторником в канцелярію міліції 3-го (Северинівського) району Одеського повіту, а з жовтня того ж року перейшов на посаду молодшого міліціонера. У міліції Олександр працював завзято і з великим інтересом. Здавалося його міліцейська кар’єра розвивалася по висхідній. У грудні 1920 року він вже працює співробітником 3-го розряду слідчо-розшукового відділу, а з січня 1921 року стає помічником начальника карного розшуку в Северинівці, і навіть тимчасово виконує обов’язки начальника цього відділку. Серед чисельних кримінальних справ, що знаходилися в полі зору молодого міліціонера, було і розслідування крадіжки двох коней з фургоном зеленого кольору. Як побачимо далі, ця історія відгукнеться в житті Козачинського дивним відлунням.

Олександра відзначали незборні максималізм і принциповість, до яких додавалася цілковита необачність, притаманна молодості. Напевно, саме ці риси його характеру тільки й можуть пояснити арешт Козачинським весною 1921 року великої групи місцевих керівників Більчанської волості, яких він звинуватив у крадіжках, вимаганні, шахрайстві і посадових злочинах. Знаменною обставиною цієї справи було те, що серед десяти радянських посадовців, які «по ній проходили», вісім були членами партії більшовиків. Звісно, що місцева корумпована партійна еліта не забарилася з помстою: його заарештують через донос, і в липні – серпні 1921 року Козачинський утримуватиметься під вартою. 21 серпня Олександра Козачинського переводять на роботу в Мангеймський відділок міліції, в село Страсбург. Оскільки міліціонер Євген Катаєв служив в Мангеймському (1-му районі), то є всі підстави припускати, що хлопці могли бачитись і спілкуватися. Але високопоставлені вороги Олександра мали намір будь-яким способом помститися завзятому борцю за правду – у жовтні його звільняють з роботи з формулюванням «за дискредитацію влади». І невдовзі Козачинський за невгамовне прагнення до дотримання революційної законності отримав від того ж таки революційного суду три роки трудових таборів. Пізніше він напише: « Я сподівався отримати подяку, я вважав, що надаю величезну послугу; і після безсонних ночей, після тижнів безперервної праці - мене принизили, образили». І хоч незабаром він «потрапив під амністію», і більше того отримав можливість знову працювати в міліції, та моральна травма продовжувала сидіти в його серці щемливою, болючою колючкою – якась важлива пружина зламалося у душі «сищика». Справа ускладнювалася ще й тією обставиною, що його направили служити в Балтський повіт, де посаду начальника міліції обіймав колишній візник Іпатов, людина брутальна і жадібна, що чманіла від всевладдя над населенням місцевої округи. Начміл Балтського дільничного карного розшуку взявся «перевиховувати» Олександра, примушуючи його брати участь у беззаконнях і зловживаннях. Не в змозі терпіти таку наругу над своїм єством, Козачинський втікає зі служби разом зі своїм товаришем Георгієм Фечем. Утікачі «прихоплюють» із собою підводу, на якій місцевий селянин доставив Іпатову «подарунки» - кілька пудів зерна та борошна . Вгодовані коні легко летіли степом, несучи за собою ніби щепку підводу з двома подорожніми. Візок направлявся на південь, десь у напрямку Роздільної і Тирасполя: іхали в Мар`янівку Розалівської волості – рідне село Феча - з надією там якимось чином легалізуватися. Легкий вітерець, завиваючи у вухах монотонною і журливою піснею, обдавав приємною прохолодою Олександрове обличчя, породжуючи в душі хлопця мрії про затишок і звичайне людське щастя. Гадалося, що всі негаразди останніх місяців залишилися десь далеко позаду, а попереду чекають тільки свобода і спокій. Та надії розтанули мов марево. Коли прибули на місце, актив Розалівської волості, відібравши у подорожніх зерно і борошно, заарештовує втікачів. Після чималих випробувань Козачинському вдається вирватися з рук розалівських активістів. Залишений напризволяще своїм товаришем Фечем, Олександр марно намагається знайти співчуття і порятунок у місцевих селян – ніхто не хотів компрометувати себе зв’язком із гнаним і розшукуваним дезертиром. Можливо він так і помер би від голоду і перевтоми, якби йому на допомогу не прийшли бандити Йосиф Бургарт і Михайло Шмальц. Ось таке воно, життя, в якому інколи порятунок приходять від тих людей, яких вважаєш ворогами. Та навряд чи Бургарт і Шмальц були злочинцями за сумлінням і переконанням. Вони, жителі Страсбурга, доведені до відчаю безпрецедентним тиском з боку місцевих активістів, вбивають своїх кривдників. Навряд чи ця обставина якось їх виправдовує, до того ж після першого злочину відбулося ще одне вбивство – «не чистого на руку» радянського активіста Слісаренка. Певно, Шмальц і Бургарт стали жертвою важких обставин, які поставили їх за межу закону. Позбавлені можливості в законний спосіб заробляти собі на життя, вони змушені були красти і грабувати, і весь час мріяли, уникнувши відповідальності за скоєне, покінчити з протиправною діяльністю та якимось чином легалізуватися. Але слизька стежина злочину, вперто втягувала їх у вир непередбачуваних і небезпечних вчинків і діянь, позбавляючи будь-якої надії на добре майбутнє для себе. Тепер, у силу вже відомих нам обставин, таке ж життя спіткало колишнього працівника карного розшуку Олександра Козачинського.

У всіх злочинах групи Козачинського, Бургардта і Щмальца було чимало зухвалості і не розважливості, та стільки ж у тому всьому було безпорадності і безвиході. Навесні 1922 року бандити здійснили напад на агрономічний пункт у Розалівській волості, забравши худобу та насіневий матеріал, викрали гусей та індиків з курятника місцевого селянина, спробували пограбувати млин у Страсбурзі. А далі на непевному життєвому обрії горе-злочинців випадково, а, можливо, й цілком закономірно виникла постать Костянтина Орлова - випускника фізико-математичного факультету Московського університету, активного учасника колчаківського руху в Сибіру, що осів після його краху на півдні України, влаштувавшись на посаду ветеринарного лікаря 51-ї дивізії. Орлов стає лідером злочинного угрупування. З того моменту діяльність Козачинського, Бургарта і Шмальця набуває яскраво вираженого політичного апломбу, контрреволюційного іміджу. Орлову на деякий час вдалося буквально зачарувати Козачинського розмовами про організацію підпільних «п’ятірок» і «десяток» для майбутнього повстання, про можливість налагодження постачання зброї для повстанців з іноземних кораблів, що доставляли хліб голодуючим на півдні України, обіцянкою послати Олександра через Румунію своїм кур’єром до барона Врангеля в Сербію. Але вся «котрреволюційна» діяльність угрупування зводилася до банального грабіжництва: в серпні 1922 року «повстанці» спочатку здійснили напад на ветеринарний лазарет в селі Бецилівці(було забрано п’ять коней), а потім викрали овець в колгоспному господарстві села Шемьотово. На місці пограбування в Бецилівці було залишено листа «політичного» змісту, що правда за своєю не зовсім пристойною лексикою вірно більше нагадував не прокламацію, а послання запорозьких козаків турецькому султану. Чи отримував Олександр Козачинський від таких своїх вчинків якесь задоволення? Що це було: помста чи крайній спосіб самореалізації? Гадаємо, що ні одне, і не друге. З розповідей і спогадів сучасників про Олександра Козачинського, він постає людиною сміливою, з багатою уявою і палким серцем , зі своїми уявленнями про правила честі, але занадто нестримним та імпульсивним. В умовах, коли він кілька разів зіткнувся з проявами неправди і безчестя в роботі радянських правоохоронних органів, йому не вистачило витримки, досвіду, певної життєвої мудрості, щоб правильно відреагувати на виклики долі. А в умовах, коли насилля і неповага до людського життя і гідності стали невід’ємними складовими тодішньої щоденної реальності, людині з такими великими суперечностями в характері, дуже легко було скотитися до вирішення особистих і суспільних проблем у крайній спосіб. Пізніше, у роки зрілості, він так пояснював ту тяжку ситуацію, у якій опинився в непростий період свого життя: « Я був легковажним і самонадійним, і якщо в чомусь і винний, то тільки в своїй молодості».

А тим часом зашморг відплати поступово стискався навколо угрупування під керівництвом Орлова. У вересні 1922 року працівники карного розшуку і ДПУ 1-го (Мангеймського) та 3-го (Северинівського) районів почали проводити заходи з його знешкодження. Операцію доручають правоохоронцям Катаєву і Волохову, Янчару і Діжевському. Уже на початку вересня зусиллями уповноваженого карного розшуку 3-го району Янчара заарештовано Орлова. Припертий до стіни неспростовними доказами, Орлов відразу втратив усю свою «білогвардійську мужність» і став валити всю вину на Козачинського, взявшись допомогти представникам радянської влади його знешкодити. Як же заарештовували невловимого Робін Гуда одеських степів, Олександра Козачинського? Це питання довгий час було предметом багатьох домислів і спекуляцій. На цю тему було придумано чимало цікавих і яскравих легенд. Ось одна з них

…Приїхав Олександр Козачинський в Одесу, на Староконний ринок, продавати коней, викрадених у ветеринарному лазареті 51-ї дивізії. Коли вже був на місці і порався біля коней, несподівано відчув холодну сталь револьвера, що боляче впився йому в спину. «Руки вгору», - несподівано і приголомшливо задзвеніло в його вухах. Олександр миттєво-рвучко зробив оборот, і, різко відштовхнувши людину в шкіряній куртці від себе та здійснивши неймовірний кульбіт через тин, що був поблизу, щосили чкурнув до дворів у напрямку Молдаванки. Кулі від кількох пострілів вслід на щастя його оминули. Він біг не вибираючи маршруту, його поводирем була жага порятунку. Не зоглянувся, як опинився у закритому дворі, а тупіт застигаючої погоні вже зовсім поряд. «Угору, на горище…», - ніби стукіт часового механізму вибухового пристрою, останньою надією пульсувало у його голові. Він не біг сходами вгору, він летів, ледь торкаючись кам’яних долівок. Увірвався на горище, зачинив за собою двері і пірнув в його напівтінь, принишкнувши за дерев’яними розпірками. Ще й не встиг перевести дух, як двері рвучко відкрились, і постать в шкіряній куртці з револьвером у руці, осяяна сонцем, на мить затрималася в отворі дверей, вдивляючись в небезпечний простір. Олександр міцно обхопив рукоятку пістолета. Він вже готовий був вистрілити, але не вистрілив… Вони виходили з будинку разом – обеззброєний Олександр і його старовинний друг Євген Катаєв, в якого Козачинський не зміг вистрелити…

Звісно все було трохи прозаїчніше, але не менш драматично і доленосно. Орлов взявся допомогти в арешті Козачинського, для чого його спеціально було звільнено з-під варти. Нічого не підозрюючи, Козачинський разом з матір`ю жив на квартирі в Орлова на хуторі Діково. Орлов, у випадку перебування в хаті Олександра, мав повідомити про це міліції, а якості умовного сигналу виставити вила в кутку половника. Агенти 3-го району Одеського повітового карного розшуку Дижевський і Домбровський тихенько наближалися до оселі Орлова… Далі розповімо про те, що трапилося мовою документа(витяг зі звіту Дижевського): «На наш крик "Руки вгору" невідомий продовжував тримати праву руку опущеною, а ліву підняв. Тоді, накинувшись на невідомого і схопивши його за праву руку, Домбровський вирвав у нього револьвер системи "наган", в якому виявилося згодом три патрони. Курок нагана був зведений. Після затримання невідомого, було з’ясовано, що останній був розшукуваним Олександром Козачинським». Таки він не зробив той роковий постріл, який міг би перекреслити все його подальше життя, не переступив ту межу, яка відділяла ображеного правдолюбця від банального вбивці. Євген Катаєв також брав участь у знешкоджені цього злочинного угрупування, тільки заарештовував він Бургарта. Останнього було затримано в селі Секретарка, у будинку заможного селянина Фолька. Шмальц здався властям добровільно, мотивувавши свій вибір так: «Займатися пограбуваннями і крадіжками я більше не міг і не хотів».

Під час слідства у справі Козачинського відразу позначилася різниця у підходах до розслідування органів міліції і ДПУ. Працівники Одеського повітового карного розшуку всіляко намагалися допомогти своєму колишньому товаришеві. Вони чітко розуміли, що вся політична частина цієї справи – це звичайнісінька безвідповідальна і бездумна бравада ображених радянською владою людей, яка не мала реального контрреволюційного змісту. Слід зазначити, що Дижевський (чоловік освічений, який працював в правоохоронних органах ще за часів царизму, пізніше сам був заарештований), Янчар (відомий документ, в якому останній відмовляється без звинувачувального вироку заарештовувати ні в чому не винних селян села Волково Янівського району) були перш за все «сищиками», правоохоронцями, а не катами власного народу. Органи ж ДПУ навпаки всіляко «роздували» справу про «небезпечний контрреволюційний заколот», запобігти якому вдалося тільки завдяки їх революційній пильності. Розслідування у справі Казачинського вів Євген Катаєв. Слідчий розумів, що Олександр, як особистість непересічна, потребує шансу на виправлення і спокуту. Тому в протоколі допиту Козачинського від 29 грудня 1922 року Євген Катаєв записав: «Свідчення Козачинського мали величезне значення для розкриття організації». До речі Козачинський виклав своє зізнання у вигляді блискучого літературного нарису, проникнутого сумним гумором і тонким знанням людської психології. Олександр назвав його «Сповідь». Революційна законність виявилася невблаганною: Козачинського разом з іншими керівниками угруповання було засуджено до страти. Щодо порядку ведення розслідування у суду було чимало питань до Євгена Катаєва. Та врешті решт все закінчилося більш-менш щасливо. Верховний суд УРСР не затвердив рішення губернського суду , і направив справу Козачинського на перегляд. Олександр Володимирович Козачинський за наслідками повторного судового процесу отримав 5 років таборів з врахуванням попереднього утримання під вартою і подальшим скасуванням строку на одну третину. Восени 1925 року Олександра Козачинського було звільнено з ув’язнення за амністією.

Ще одна легенда стверджує, що під час звільнення біля воріт в’язниці на Олександра чекали дві людини – його мати і найкращий друг Євген Катаєв. Можливо, це було й так, але в 1925 році Євген Катаєв міг знаходитися в Одесі тільки в гостях, або проїздом. Справа в тому, що в 1923 році Катаєв вирішив закінчити свою міліцейську кар’єру. Які обставини його спонукали до цього – залишається тільки гадати. Можливо, високопосадовці з місцевої еліти занадто завзято почали вишукувати на нього компромат як помсту за антикорупційні справи. Можливо він зрозумів, що з найстрашнішими проявами бандитизму в основному покінчено і його допомога більше не потрібна. А, можливо, на нього досить гнітюче враження справила справа Козачинського, коли він мимоволі ледве не став причиною розправи над своїм другом. Ймовірно, що Євген вирішив боротися не з наслідками негативного впливу суспільних недосконалостей на людей і їх власного часто-густо неправильного морального вибору, а, як кажуть, з витоками цієї проблеми, її глибинними причинами.

Євген Петрович згадав про своє літературне покликання, адже вже один раз працював у журналістиці. Крім того, брат Валентин, якому вдалося міцно осісти в Москві і утвердити своє добре ім`я у молодій радянській літературі, кликав його до себе. Як би там не було, Катаєв-молодший 7 вересня 1923 року подає рапорт на звільнення з органів міліції, а потім їде до Москви. Так зникає сміливий і завзятий юний міліціонер Євген Катаєв (його легендарний образ десь безслідно розчинюється в одеських степах), і з’являється постать талановитого письменника-сатирика, журналіста-гуманіста, кіносценариста Євгена Петрова. Так, так. Саме такий псевдонім він обрав для себе (далося взнаки бажання бути самостійним, знайти свій шлях в письменстві, і ні в якому разі не розраховувати на допомогу братового авторитету в літературі). Але й тоді він не забув про свого, побитого долею, друга - Олександра Козачинського. Одразу ж після звільнення Олександр з допомогою Євгена Петрова та інших одеських письменників, що осіли в Москві, влаштовується на роботу в столичну газету «Гудок». Саме в цій газеті багато років працював Євген Петрович, саме тут склався його великий творчий тандем з Іллею Ільфом. Пам’ятаючи про те, що Олександр Козачинський має видатні літературні здібності ( про це свідчили його «Сповідь», талановиті публікації у виданнях «Голос ув’язненого» та «Життя ув’язненого»), Євген Петров та Ілля Ільф весь час наполегливо рекомендували своєму другу написати художній твір про його неспокійну молодість. У 1938 році Олександр Володимирович Козачинський пише невелику, але надзвичайно яскраву повість про боротьбу з бандитизмом на Одещині початку 20-х років - «Зелений фургон». Вочевидь, що в образах працівника Одеського повітового карного розшуку Володі Патрикеєва і конокрада Красавчика Козачинський втілив світлу і темну сторони своєї суперечливої душі. Однак добро перемагає – під час затримання Красавчик в останній момент відмовляється стріляти в міліціонера Патрикєєва , з яким раніше його зводила доля (до речі, як пам’ятаємо і сам Козачинський не знаходить у собі сили стріляти в Домбровького і Дижевського, напевно тому, що десь глибоко в душі усвідомлював: вбиваючи іншого - вбиваєш у собі людину). Літературні критики вважають, що Козачинський наділив головного позитивного персонажа «Зеленого фургона» кращими рисами свого друга Євгена Петрова. З часом було здійснено дві екранізації цієї маленької, але талановитої повісті (в 1959 і 1983 роках), які подарувала кіно- і телеглядачам велика дружба двох непересічних особистостей, що знали ціну віри в людину.

Вогник в степу.

Так трапилося, що 1941 року, на початку війни з Німеччиною Євген Петров і Олександр Володимирович Козачинський опинилися далеко один від одного: Петров став фронтовим кореспондентом, а Козачинський, як хворий на туберкульоз, виїхав в евакуацію до Новосибірська. Якось восени 1942 року до Олександра Володимировича долетіла сумна звістка, що письменник і фронтовий журналіст Євген Петров, повертаючись із творчого відрядження до обложеного фашистами Севастополя, загинув в наслідок прикрої авіакатастрофи 2 липня 1942 року. Під тягарем цієї трагічної для Козачинського звістки його організм втратив останню здатність чинити опір хворобі, і він остаточно зліг. На початку січня 1943 року Олександру стало особливо зле…

…Він повільно втрачав зв'язок із життям. Навколишній світ його вже мало цікавив, він все більше заглиблювався в нетрі свого єства. Очі дивилися кудись в безкраю далечінь білої стіни. І не помітив, як, залишивши в якийсь неймовірний спосіб засніжені простори далекого Сибіру, опинився серед літнього широкого південного степу , над яким спустилися нічні сутінки і неймовірна тиша. Чомусь відчував себе молодим і повним сили, і та, його глибинна, сила струміла якоюсь мудрістю і гармонією. Літня ніч сховала зримий світ під ковдру півмороку, яку весь час намагався зірвати з нього своїм срібним сяйвом мужній легінь-місяць, але йому не вистачало на те сили. Олександрові очі мимоволі глянули вгору – там вигиналося дивне склепіння, що виблискувало міріадами загадкових вогників, кожен з яких промовляв на своїй тільки йому притаманній мові, і, о диво, він розумів ту зоряну мову і її діалекти. Вони говорили по-різному про одне і те ж: про спокій, про тишу, про любов. Любов у Всесвіті, любов у людській душі. У відповідь чоловік лише загадково посміхався своїм небесним родичам. Та ось Олександр відірвався від споглядання зоряного неба і переніс погляд до небокраю. Там, де зливалися всіяне зірками нічне небо і темна степова далечінь, виблискувала яскраво-червона крапка далекого вогнища… Він, прискоривши крок, направився у той бік. Червона цятка пульсувала, виблискувала, мінилася, вириваючись з настирних обіймів нічного мороку. Та з кожним кроком Олександра в напрямку до неї, червона пляма ставала все більшою і більшою. Через якийсь час він уже бачив силуети кількох людей, що вмостилися навколо палаючого багаття, яке щедро викидало в небо грона іскор. Ще зусилля - і в відблисках червоних язиків яскравого полум’я помітив спокійні і зосереджені обличчя людей. Його охопила радість, бо серед подорожніх, що сиділи навколо вогнища, він упізнав Євгена Катаєва і Грубера, Янчара і Бургардта, Домбровського і Кириченка, Діжевського та Маренченка. Колишні вороги, забувши про старі рахунки, сиділи й мирно про щось розмовляли. Олександр прискорив ходу. Кроки лунко відгукувалися навколо. Євген нарешті помітив його, і, щиро посміхнувшись, махнув рукою – мерщій, зачекалися вже. І Олександр пішов ще швидше. Його кликав Євген. Його кликав степ. А, можливо, то був поклик самої Вічності…

Джерела:

1. Бачинский А. Д. Огненная молодость // Знамя. – 1966. – № 8. – С.228–240.
2. Илюшин И. Нас водила молодость // Советская культура. – 1983. – № 129. – С.4
3. Киянская О., Фельдман Д. Уездный детектив: одесская биография Евгения Петрова (в двух частях, с прологом и эпилогом) // Вопросы литературы. – 2014. – № 5. – С.213–275.
4. Кодовая Л. В Одессе промышляла банда "Черная кошка"// Правда Украины. – 2009. – №17. – С.20
5. Козачинский. A. Зеленый фургон: Повесть, рассказы: [Для среднего школьного возраста]. – Ростов-на-Дону: Ростовское книжное издательство, 1986. – 125, [2] с.
6. Колтунова Е. Мчится и мчится «Зеленый фургон» // Порто-франко. – 2003. – 11 апреля.
7. Колтунова Е. Куда увез «Зеленый фургон» своих создателей // Тиква. – 2008. – 14 апреля.
8. Панасенко Н. Н. О «Зеленом фургоне» и его авторе // Дом князя Гагарина: Сборник научных статей и публикаций. – Одесса: ЗАО «ПЛАСКЕ», 2009. – Выпуск 5. – С. 215–239.
9. Файнов Ю. Личное дело сотрудника угрозыска Евгения Катаева // Литературная газета. – 1968. – № 15. – C.7.
10. Шаргунов С. «Смерть ходила за ним по пятам...» // Огонек. – 2015. – № 49. – С.40–42.

P. S. Дана стаття менше за все мала на меті повідомити якусь гучну сенсацію. Вона писалася тільки заради того, щоб розповісти нашим землякам про непрості сторінки минулого нашого краю, про звивисті стежки людських доль і відвічний пошук сенсу людського життя.

Статтю надруковано в роздільнянській газеті «Вперед» (№79 за 22 жовтня 2016 року, №81 за 29 жовтня 2016 року)

Геннадій Єфімов, Євген Забіянов.